Закохуюсь

Не будьте жадінами, залиште коментар. Ви здійсните мрію автора.

Любов не залежить від нашої волі, приходить без нашої заслуги, щезає без нашої вини.

«Треба поговорити» – телефон вібрує сповіщенням.

«Що сталося? Я буду через п’ять хвилин. Нікуди не йди. Де ти?»

«І тобі доброго ранку, Зейні. Все нормально. Просто треба поговорити».

«Ти де? Я зараз буду».

«Зейн. ВСЕ НОРМАЛЬНО. Я вдома. Давай зустрінемося в нашій кавꞌярні через півгодини».

«Добре. Але що сталося? Гаррі вдома?»

«Через півгодини»

В квартирі приємно пахне. Кучерявий носиться в білому фартуці, пританцьовуючи. Мабуть, знову щось готує з «ендорфінових продуктів». Наймиліше, що можна побачити вранці вихідного дня.

– Доброго ранку, – цілую в плече.

– Ти прокинувся, – показує свої миловидні ямочки, і, чомусь, мені хочеться засунути в них свій ніс, потім поцілувати і прикусити. – Сідай. Що будеш куштувати? Омлет з беконом, тако, оладки, фруктовий салат чи чай з бутербродами? – він такий радий мені, наче не бачив рік.

– Насправді, мені треба ненадовго відлучитися, – ой, що зараз почнеться….

Хмурить брівки, йому явно не подобається ця ідея. Але мені не три рочки. І ми вже це обговорювали. Я не в клітці, і повинен мати хоч трохи свободи. Намагається зробити якомога менш занепокоєний вигляд і обережно запитує.

– Що сталося? Куди тебе підвезти? – він підкидає оладки, майже не дивиться на мене. Але його тривогу я відчуваю фізично.

– Все норм. Я просто хочу трохи прогулятися, – беру оладку, перекидаючи з однієї руки в іншу.

Залишає всі справи, підходить до мене, витираючи руки. На моїй щоці його тепла долоня, а зелені очі намагаються прочитати відповідь.

– Ти ж знаєш, що можеш розповісти мені що завгодно. Куди ти зібрався, Луі?

Ісусе, ці люди перестануть поводити себе, ніби я смертельно хворий? Скільки можна повторювати, що я не збираюся до агонії закидатися наркотою або стрибати під машину. Мені не потрібен наглядач. Я сам в змозі перебувати на вулиці, і не опинитися через пів дня мертвим на обочині, зі шприцом у вені. Дратуюся, відкидаю його руки. Мене дістала ця опіка.

– Я буду через дві години, Гаррі. І потім ми займемося якоюсь хуйнею, яку ти придумаєш цього разу. Угу? – киваю головою, запитуючи.

– Тебе підвезти? – невдала посмішка.

– Бувай, Гаррі.

Пꞌю каву і проклинаю Зейна. Ненавиджу чекати. Він це знає. Спеціально намагається розлютити мене? Що незрозумілого в  слові «півгодини»? Захекавшись, Малик влітає в кафе і біжить до мене, навіть не знявши пальто.

– Що сталося? – дихає, як загнаний звір.

– Господи, заспокойся. Роздягнись, візьми собі каву. Я просто хотів поговорити зі своїм другом, а не з переляканою курицею-насідкою.

Пакисанець майже допиває свою каву, поки повністю не заспокоюється, не зводячи з мене підозрілого погляду.

– Блядь, Луі, ти будеш розповідати? – психує, стукаючи долонями по столу.

– Я не знаю, що мені робити, – не встигаю договорити, як…

– Тільки не говори, що ти знову на наркоті!

– Трясця, Малик, це коли-небудь закінчиться? – від злості ставлю горнятко кави так, що воно тріскає. – Ні йопт, я чистий, – серветок не вистачає, щоб зцілити той безпорядок, що я наробив.

– Пробач-пробач… Я слухаю, – він слухняно складає руки, як учень.

– Є одна річ… – кусаю губи і відвертаюся до вікна, соромлячись. Це складніше, ніж я думав. Я був впевнений, що можу говорити з ним про все, але тут зашарівся, як семикласник.

