Закинута хатинка на вулиці безім’янній

На дорозі з лісу не видно було жодної людини. Емма ступала попереду по скутій памороззю дорозі, Кілліан Джонс йшов за нею. Вони вже йшли довгенько, і попереду ще була значна частина шляху. Дорогу обступали густо переплетені плоти, які відгороджували поля і сади від дороги. Сонце вже стояло досить високо і немилосердно пекло.
– Я залишила годинник у хатинці недалеко звідси; людина, яка просила його вкрасти має забрати його сьогодні зранку, – почала Емма,– Хатинка вже багато років стоїть покинута, туди ніхто не заходить. Найбезпечніше місце, щоб залишати щось, хоча б тому, що ніхто не здогадається туди заходити і там нишпорити, частково тому, що там вже давним-давно вже все розікрали злодії.
– Твої друзяки,– він не міг стриматися від дотепного коментаря.
– Весело чути такі ремарки від пірата, який грабує цілі кораблі, – відказала дівчина, хвацько вколовши його своїм проникливим поглядом.
– А й справді, не такі ми вже й і різні. Ти і я. Ми просто зі всіх сил стараємося вижити в цьому жорстокому світі.
– Останнім часом і я починаю вірити, що єдиний спосіб вижити в жорстокому світі – самому стати жорстоким.

Джонс не встиг нічого відповісти, бо з поміж старих покорчених грушевих дерев винирнула старенька хатинка.  Саме та, яка була їм потрібна. Вона здавалася сірим привидом поміж покорчених старих дерев, які обплітали стіни зі всіх боків і, ряд яких простягався ще на десяток метрів саду. Житло було невеликим, але гарно збудованим. Якщо б вони застали цей дерев’яний притулок пізньою весною, коли життя буяло, дерева цвіли лілово-рожевим цвітом, і сонце крізь віття яблунь проглядало у вікна кімнат, це містечко можна було б назвати по справжньому чарівним, навіть живописним. Емма уявляла, що колись це місце було для когось частиною його життя; якась дівчина колись виходила на маленький балкончик зі східного боку будинку і простягала руки до разючо-зелених листків на віттях дерев. Матір готувала їсти на невеличкій кухні, а діти бігали, збиваючи палицями груші в саду.Та це, навіть якщо колись було, то було вже далеко позаду. Зараз споруда втілювала тільки безнадію і ясно зображувала нескориму руку долі і природи. Прогнилі від дощу дерев’яні сходи прокладали шлях до дверей. З їхніх тріщин по боках пропостали кульбаби, які вже на ту пору року встигли засохнути.
Дівчина натиснула на двері всім своїм тулубом і різко крутнула клямку. Двері піддалися.
Як тільки вони зайшли в будівлю, в ніс вдарило різким запахом плісені. Порох формував товстий шар «килима» на добре збереженому паркеті.
– Так, так, так, я поклала його на кухні, в третій шафці справа.
– Сюди напевно століття люди не жили, – промимрив Гак, занурений в свої думки.
– Знаю, місцинка виглядає депресивно, але, гіпотетично, якщо б тут як слід прибрати, це міг би бути гідний дім, сказала Емма і при цьому Гак зловив ледь помітний блиск в її очах. Але він не знав, що його спричинило.
– А чому ти залишила годинник в такій розвалюсі, коли могла просто віддати його в руки?– поцікавився він.
– Важко було пояснити, де вона знаходиться, бо тут, поза містом, вулиць немає. Принаймні, вони не мають назв. Ця людина заплатила в кілька разів більше, ніж ця, нікуди не придатна,  прикраска коштує, і не хотіла власноруч забрати прикрасу, тому я запропонувала залишити годинник в цій хатинці.  Зараз нам треба поспішити, бо вона може застати нас тут, – в її голосі справді було чутно занепокоєння, а рухи її були швидкі, але тим не менш граційні. Емма відкрила шафку і руки її сковзнули в красивий, розписаний дивними грецькими знаками, глечик. Вона відчула щось холодне, це була така дорога пірату прикраса. Вона використала декілька секунд, щоб її розглянути.
Джонс швидко видьоргнув годинник з рук дівчини. І, як тільки він затиснув його в руках, по всьому тілу пірата пробігло полегшення.
– Дякую, – сказав шепотом він, сам не розуміючи, чого він шепоче.
Та, коли обоє вже вважали себе в безпеці, неочікувано почулися кроки на сходах.
– О, ні, ми попали, – з розпачем прошепотала Емма, – швидко, ховаємось в іншу кімнату, швидше, – підганяла вона, – швидше.

Клямка повернулася. Було чути, що двері зі скрипом відчинилися. Важкі, повільні кроки. Це був швидше всього чоловік. По звуках залізного дзенькотіння можна було припустити, що це був лицар.
Коли він проходив у кухню, Емма зловила його краєм ока. Він оглянувся і, переконавшись, що довкола все тихо і нікого немає, порахував третю шафку справа, почав в ній перевертати весь посуд.
Та згодом він помітив, що його пошуки зовсім марні.
Підозра звісно закралася в його голову, він м’яко розвернувся, крутнувшись на п’ятках, і Емма почула, як він крокує до коридору. Дівчина затамувала подих і старалася не рухатися, вона і Гак стояли за широкою, майстерно вирізьбленою шафою, сама кімната була майже пуста крім стільця в кутку, маленького столу посередині, ну і вище згаданої шафи, але громіздкий чоловік все наближався. Скоріше чи пізніше, він все ж мусів їх помітити, тому треба було вживати якихось заходів і терміново щось робити.

