Залежність

Володимир Івасюк – Я піду в далекі гори

*Нікому не нав‘язую свій смак у музиці, але для повноти атмосфери раджу вам увімкнути і заглибитися в лірику)

Марення. Біла пелена, що встеляє очі… Це сон чи реальність? Все відбувалося, наче в тумані. Тіло ватне, горюче ллється горлом, дихальні шляхи забиті димом – ще трохи і він підпалить усі органи. Пульсує в скроні так, що чутно бідолажне серце, яке зараз відмовиться битися більше ста двадцяти ударів. Він в’ється, як вуж, танцює, а хтось знімає це на камеру і рже в припадку, інші, наче дияволята на плечах, сунуть з усіх боків чарки. Хліба й видовищ усім! За рахунок Жені! Він цього вечора пригощає кожного. 

Комендантьска година не для них: сьогодні вони королі всесвіту і самі встановлюють правила. Музика гоцає, вібрує так, що зі стелі сиплеться штукатурка, точнісінько як сніг у шапку кучерів. Добірна лайка, крики, галас: хтось насилу дере горлянку й співає караоке, а дехто вже бачить десяте сновидіння. У Жені зараз свій бешкет: перед очима клубки хмар, які помірно змінюються на рожеві, жовті… та й усі кольори веселки одразу. Хлопець рахує ті хмари, дивиться довкола й зупиняється, потерши перенісся і болісно зажмурившись. Це тривало аж доти, доки голова не почала крутитися. Хмари поступово розсіювалися, біль у потилиці відступав, тепло повільно розтікалося організмом, що свідчило про другу фазу дії наркотику: нірвана. Ось як легко можна спіймати «білку» від декількох тяг речовин…

Газоподібне інертне тіло впало на коліна – голову крутило, ніби після американської гірки. Куди поділися всі хмаринки? Він точно пам’ятає, як нарахував цілих тридцять. Стривайте. А що то за чорна хмара там пливе поміж людей? Вона наближалася і наближалася, періодично доносячи знайомий заколисуючий голос, котрий постійно перепрошував у натовпу, когось шукаючи. Женя був зараз, наче на небесах. У так званому раю. Тільки не в якості янгола чи Ісуса, а простим грішником, який випадково потрапив не в свою тарілку. І зараз за ним женеться ловець із пекла, щоб повернути на своє законне місце. 

– Ні… Тільки не туди, – простогнав Янович, стоячи на колінах перед тим чорним демоном. 

– Туди-туди. 

Татуйовані руки хапають його за комір і тягнуть убік виходу під невдоволене гундіння п‘яного стада. Не так вони хотіли почати новий рік. А вийшовши майже голим у нічну мряку на вулицю, останнім, що побачило око, був яскравий білборд зі щасливим подружжям. «Вас вітає Буковель».

… 

Дванадцята година дня. У кімнаті темно, як у сраці, що й не відчуєш, яка зараз частина доби. Штори… І хто їх вигадав? Євген намагається продерти очі та зорієнтуватися в приміщенні, яке взагалі вперше бачить. Спочатку запримітив, що на стільці поряд з ліжком педантично складені його речі, а згодом погляд вихопив кухоль води й таблетки на тумбі, які були неймовірно потрібними зараз. Він так присмоктався до жаданої холодної рідини, що струмочки подекуди розлилися на шию і футболку. До речі, не його футболку… 

– Виспався, свиняка? – Почулося тихе і зневажливе поряд з дверима. То Спартак лінивою ходою увійшов до кімнати і прибрав з рук товариша стакан від гріха подалі. Він виглядав настільки холодним і пасивно-агресивним, що хотілося скрізь землю провалитися. Ніби мати повернулася з батьківських зборів.

– Т-ти… Пам‘ятаєш, що було вчора? – Янович крехтів, як міг, але все-ж намагався привстати. Біль, нудота, присмак металу на язику – все це укупі свідчило про «надто веселий» заїзд на відпочинок. Суббота підтримав друга за поперек однією сильною рукою, а іншою торкнувся лоба. Температура в нормі – жити буде. 

– Сам здогадайся. – Сказав, як відрізав. – А тепер вставай, небрите нечесане створіння, тули в душ і щоб я більше не бачив тебе у своїй спальні. 

Точно… Згадав! Це ж його кімната. Поступово Женькина пам‘ять почала підкидувати фрагменти іхнього заїзду до будинку. Потяг, де вони зі Спартаком дрімали на плечах один одного, потім комфортне таксі, білосніжні гірські краєвиди і нарешті курортне містечко. Там їх одразу перехопили метушливі Леви (ті, що на джипі) і потягли кудись у місцеві бари.