– Луііі, – жестом показує, щоб я продовжував. Кладу голову на руки. Якщо не дивитись в очі, здається, ніби говорити в два рази простіше. Бурчу в рукава, в надії, що він не почує.

– Я до божевілля закохуюся в одну людину і не можу це зупинити, – зажмурююсь. Він же не почув? Тишина. Чому він мовчить? Чекаю тридцять секунд, чекаю хвилину, дві. Цікавість бере наді мною гору, підіймаю голову і бачу диявольську либу, від якої зараз трісна ця оливкова морда.

– Я до божевілля радий за тебе, брате. Хто вона?

От же ж бля. А зараз буде складніше. Як він відреагує? А якщо почне плюватися, і скаже, що я йому більше не друг. Що мені тоді робити? Просто піти чи вмазати йому? Не всі радіють перспективі мати друга незрозумілої орієнтації. Але ж це Зейн. Він витягував мій хребет з усіх передряг, він завжди був поряд, все пробачав, і все розумів. Він мій брат. Не кровний, але душевний. Ближче нього і Гаррі в мене нікого нема. Якщо не йому, то кому взагалі можна довіряти?

– Це не вона… І все не так просто, – знову падаю на долоні, розплющую одне око. Його посмішка розквітає ще більше. – Якого ти либишся? Я думав ти хоч трохи прижуриш, що мені подобається хлопець, – відвертаюся до вікна.

– Чому б я мав тебе журити? – він, дійсно, радий за мене. І я радий, хоч мені і не звично та дивно все це.

– Не знаю. Хіба ти не проти…?

– Що ти верзеш? Я радий, що ти, нарешті допер, – його задоволена либа ще досі мене дратує.

– З приводу? – підіймаю брови.

– Що ви з Гаррі повинні бути разом.

– Якого біса? Звідки ти знаєш, що це Гаррі? – озираюся по сторонам, ніби це може хоч якось врятувати.

– Луі, всі хто бачив вас разом хоча б раз в житті, розуміють це. Окрім двох ідіотів, власне тебе і Гаррі, – він махає паличкою для розмішування, як дирижер. Творчі люди творчі у всьому.

– Ми просто друзі, – відмахуюся, як від комаря.

– Ви ніколи не були і не будете просто друзями, – знайомтеся – це мій всезнаючий друг Зейн Малик.

Я задумався. Можливо, він правий. Адже між нами дійсно відбувалося «щось особливе». Так, Гаррі відмовляв мені кожен раз, але, по-справжньому, ніколи не відштовхував. І те, як він цілує мене. Я ніколи не повірю, що він не відчуває цих мурашок. Але якщо він мав почуття, то чому відмовляється від мене кожного разу? А ця наша угода. Хіба людина захоче спати з іншим без почуттів? Він ніколи не погодився б на це з доброї волі.

Ні, він просто знайшов точку управління мною. Якщо б Стайлс любив мене, його б тягнуло до мене з такою ж силою. Закохана людина не знімає рожевих окулярів. Вона вірить в те, що йому хочеться. Мені хочеться вірити, що Гаррі закоханий в мене, ось мені так і здається.

– Це не взаємно, – бурчу під носа.

– Луі, він не витримав того, що ти полюбив когось іншого, і виїхав назавжди. Він говорив, що ніколи в житті не повернеться, але як тільки я подзвонив і пояснив, що ти в біді, він одразу сказав, що через тиждень буде в Доні з усіма речами. Він не відходить від тебе ні на хвилину. Турбується, наче дружина. І з усіх сил намагається витягнути з депресії, з цієї ями, в яку ти засів. Він витратив на тебе всі збереження, щоб витягнути з в’язниці, а потім від Маркуса. Все, про що ми розмовляємо – це ти. Все що він робить в цьому житті – лише для тебе.