Емма простягнула руку, щоб вхопити крісло і, схопившись з місця, кинулася на чоловіка запускаючи в нього стільцем. Чолов’яга ухилився, але дівчина встигла підбігти до нього ззаду і вихопити його лук зі стрілами. Тим часом Гак кинувся на лицаря зі своїм мечем, але той вправно відбивався, напевно, недарма витратив величезну частину свого життя тренуючись захищати Його Величність. Лицар вибив меч у Джонса і почав душити його голими руками. Вони були гіганськими, добре підходили до його громісткої статури. Не отримуючи досить кисню, пірат вибивався з сил, дарма стараючись викрутити супернику руки. Емма розуміла, що тільки вона може припинити бійку.
Вона тримала лук зі стрілами.
Вона ніколи не використовувала такої зброї, і вона в її, хоч невмілих руках, мала б врятувати її компаньйона.
Вона мусіла зробити це.
Зараз, часу на роздуми не було.
Її пальці трусилися; витягаючи стріли, вони ніби зачіпалися за невидиму павутинку і не могли з неї вибратися. Дівчина вхопила стрілу і, затиснувши її всіма своїми пальцями до долоні і піднесла до лука. Вона часто бачила як це роблять мисливці в південній частині лісу, де живуть дикі кабани і красиві олені з розкішними рогами. Емма не хотіла собі в цьому зізнаватися, але вона тягнула час, напевно, надіючись, що Гак якимось чином сам вивільниться і їй не доведеться стріляти.

Ні, вона не зможе вбити людину. Вона не зможе цього зробити, після всього того, що вона пережила.

Але своєю бездією вона все одно вбиває людину.

Та все ж вона натягнула тятиву, націлила стрілу у груди гіганта.
І відпустила.
В ту ж мить, коли стріла вилетіла, Емма закрила очі, а лук зі стукотом впав на землю.
Стріла поцілила чолов’язі в плече, що було великою удачою, враховуючи нульовий досвід стрілка. Гак скористався нагодою і, вдаривши суперника до того ще й в сонячне сплетіння, що звалило того на підлогу, вихопив його меч і притиснув коліном до землі.
Емма, яку ще досі трусило від розуміння того, що вона зробила, швидко пробелькотіла:
– Треба забиратися звідси.
Але в цю мить очах їй потемніло, тіло стало м’яке, в цьому плащі з капюшоном вмить стало нестерпно жарко, і вона хитнулась, та не встигла впасти.  Чиясь сильна рука підхопила її за талію і схилила до чогось теплого.
– Що з тобою? Ти чуєш мене? – він схилив дівчину до себе на груди, шоб вона не впала на підлогу, тримаючи, хоч міцно, але ніжно, ніби боявся зламати якусь крихку порцелянову статую, – З тобою все в порядку? –  він спробував потрусити її. Кілліану Джонсу рідко коли було страшно. Він був відомий своїми пригодами, на які би інші пірати не пішли б, та в ту мить йому було страшно. Можливо тому, що він не розумів, що відбувається, і поняття не мав, що робити.

Хвилину перед Емминими очима все пливло, вона старалася відкрити очі зі всіх сил, але не могла цього зробити. Чутно було лише різкий свист у вухах і віддалене биття її серця. Та потім вона почала приходити до тями.
– Все добре, все нормально, – повторювала вона, ще не зовсім опанувавши свій слабкий голос, – зі мною інколи таке буває, не зважай, все добре.
Ще мить і вона вже стояла без підтримки, мов нічого не сталося.
–А от що робити з ним? – вона кинула поглядом на чолов’ягу, який корчився під коліном пірата.
– А ось що,– Гак повернувся до лицаря і тупою ручкою меча стукнув його по голові, – Не хвилюйся, він прийде до тями. Рана в нього неважка, йому крупно пощастило, що стріляла саме ти, – він перевів на неї погляд з усмішкою, – ще сьогодні зможе встати і побігти додому.
– Ідемо геть звідси, – Емма з острахом поглядала на двері, ніби боячись, що прийде ще хтось.
Вона не помітила, як її компаньйон повільно підійшов до нерухомого тіла і схилився над лежачим, щось розглядаючи. Він закотив рукав чолов’яги і на світлій блідій шкірі, яскраво контрастуючи, виступило темне татуювання. Сам знак був дуже дивним. Коло було поділене на 6 секторів прямими простими стрілами, посередині виднівся трикутник.
Очі пірата загорілися і його ще недавно самодоволена усмішка вмить згасла.

Він швидко піднявся на ноги і попрямував до дверей.

– Так, я йду, забираймося звідси якнайшвидше.
——————————