Загублені нотатки

Соулмейт ау, у якому коли людина губить якусь річ, вона опиняється в її спорідненої душі.

Він знав, що недбало запхати передсмертну записку в кишеню штанів не буде гарною ідеєю. Але він все ж це зробив, і тепер стояв перед під‘їздом багатоповерхівки з вивернутими кишенями, дивлячись на свою пусту долоню.

Хотілось себе вдарити. Хотілося роздерти лише недавно затягнутий шрам на щоці. Він не думав, що прийти на вечірку з кривавим лицем – це саме та ефектна поява, яка сподобається людям. Хоча стоп, йому по цимбалам. Тим не менш, він не хотів потім відмивати від шкіри та одягу кров, отож цю ідею він залишив на потім. Якщо у нього буде потім.

Квартира нічим не відрізнялась від будь якої іншої на будь якому сьомому поверсі. Можливо, трохи новіший дизайн, з явними нотками впливу срср. Нічого в очі не кидалось, отож він просто перекинувся кількома словами з дівчиною, котра його впустила. Загалом непримітна, але якщо не звертати уваги на моменти де вона відкрито до нього залицялась, то спілкуватися з нею не так і погано.

Коли він пройшов до вітальні, кілька людей йому кивнули в знак привітання, деякі підійшли привітатись та спитатись за те чи інше, та загалом сильної уваги до себе не привернув. Озирнувшись, він помітив що людей було не дуже багато, і вони розсіялись по групками, займаючись чим заманеться. Примітивши в куточку стіл з напоями, він попрямував до нього.

По всьому приміщенню витала атмосфера дешевої американської вечірки, і оскільки не було чогось чи когось, що привернуло б його увагу, він вирішив що алкоголь – саме те, що йому потрібно. Небагато, але достатньо аби хоч трохи розвіятись. Аби забутись хоч на годинку.

Наливши собі чогось, що віддалено нагадувало дешеве пиво, він випив три стакани ледь не залпом. Оскільки він знову не знайшов у собі сили поїсти вдома, сп‘янів він швидко. Під час цього він встиг приєднатись до декількох компаній, вслуховуючись в тему їхніх розмов, та не розуміючи жодної. Деколи він сам починав розмову на якусь тему, та це швидко йому набридало, і він далі думав про щось своє, ізольований від світу та звуку.

Раптово, його беруть за зап‘ясток, підіймаючи його руку догори. – Гей, народ! Я чув, що Діма вміє грати на гітарі, і нічогенько так! – хлопець повернувся до нього, трохи стишуючи свій голос. – Тут у одного чувака є акустика, не хочеш щось для нас зіграти?

Діма хотів було категорично відмовитись, та подивившись на щиру посмішку хлопця, він слабко кивнув, дивлячись як народ схвально вигукує.

За хвилину хлопець повертається з гітарою, простягаючи її. Взявши інструмент до рук, він обдивляється його, нотуючи гарну якість. Чорний корпус, плавно лягає в руки, гарно збалансована, й в деяких місцях розмальована. Всівшись на стіл посеред кімнати та поклавши гітару собі на ногу, він зауважує слово зверху, написане білим маркером. Напис потік, розпливаючись нерівними лініями так, наче одразу після написання гітарою різко замахнулись. Почерк виглядав більше як ієрогліфи, а не українська, і через це читання слова зайняло в нього трохи більше часу. «Фіма». Це ім’я? Прізвисько? Просто якесь незрозуміле слово яке він ще не встиг вивчити?

Тим не менш, гітара виглядала зношеною, але все одно цінною. Він пізніше спитається чия це гітара, оскільки йому цікаво хто так сильно любить свій інструмент.

Він відкинув ці думки з голови, намагаючись згадати слова та ноти, що були записані на листках, що він їх загубив поки йшов. В процесі він також налаштовував гітару, лише аби зрозуміти що вона ідеально налаштована.

⁃ Еее, хтось хоче аби я зіграв щось конкретне? Люди почали викрикувати назви пісень, перебиваючи один одного, отож він зупинився на першій пісні, яку почув – «Рубці». Він знав цю пісню, і враховуючи що це був один з його улюблених гуртів, швиденько вступив, поки люди затихли.

…♪Хай ідуть під три чорти

    заслуги і старання

    Знов забув як заробив

    рубці-татуювання ♪…

Як виявилось, доволі багато хто знав цю пісню. А навіть якщо були такі, що чули її вперше, вона їм сподобалась, тому що уся кімната почала плескати та хвалити хлопця. Він був певен, що міг зіграти в рази ліпше, та йому не хотілось викладатись на повну. Чомусь.

Після декількох інших пісень, він все ж зібрався з силами, морально налаштовуючись на сором. Він не знав, чи хоч комусь сподобається його пісня, та вирішив що уже нічого втрачати.

– Окей народ, я хочу зіграти для вас свою пісню, – кімната збуджено та схвально вигукнула. – Це поки не остаточна назва, але я її називаю «пісня про ромашку», – декотрі люди посміялися з назви, явно думаючи що пісня буде про квіточки пташки та любов.

…♪От вам блять, уйобки, сука, пісня про ромашку.

     Вітер в полі, хитає квіти

     Хто ці уйобки, що вчать мене жити?