Ти хоч знаєш, яка в нього була травма, коли він їхав до Лоднону? Я думав, він не вивезе. Але як тільки в тебе почалися проблеми, він примчав, забивши на все життя, що будував там два роки. Тому що це потрібно було ТОБІ. Та він дихає тобою. І ти говориш, що це не взаємно…

Знайомтеся – це найтупіше створіння на планеті – Луі Томлінсон.

Я не думав про все В ТАКОМУ РУСЛІ. Він повернувся тільки через мене? У нього була депресія? Він, справді, стільки думає та говорить про мене? Це трохи міняє уявлення про наші взаємовідносини.

– Він сказав, що зробив все, щоб забути мене. І йому ці взаємини не потрібні.

Зейн дивиться на мене, як на повного придурка. Загалом, він постійно так робить. Але зараз особливо обурено. Тяжко зітхає, ніби розжовує пюре для дитини, і кладе мені в рота:

– А що ще йому говорити? Ти не розумієш, що він свідомо стає на ті ж граблі. Як будь-якій нормальній людині, йому страшно. І Гаррі не обманює, коли говорить, що, дійсно, зробив ВСЕ, щоб забути про тебе. А тепер уяви, що він повертається туди, звідки так сильно хотів втекти. Де гарантія, що всі почуття повернуться, а ти знову не познайомиш його з «новим коханням всього життя». Він просто боїться болю, який ти йому завдав.

Я, дійсно, тупий, раз сам про це не подумав. Звичайно, йому страшно. Я б помер, якби Гаррі зараз познайомив мене зі своєю дівчиною. Мені боляче навіть уявляти таке. Як він спокійно дивився, коли я цілувався з дівчатами, як він з посмішкою слухав мої розповіді про секс? Так, я не знав про його почуття. Але я міг хоча б спробувати зупинити його перед від’їздом. Тільки останній кретин міг не зрозуміти причину.

– Що мені тепер робити? – підриваюся з долонь, як сполоханий заєць.

– Не знаю, зводи його на побачення, купи подарунок, – він махає головою від того, НАСКІЛЬКИ я тупорогий. – Нехай він знає, як потрібен тобі. Хочеш дам грошей. Але в борг, – виставляє долоню вперед.

– Зейні, якщо я буду водити його на побачення і купувати подарунки, він подумає, що я знову торгую наркотою, – втретє падаю на долоні. Все так складно.

– Тоді просто покажи свої почуття. Він має бути впевнений, що дійсно важливий для тебе, і що історія з Елеанор не повториться. Тільки не тисни на нього. Це може налякати. Він має сам зрозуміти, що хоче бути з тобою, – Зейн повільно, з розстановкою пояснює мені, як вчитель.

– Звідки ти стільки знаєш? – я дивуюся – з якою легкістю і впевненістю говорить Малик про серйозні теми. Він що прочитав тонну книг з психології? Я не пам’ятаю пакистанця ні в одних серйозних відносинах. По-справжньому, любив він тільки вечірки.

– Радити завжди легше, чим виконувати ці поради. Як кажуть : «В чужому житті я психолог, в своєму – псих», – гірко всміхається Малик. І у мене виникає підозра, що я не знаю якусь дуже важливу його частину. Щось таїться в ньому дуже особливе та болюче.

Він правий, коли дивишся, як лагають інші, хочеться вдарити себе по обличчю від іспанського сорому. Здається, як можна було так запороти долю. Все видається таким простим. Ситуацію можна вирішити за пів дня. Ні, люди тягнуть за собою цей тягар роками, споганюючи стосунки все новими ідіотськими вчинками. Проблема виїденого яйця не коштує, але дурні люди роблять з цього катастрофу.

Але, коли справа стосується тебе, кожна дрібничка виглядає невиправною катастрофою. І ти швидко стаєш тією ж лагаючою людиною, над якою сміявся нещодавно. І замість того, щоб вирішити негаразди, ми погружаємося в страждання і свято віримо, що виправити нічого не можливо. Мабуть, для таких випадків і існують друзі. Коли ти настільки заплутуєшся в своєму існуванні, що сколочуєш собі імпровізовану труну, друг розпутує ці сіті за годину розмови.