Женя навіть не встиг повністю розглянути дім і залишити речі, коли компашка покликала його на вечірку. Тому його товаришеві довелося разом із Колею вдвох тащити валізи і заселятися. Легке почуття провини, серце трохи защемило. Вони навіть забули покликати їх після заселення. Страшно уявити, що зараз коїться в голові Субботи: мало того, що той зневажає пияцтво та іншу деструктивну поведінку, а ще й приїхав сюди з другом, який його в першу ж хвилину кинув. Ні, так це залишати не можна…

Євген крадькома вийшов до коридору, озираючись в пошуках своєї кімнати. Де б, гіпотетично, могла стояти його валізка з одягом? «Так, п‘яндиля, давай включай мізки! Щоб знайти труси: думай, як труси, будь ними». Він уявив, що Спартак притягнув його серед ночі додому і вклав у першу найближчу кімнату, а це значить… Що його власна кімната десь далі! «Еврика! Розум не проп‘єш», – сам посміхнувся своїм думкам. 

– Чого ти ржеш, як дурень? – Звідкись знову виник Суббота. 

– Та от… Мемчик згадав. – Еге ж, усе його життя – суцільний мем. – Слухай, я речі свої шукаю. Будь ласкавий, проведи мене туди, де ти їх залишив, – Женя якомога тихіше і ніжніше говорив, спеціально намагаючись вдавати з себе інтелігенцію й не наражатися на конфлікт. 

Спартак це оцінив, хмикнув і провів під лікоть кволого до ванної. 

– Ти полишив увесь верхній одяг і сумку в будинку своїх оцих… – старається підібрати слово й не образити, та дарма. Женя по очах завжди бачив, як його друг в глибині душі ревнує і зверхньо ставиться до таких «товаришів». Так, вони погано впливають, іноді принижують, задавлюють авторитетом, у них різні характери й немає тої глибини, яку дає йому тільки одна людина. Але що тепер, ні з ким не спілкуватися? 

У ванній всі засоби гігієни були розставлені сантиметрально чітко один біля одного, яскраво білі приготовані рушник і капці лежали чекали на Женьку, доки він оговтувався. А поряд у стопочці знову не його одяг – Спартак сьогодні неабиякий щедрий. Двері тихо зачинилися з повагою до особистого простору, залишаючи хлопця наодинці зі своїми думками. 

Треба дати особливу нагороду тому, хто вигадав гарячий контрастний душ. Він періщить по спині так, що забуваєш одразу про біль в будь-якій частині тіла. «Відріж собі палець, якщо болить коліно. Тепер у тебе болітиме палець», – пригадується. 

Янович обдумував учорашній вечір, намагаючись згадати, що ж саме відбувалося. Починалося все цивільно: романтичні денси, стопочки дорогого алкоголю й тости за гарний вікенд, навішування історій, хто як доїхав. А далі… Все, як у тумані. Окремими фрагментами спалахують вже паті в будинку Левів, сауна і червоні баняки цих придурків. Потім туди близько одинадцятої вечора завітали непрошені гості-знайомі, котрі, побачивши сторіз в інстаграмі, вирішили приєднатися до такої гучної тусовки. А останнє, що він пам‘ятає – це балкон і перша тяга трави, яку приніс один з натовпу. Він не хотів… Його змусила ця атмосфера. Пам‘ятає, що ще переживав через Колю і Спартака, які залишилися вдома і точно не схвалять таку поведінку, але було вже надто пізно. 

Женя вийшов, струшуючи зайву воду й хитаючись. По всій підлозі була калюжа розміром з Синевир – і як так можна митися? Щось не те трапилося з координацією і бамс! Зустрів потилицею поличку з гачками. Тяжко, коли ти високий. А ще тяжче, коли ти дибіл. 

Точно. Удар дав змогу пригадати ще одну деталь.

У момент, коли хлопець «ловив білочку» і знаходився в центрі уваги, танцюючи полуголим, ніби той альфа-самець в активному пошуку, його присоромили. І був це ніхто інший, як Спартак Суббота. Женя точно пам’ятає, як стояв на колінах, а перед ним його більш домінантний товариш у чорному. Прийшов забирати своє. Поволік, ніби на повідку, крізь сміх та фиркання гостей – і це все розійдеться по інстаграмах мало не сотні людей. Знову вважатимуть песиком психотерапевта, «його хлопчиком», а в дірект вкотре посиплеться шквал фанатської творчості та шиперства… «Як же ж затрахала ця блакитна блакить. Самі себе закопуємо», – не на жарт розізлився Янович. 