     Над полем в небі пролітає пташка

     Мені скаже як жити тендітна ромашка ♪…

Він не очікував такої реакції. Чи очікував. Він вперше грає комусь свою пісню, отож точно не знає. На диво, вона усім сподобалась. Вони щось вигукували, казали що дуже круто, і загалом просили аби він зіграв ще кілька своїх пісень. А хто він такий аби відмовити?

|||||||||||||

Його пальці нили болем, не даючи навіть нормально скористатися запальничкою. Через якісь там сім спроб він все ж зміг запалити цигарку, ставлячи лікті на підвіконня та визираючи у вікно. Дев’ятий поверх, високо, падати далеко. Хм, прекрасно.

Закінчивши грати, він подякував людям, та вийшов на кухню. Відпочити, оскільки тут, що дивно, нікого не було. Поклав гітару на стіл, кажучи собі, що власник її пізніше забере назад. Він не міг зрозуміти чому не хотів бачити вищезгаданого власника. Напевно не хотів дивитись в очі людині, яка так шанобливо ставиться до свого інструмента. Не з поганих причин, ні. Він швидше відчував якийсь сором. За що? Ні найменшого поняття.

Тим не менш, він занадто далеко зайшов, аби зараз зупинятися. Він, як останній ідіот, загубив записку, і писати нову в нього не було сил. Отож хлопець просто дивився на краєвид за вікном, вдихаючи солений запах вітру. Оскільки випив він не багато, то протверезів ще давно. Він не впевнений чи буде сумувати за домом. За цими людьми, що знаходились в іншій кімнаті. Так начхати на це все.

Він загасив цигарку, перед тим обпаливши собі нею пальці. Ширше відкрив вікно, поставив одне коліно на підвіконня, а потім друге. Він тримався за раму, з острахом дивлячись униз. Чи було воно того варте, в кінці кінців? Він не хотів про це думати. Якщо не зараз, то коли?

Через гучний стукіт серця та свої думки, він не почув як хтось зайшов до кімнати та взяв гітару до рук. Зате він почув бренькання, яке, здається, було йому знайомим.

– Мені сподобались слова, отож я вирішив покласти їх на музику. – Він повільно обернувся, сівши на підвіконня.

Він з виряченими очима дивився на хлопця з гітарою в руках, що стояв по той бік кухні. Довге чорне волосся, зібране у низький хвіст, дивний фіолетовий светр та… підвіска. Підвіска Діми, яку він загубив роки два тому. Як…? Він не хотів про це думати. Йому здалось що мелодія, що той її грав, була знайома, та лише її мотив був. Коли почалися слова, він усе зрозумів.

…♪Табуйоване хуйово

     Табуйоване хуйово

     Якщо просять не плакати ридатиму до болі

     Провину не зітреш коли нагадують що скоїв♪…

Його вуста самі по собі шепотіли його ж текст. Йому ніколи не подобалась ця пісня та зараз.. Та зараз вона була єдиною у його світі. Ця пісня, та цей незрозумілий загадковий хлопець. Діма пригадав. Вони вже бачились. Вони зустрічалися поглядами в класі музичної, в магазинах, в автобусах. Цей хлопець весь час спирався на стіл в кутку кімнати, поки Діма грав на його гітарі. Він просто стояв там, попиваючи щось зі своєї склянки, та дивився на нього. Але Діма одразу втікав від його погляду, переводячи його чи на гітару, чи на інших людей навколо.

Те як він грав, це було… неперевершено. Набагато ліпше за нього – це однозначно. Хлопець і не помітив, як по його щокам потекли сльози. Він не знав, не розумів чому. В цьому хлопці, що стискав свою гітару так, наче от от зламає її, було щось, чого він не міг пояснити. Йому просто хотілось вічно слухати його.

Досі, він не розумів одного. Звідки у цього хлопця текст його пісні, якщо він написав її зовсім недавно й нікому не показував?

– Якщо ти питаєшся у себе звідки я взяв цей текст, то ось, – сказав хлопець, припинивши свою гру та дістав з кишені кілька листочків.

Хлопець зліз з підвіконня, зрозумівши що це. Це були його нотатки. Ті самі нотатки, які він загубив, поки йшов сюди, разом з… разом з запискою. На його лиці застигло здивування з соромом. Але окрім цього, розуміння. Він згадав. Він згадав те, про що не згадував останні декілька років ні разу. Цей тупий жарт світу з «спорідненими душами». Ось як ці нотатки опинилися в нього. Ось як цей кулон опинився в нього. Від цього розуміння його сльози полилися новою хвилею.

– Хей, подивися на мене, – хлопець взяв його за підборіддя, рівняючи їх очі. – Все добре, чуєш мене? – він стирав великим пальцем сльози, яким, здавалося, не було кінця.

Діма ковтав сльози, дивлячись тому у вічі. – Фіма? – хлопець навпроти кивнув головою замість «так». – Як ти, як ти дізнався?

– Ти грав моїм медіатором. Я загубив його тижні два тому, і ось він у тебе. Та я й загалом вже давненько підозрював. Просто хотів аби ти сам це зрозумів, – він пирхнув, відвертаючись. – Ти до речі непогано граєш, як на людину яка прогулює половину занять у музичній.

Хлопець посміхнувся, та вирішив нічого не відповідати на цю тему. Він ще раз озирнувся на вікно, але лише аби насолодитись краєвидом востаннє.

– До речі, – він знову повернувся до хлопця, – Можеш залишити підвіску собі. Вона тобі більше пасує в будь якому разі.