– А якщо нічого не вийде? – Зейн запалив у мені вогник надії. Але мені все ще страшно.

– Послухай, Лу. Така любов, як у вас, буває раз на мільйон, а взаємна – ще рідше. Якщо ти проєбеш його, то через десять років будеш сидіти з жінкою, яку ніколи не покохаєш, і ненавидіти себе і її за те, що так і не наважився. Зрозумій, що нічого подібного в твоєму житті не буде. Повір. Справжнє кохання існує тільки раз, і ти зобов’язаний за нього боротись. Інакше, навіщо тоді жити? Якщо ти зможеш – то будеш найщасливішою людиною, якщо ні – у тебе завжди є я. І я обіцяю бути поряд і збирати тебе заново. Але ніколи не відмовляйся від Гаррі.

Нарешті прийшла офіціантка прибрати мій гармидер. А я дивився крізь неї. Я захопливо дивився на друга. Як такого, як він, ще не вкрала жодна дівчинка? Як такого, як я, можуть оточувати такі прекрасні люди, як Хазз, Марк та він. Я не заслуговував їх. Після всього лайна, в котрому я виваляв Зейна, він залишається найвірнішим і найнадійнишим. Чомусь, мені так захотілося плакати, але замість цього я схопив брюнета  у ведмедячі обійми.

– Дякую. Дякую тобі. Ти кращий, – тричі цілую в щоки.

– Завжди будь ласка. Я завжди тебе люблю, яким би ти не був, – з огидою витирає мокрі сліди.

– Я теж тебе люблю. Дякую за все. Справді, мені давно пора було це сказати. Дякую за те, що…

– Не треба, Луі, – він закрив мій рот рукою.

– Слухай, Малик, ти не думав стати психологом? Нахєра тобі те мистецтво?

У відповідь мені показали середній палець.

**************

Валюся на ліжко та розглядаю стелю. Я вже вивчив на ній кожну крапочку. Зейн дав мені величезну порцію для роздумів. Він правий. Якщо це справжні почуття, за них потрібно боротися. Та і я вже фізично не можу відмовлятися від Гаррі. Він настільки засів в мені, що навіть при великому бажанні, я б не витягнув його тисками. Мені потрібен був план дій. Показати, але не тиснути, не злякати.

Розумію, що раніше з такими почуттям я не зіштовхувався. Це зовсім відрізнялося від Елеанор, Леслі і сотні інших дівок. Всі мої попередні відносини просто блякли. Я думав, що закоханий в Ель, але зараз розумію, що це було лише захоплення та пристрасть. Якісь дитячі забавки. Зараз насувалося щось настільки високе та чисте, велике, як галактика і тепле, як сонце. Коли тебе вивертає від потреби просто доторкнутися, коли ти душу готовий продати лише за один поцілунок або захоплений погляд.

Ось тепер і починається катастрофа. Мені ніхто так важко не діставався. Тому я гублюся, бо взагалі не знаю, як підступитися до нього. Завжди всі боролися за мене, а тепер потрібно боротися мені. Що робити, коли увесь сенс життя сходиться до однієї людини, коли тільки біля неї ти почуваєш себе живим? Але таким недосвідченим, не сміливим. Тим паче він хлопець. А я в душі не єбу, як підбивати клинці до особ такого виготовлення. У мене збилися всі налаштування.

В кімнату заходить кучерявий:

– О, ні-ні-ні. Ніяких тюленячих вихідних. У нас плани, Луі, вставай, – він тягне мене за руки, намагаючись підняти, швидко перехвачую та валю на груди.  Він дивується, але не відсторонюється.

– І що у нас за плани? – запускаю руки в мꞌякі кучері і повільно перебираю. Колись Стайлс танув від таких дотиків і ластився, як котик. Я пам’ятаю всі старі звички і всі місця, куди потрібно доторкнутися, щоб він розтікся, як весняний лід. Але тепер він дорослий, а я не впевнений в собі.

– Футбол. Ти ж раніше любив грати, – він потроху розслабляється, навалюючись. І це точно не мій малючок. Бо побільшав він кіло на п’ятнадцять.