Останнім часом він закипає всередині, поділяючи себе на два табори. Ніби роздвоєння особистості. Усе ранішнє життя він мав сотню друзів, був ватагою та лідером кожної пригоди, мав багато поверхневих зв‘язків і ніколи не задумувався про щось глибинне. Деструктивні залежності й відносини, нестабільність заробітку та круті гірки життя – то було його буденністю. З появою Спартака все пішло догори дном.

Євген почав цікавитися наукою, вести конструктивні діалоги, читати, розвиватися. Ба більше: товариш заставив його пройти обстеження у реабілітолога та купи інших лікарів, дав спільну постійну роботу, оплатив операцію з корекції зору, змусив ходити до спортзалу й потихеньку відмовлятися від шкідливих звичок. А подарунки… М‘яч і футболка улюбленого футбольного клубу «Roma» – то лише квіточки. Який сором! Женя став залежним і таким розбалуваним увагою до своєї персони, що це вже нагадувало економічне насилля. Вони це недавно обговорювали, що Спартак швиденько спростував і відповів, нібито «в нас здорова прив‘язаність, не надумуй». Але хай там як, його друзі та аудиторія почали бачити в цьому дещо більше. 

Деякі пішли з життя Яновича одразу, бо, так би мовити, він перейшов на новий рівень інтелекту. Інші встановили дистанцію. А «найліпші» друзі ставилися з розумінням, проте подекуди закидували гейські жарти стосовно їх дуету. Суббота з цим мільйоном друзів не водився і навіть не намагався, надягаючи маску байдужості. Він накопичував інормацію, аналізував, а потім, як той змій-спокусник, вказував на їх недоліки і натякав, з ким саме треба обривати стосунки. А Женя слухався. Покірливо-поступлива частка, пам‘ятаймо. 

Роздратований власними розсудами, він почалапав униз до вітальні. «Яке диво», – дім, напрочуд, виявився дуже затишним і світлим, ніби в тих різдвяних кіно. Тріскотіння хмизу в модерному каміні, великі панорамні вікна, їдальня з широким столом і горнятками посередині, звідки дуже файно пахло. Коля щось старався готував, згодом накладаючи в малі горщики. Женя таке любить… Домашня їжа і сімейний затишок, лишень без сім‘ї. 

– Подобається? – Звідки не візьмись, татуйована рука лягла йому на плече. – Це я його змусив. Тебе порадувати захотілося.

Він вже й забув, у якому настрої сюди йшов – так смачно пахло, що живіт закрутило. Проте руку товариша таки скинув. Ніби той підліток у фазі бунтарства. «Ну-ну», – подумки оцінив ситуацію Спартак. 

Вони мовчки їли бездоганно приготований банош з грінками. Мертва тиша, за виключенням віддаленного галасу дітей на вулиці, котрі гралися в сніжки, вогнища та цокання ложок. Коля пішов зі столу першим, кидаючи лише пару фраз про те, що буде зайнятий якимись зідзвонами. Суббота смакував страву, але теж вже майже встиг усе доїсти.

Один Женька клював носом в горнятці. Це неабияк бентежило сидячого поряд: ну що знову йому не так? Де не вгодив? 

– Жень, у тебе все добре?… 

– Та відчепися ти вже від мене, як банний лист на сраці, їй-боже! – Спалахнув гнівом. Він не хотів зриватися на невинній людині. Яка, до того ж, намагається допомогти. Але керувати емоціями наразі вкрай важко. 

Той мерщій вибіг з-за столу, після чого ложки й виделки попадали долі зі страшним лязгітом. Спартак не розумів, де саме був винний і чого в друга така реакція на буденні речі… Здавалося б, він ще й має бути вдячним за таку лояльність і розуміння. «Нічого, нагуляється – прибіжить», – заспокоював себе цим психолог. Сьогодні ще купа роботи, гаяти час на дурниці точно не слід. 

Женя зрозумів, що неправильно вчинив мало не одразу, як вийшов з кімнати. Йому хотілося повернутися, перепросити за свою поведінку й міцно обійнятися, переводячи все в жарт. Але там, всередині, якісь чортенята з учорашнього пекла підказували, що прийшов кінець його покірливості та піддатливості. Спартак йому не мама, не тато і навіть не «дедді» – тоді чому його треба слухатись? Розум і авторитетність мали свій вплив, проте встановлювати особисті кордони завжди потрібно. Ти – найважливіша людина у своєму житті. 