– Я так. Але ж ти розумієш, що у тебе нема шансів, – рука під футболку, гладжу поясницю. Напружується. Ох, малий, знаю я всі твої точки, тепер і тобі не буде легко поряд зі мною.

– Я…Я буду старатися, – його голос стає ще більш хриплим.

– На що граємо? – включаю грайливі нотки. Це типу я фліртую.

– Завтра прибирання.

– Пффф. Я не буду на це грати, – зариваюся носом у шовкове волосся, і на моїй кофті стискаються кулачки.

– Ти хочеш щось запропонувати? – він сором’язливо піднімає свої чудесні оченята і шаріється.

– Поцілунки! – кричу на всю квартиру.

– В якому сенсі? – хмуриться.

– Якщо виграю я, з тебе поцілунок. Якщо ти – то я завтра приберу квартиру сам.

Різко встає, і невдоволено дивиться зверху вниз.

– Ні! Ти ж знаєш, я повний нуль. У мене нема шансів

– На інше я не згоден, – відвертаюся спиною і трохи дрижу. Правило «не тиснути» було провальне, але мені потрібна гарантія. Я не хочу, щоб він знову відмовляв мені. Це боляче. Я хочу знати, що у мене є один йобаний шанс на поцілунок. Мій поцілунок.

– Добре, поїхали, – здається, зітхаючи.

****************

Він такий милий в цій сірій шапочці, з надутими губенятами. Постійно повторює: «так не чесно» і «ти завжди був у цьому профі». Я, в свою чергу, нагадую, що пропозиція поступила від нього, так що нічого тепер розводити нюні.

Ми граємо пару годин, і я забув, наскільки раніше був закоханий у футбол. Звичайно ж, я не був «профі», як говорив Гаррі, але я шкільний капітан, і стадіон був мій, варто лише ступити на нього. Він був другим домом. З радістю ганяю м’яч і задумуюсь про те, щоб стати членом університетської збірної.

Дрючу Стайлса в суху 3-0. Зараз буде четвертий гол. Він складає руки на грудях і дметься. Милість яка. На вулиці починає сіріти  і стає прохолодно, а ми спітнілі і мокрі. Набиваю м’яч на нозі і відходжу на середину поля, запускаю у ворота. Гаррі знову пропускає.

– Ну все, Хаззе, у тебе нема шансів. Здавайся.

– У мене його і не було. Так не чесно. Я не зараховую твій виграш, – він невдоволено буцає траву кедом і видкидує мокру чілочку.

– Ти продув 5-0. Я абсолютно точно виграв.

– Рахунок 4-0. Але спір це не вирішило. Вдома переграємо на тому, в чому ми рівносильні.

– Ні, кучерявий. Ти мені винен. У нас угода, – дратуюся. Один йобаний поцілунок. Мій поцілунок. Я повинен виграти за нього Третю світову?

– Луі, це не угода, коли спір раніше ясний, – він дивиться будь-куди, тільки не на мене.

– Так, мені це набридло. Я виграв цей блядський поцілунок, – мені не цікаві всі ці дурні докази. За пару кроків розсікаю відстань і з ходу запускаю руки під футболку, впиваюсь в губи, як спраглий до води в Сахарі.

10…9…8…7…Я відчуваю чисту, концентровану ейфорію. Як же довго я мріяв про це. Розумію, що заради цього моменту варто жити. Що я там говорив про те, що хочу вмерти? Забудьте, якщо я матиму змогу постійно цілувати Гаррі, то жити можна. Я настільки розчиняюся в ньому, що увесь світ перестає існувати. Я не відчуваю ні часу, ні простору, ні тепла, ні холоду, ні звуку, ні смаку. Всі мої думки вміщаються в одне велике слово – почуття. Я розумію, що мене так не хріначило не від однієї людини, ні від одного алкоголю чи наркотику. Це дрібниця в порівнянні з тим, як моє тіло реагує на нього.

Героїн, кокаїн, валіум, травка – ніщо в порівнянні з тим, як ламає по губам Гаррі Стайлса. Без його поцілунків мені складніше, чим без порошку. І я готовий відмовитися від всього на світі, лиш би те, що я відчуваю зараз, не закінчувалося.

Поцілунок не ніжний. Я занадто довго чекав на нього. Мені здається, що я напів цілую, наполовину їм його рот. Кусаю, зализую, цілую, стогну. Мої руки безсоромно блукають по знайомому татуйованому тілу. Ми спітнілі та мокрі, і це розпалює в мені якусь тваринну пристрасть.

Я торкаюся його грудей, талію, спину, поясницю; стискаю, гладжу, дряпаюсь. Роблю все, чого мені так  хотілося увесь цей час. Якщо він вдарить мене чи відштовхне, я хоча б виконаю одну зі своїх маленьких мрій. Опускаю руку на сідниці і сильно притискаю до себе. Він протяжно стогне. І мені в кінець зриває дах. Я наступаю на нього, поки ми не упираємось в бортик.

Наші язики зливаються в новому танці. Відчуваю руку на своїх сідницях. Окей, це щось новеньке, але мені точно подобається відчуття його теплих великих долонь. Я хочу відчути їх на голому тілі. Я цілую шию і насолоджуюсь тихим «ох». Гладжу стегна. А потім ниряю правою рукою між ніг. Я відчуваю його збудження. ФІЗИЧНО. Цікаво, він хоче так само, як і я? Тому що я хочу так, що зараз взірвусь.

На вулиці сутінки, але все ще при бажанні, нас можна роздивитися. І тут вид відкривається зі всіх сторін мінімум метрів на п’ятдесят. Навкруги стопроцентно є люди, що бачать нас. Але мені все одно. Я настільки збуджений. Нехай навіть поліцію викликають. Мене ніщо не в силах зупинити, окрім….

– Досить, Луі. Будь, ах… ласка…- зупиняє мої руки, коли намагаюсь пробратися в штани.

– Я так сильно хочу тебе, – шепчу в губи. Штовхаюсь, щоб переконати ще більше. Ми стоїмо, вчепившись одне в одного і легенько тремось носиками. Він тяжко дихає, а я не можу відірватися від нього.

– Три місяця, Луі. Угода, забув? – він повільно відштовхує мене та йде, а я ще пів години намагаюся прийти в себе.

Ввечері, коли я знову лежу в його обіймах, відчуваю, що боротись за нього стало моєю необхідністю. Не буду брехати – мені подобається, що думки про Гаррі потроху замінюють думки про самогубство. Повертаюся і дивлюся в ці пречудові смарагди. Хіба проста людина може бути настільки красивою тілом і мати ангельську душу? Навіть якщо це не взаємно, то як же мені пощастило мати почуття та бути поряд з таким дивом. Він подумки запитує очами, а я мовчечки відповідаю. Він і є сенс, який я так довго шукав. Я так довго маявся, намагаючись знайти причину вставати зранку. А все набагато простіше. Мені просто необхідно бути поряд з кращим другом. Не втримуюсь і торкаюсь персикових щічок. Не тиснути – не злякати. Цілую в лоб і вимикаю світло.

*******************

Якщо б рік назад сказали, що за один поцілунок, я буду готовий віддати пів життя – я б  розсміявся в обличчя. Якщо б сказали, що я закохаюся в кращого друга – я б прийняв їх за божевільних. Якщо б мені сказали, що я буду мріяти про секс з хлопцем – я б набив пику.

Але зараз я сиджу в фотостудії Гаррі, роблю вигляд, що читаю лекції, а сам слідкую за кожним витонченим рухом. Він одягнений так просто – чорні джинси і футболка, темно-коричневі ботинки і синя в білу зірочку хустка на кучерях. Але мені здається, що нічого красивішого в житті я не бачив. Обдивляюся широкі плечі, вузьку талію, накачані руки, татухи, тоненькі ніжки. Мені постійно хочеться торкатися його повсюди. І я намагаюся зробити це під будь-яким приводом.