Тому Женя вирішив спочатку забігти до компашки забрати речі, а потім податися, куди очі бачать. Він усвідомив свою залежність від Спартака і сьогодні покаже, що здатен добре проводити час наодинці з собою. 

Дзвінок у двері сусіднього будинку – чомусь ніхто не відчиняє. Дуже дивно, адже було вже за південь. «Точно, в нас була бурна нічка», – згадав Янович і попхався на задній двір в одній кофтині та джинсах. До того ж, чужих. 

Він знав секрети будиночків Буковелю, бо вже був тут раніше з колишньою дівчиною. Можна перелізти через нижній балкон, відлампічити розсувні двері палицею і все – ти незаконно проник у чиюсь оселю. Хоч би ніхто не побачив, бо ще заяву напишуть. Всередині було душно, запах перегару й дешевого табака заповнив легені, а головне – всюду мертвим грузом валялися тіла незнайомих людей. Женя тихенько переступав їх, ніби повалені дерева в лісі, доти, доки не натрапив на особливо здорову колоду.

Перечепився через кремезного щокастого мужика і як вписався носом в ламінат! Бабах відлунням пронісся по кімнатах, від чого деякі сплячі почали стогнати крізь сон. Тепер у Жені тріщить не тільки голова, а й ніс… 

«Ауч, сподіваюся, не зламав», – з хрустом потер перенісся хлопець. Він підвівся й обережно почав озиратися в пошуках триклятої сумки і хоча б якоїсь знайомої одежини. 

– Янович? А шо ти такий умитий, гарний, як з обкладинки Вог? Я досі сплю? – Звідки не візьмись, в проході виник Зирянов з бутербродом у руках. Запухший, але, начебто, притомний.

– Микола! Завжди ти оце лякаєш! Ти, часом, не зустрічав мою сумку Адідас? 

Коля жував-жував, повільно кліпаючи. Мабуть, намагався згенерувати якийсь черговий прикол. Або хотів народити розумну думку, проте виходило кепсько. 

– А шо, твій бойфренд не забрав її сам? От бідося, а я казав тобі іншого шукати, – вийшло, що вийшло. 

Янович ледь не спалахнув гнівом через слово «бойфренд». Його вже починало трусити при будь-якій згадці Спартака Субботи. Що не шоу, що не інтерв‘ю – усюди ці підколи в його адресу. Яка зневага, яке каміння в огород натуралів! Але… це ж Зирянов. Що з нього взяти?

Переборюючи власну злість, Женя почалапав далі шукати речі. Спочатку знайшов свою рожеву лижну куртку, чомусь, на барній стійці кухні; згодом підібрав сумку в ліжку, де спала якась мадам з надутими губами, а вишенкою на торті була шапка, закинута на верхівку ялинки. Оце пригод було вчора: аж пам‘ять відшибло. Біля ялини, до речі, на дивані хропів Валік, а поряд – Андрій Лузан, котрий вже прокинувся і грав у якийсь онлайн-екшн на телефоні. Вбачивши Женьку, той відклав телефон і єхидно посміхнувся:

– Як нічка пройшла? – Фірмово щуриться і готується жбурнути тонким жартом.

– У сенсі? 

– У сенсі: тобі зірочки, вазелінчику чи пантенольчику? – Починає лопатися з власної витівки і в припадку давати копняків поряд сплячому другові. 

Допекло.

Хлопець з кам‘яним обличчям, насилу стримуючи себе, швидко накинув куртку і подався геть з цієї діри. Кінчені ідіоти. Невже всім так цікаво влізти в його особисте життя, навіть якщо б вони з Субботою подобались один одному? Всюди балачки про їх «стосунки», гейські жарти, дорікання. Треба заглушити ці дурнуваті думки і побути сьогодні в компанії самого себе. Розібратися в собі, врешті-решт!

Він йшов містечком, доки не натрапив на будиночок зі спортивним знаряддям напрокат. Давно вже кортіло навчитися кататися на сноуборді, тому Женя вирішив узяти саме його. Від інструктажу він одразу відмовився, лишаючи тільки чек за купівлю борда на один день. Якщо щось трапиться – оплатити потрібно буде повну суму. «Та що взагалі може статися?» – Самовпевнено проговорив у думках Янович і подався назустріч білосніжним горам. 

Сьогодні він – незалежна одиниця. 

Продовження >

*Усіх однодумців запрошую до затишного телеграм-каналу https://t.me/sparjenyata (спарженята) <3