Коли я лежу з ним в ліжку, мені так хочеться поцілувати кожен міліметр персикової шкіри, гладити всі вигини, вивчити кожну родимку і тріщинку, кожну пору. Мені постійно його мало. Я хочу бачити, слухати, бути поряд, говорити, запитувати, дізнаватися, снідати та вечеряти, обговорювати персонажів в серіалах та вигравати поцілунки в карти. А ще я хочу постійно обіймати і цілувати його. Але блядь – не давити – не злякати.

Після футболу, добиватися поцілунків –  стало моєю щоденною місією. Всі наші спори та ігри я перевів на цю тему. Якщо вигравав він – я прибирав, прав, ходив за покупками, не пив. Якщо вигравав я – ми цілувалися. Я не просив багато, я не вимагав сексу чи подібних дій – ми просто довго цілувалися, ніжилися в обіймах, гладили одне одного.

Я намагався добитися поцілунку будь-яким способом. Заставляв його грати, поки нарешті не отримував перемогу. Чесно сказати (соромно признатися), я маніпулював їм заради поцілунків. Відмовлявся вставати з ліжка або їсти, йти в університет чи вчити предмети. Але за допомогою цих маніпуляцій, ми домовлялися і уступали одне одному.

Якщо мені ставала дуже необхідна його близькість, я давав про це знати за допомогою ігор та капризів. Якщо щось потрібно було йому, а я на відріз відмовлявся, він цілував мене, і я уступав. Якщо задуматись, він теж маніпулював мною, за допомогою тих довбаних поцілунків.

Всі ці спори стали, як режим дня. І якщо  мені вдавалося добратися до Гаррі, день був вдалим, якщо ні – пустим. Цікаво, він хоч здогадувався, яку силу мав наді мною? Якщо я не добирався до нього – то бухав. Пив так багато, щоб не відчувати блядську тягу ні до наркотиків, ні до Стайлса. Він обурено та гірко дивився на мене, а потім відносив в ліжко.

Чесно кажучи, пив я  майже кожного дня. В основному таємно. Щоб не сердити Гаррі. Наливав у фляжку для води в універі джин, ховав вино в туалеті або в корзині для прання, підливав у каву віскі. Просто все здавалося таким блідним, сірим, не цікавим, пустим, безглуздим. А якщо налити мартіні, замість зеленого чаю в термос, то і лекція враз стає цікавішою, і розмови в універі не такі пусті та не приємні, і вечірка запальна, і кава з цигаркою мала сенс, і фільм не такий нудний, і поцілунки гарячіші. Поки що, цю частину життя я не в силах відкинути, як би не відволікали забави з Гаррі, ця ниюча дірка в грудях, наче хробак точить легені. А лікую її я незмінним алкоголем.

Куди від неї подітись? Ніби, все добре. Ти частина соціуму, навчаєшся, маєш одяг, їжу, будинок, друзів, закохуєшся. Навіть, відчуваєш метеликів. Це ж прекрасно. Але сука на душі такий смуток, що хочеться вити.

Але пив я вдвічі більше, коли з моїм сусідом ми були «просто друзями». Звичайно ж, йому не подобався такий стан речей. По-перше, він почувався винним. По-друге – він розумів, наскільки мій стан залежав від нього. Коли мого пияцтва ставало для нього занадто, він прибирав келих і з зітханням заміняв його своїми губами. Тоді ми спокійно, без істерик, йшли в постіль і довго цілувались, ласкаво погладжуючи спини одне одного, не більше. Але, коли він тримав мене на відстані, я накидався в такий хлам, що два дні не міг відійти. Приходилося похмелятися, щоб не здохнути.

Насправді, я не добивався його будь-яким способом. Я намагався, боровся із собою, не хотів тиснути, не хотів заставляти відчувати себе винним. Я давив в собі ломку по наркотикам і по ньому. Але це було так важко, чимось нереальним, що давалося мені надзусиллями, постійно на грані, на надриві, майже неймовірним.

«Колишніх наркоманів не буває». Я стільки разів чув цю фразу. Мені вона здавалася маячнею. Як так?! Стільки людей змогли зав`язати, створили свій дім, сімꞌю, бізнес, і живуть звичайним, нормальним життям. Деякі змогли вилізти з ями навіть після того, як двадцять років приймали героїн, і живуть краще, ніж до.

Телевізор годує нас постійно такими історіями. Але ніхто не говорить, що «колишній» ніколи не стане нормальною, психічно здоровою особистістю. Ніхто не говорить, що втрачене здоровꞌя та поплавлений мозок ніколи не відновиться. Всі, чомусь, забувають, що більшість суїцидів відбувається саме після виходу з залежності. Хоча з залежності неможливо вибратися – вона з тобою назавжди. Ти можеш не вживати, але нарком ти залишишся на все життя. Не тільки тому, що в очах оточуючих тобі ніколи не добитися повної довіри та гордості, не тільки тому, що до тебе тепер завжди будуть ставитися, як до злочинця та впавшого, а тому, що тепер ти назавжди прив’язаний до такого способу життя.

Куди б ти не дійшов, яких вершин не досяг, якими б зусиллями не будував своє щастя, тебе завжди буде тягнути на дно, завжди буде момент, коли тобі захочеться все кинути і зторчатися нахуй.

Чи варто говорити про депресію, яка стає для тебе вірною подругою, а бажання уколотися  – постійним бажанням. Як би я себе не ненавидів за ці думки, вони від цього не зникали, а навпаки крутилися 24 години на добу. Вони навіть снилися мені. Мозок навіть уві сні намагався обманути. Сниться, що ти пускаєш по вені, чекаєш приходу і …. бац – прокидаєшся. Облом віку. Від відчуття тяги хочеться викинутися у вікно чи битися головою, щоб вибити з неї дурні думки.

Якщо ти чуєш хоч щось про наркотики, хоча б мимохідь, всередині, ніби щось переключається, і все враз стає неважливим, хочеться вколотися і все. Це не просто: «хочу шоколадку» – це найсильніше почуття, що я коли-небудь відчував. Найнеприємніше й найсильніше. Слова «ломка, доза, порошок» – де б вони не прозвучали, ти реагуєш в ту ж секунду, і запускаєш систему під назвою «треба». І все це ставало в сто разів гірше, коли у мене не було доступа до Стайлса.

Здається, він розумів це. Він знав, що одне клацання його пальчика, і я покину все, завꞌяжу з минулим життям, зроблю все, що він попросить, стану, яким він захоче. Але він не клацав пальчиком, не просив мене змінитися і не примушував, хоча міг. І я не мав права вимагати щось від нього. Але бляха, я не знав де віднайти ці гальма. Крок вперед – крок назад. Він завжди тримав мене на відстані.

Він турбувався про мене, розмальовував  кольорами кожен день, дарував мені стільки тепла і ніжності, скільки, мабуть, міг в той час. Але робив все це «як друг» і, не зважаючи на поцілунки, постійно нагадував про наш статус, намагаючись вибудувати між нами стіну. Я все не міг зрозуміти чому.

Він з кожним днем ставав все більш потрібнішим, ріднішим, коханішим. Ломка по Гаррі робило моє життя ще більш нестерпним. Мені потрібно було все більше, ближче, сильніше. При будь-якій можливості, де і з ким би ми не були, я намагався доторкнутися, обійняти, чмокнути, понюхати, укусити, нагадати про себе. І, отримавши кількасекундну дозу, швидко йшов, поки він не встигнув відштовхнути.

Іноді, я не витримував і притискав його до стіни або ліжка, і цілував до тих пір, поки він не зупиняв мене незмінним «більше не роби так». Я торкався всюди, де мені дозволяла совість, а вона сука дозволяла небагато. І тоді він силою відкидав мене, хмурячись і йшов, зі злістю грюкаючи дверима. Ломка по Стайлсу – найгірше, що могло статися в моїй ситуації.

Незмінним залишалося лише одне: спроби Гаррі нагодувати мене, його озабоченість ендорфінами, університет-тренування, вечеря і сон в руках кучерявого.