Загублене

– Фуракава-сан, до вас прийшла Такано-сан, – повідомила блондинка низького зросту. Після короткого поклону вона пропустила дівчину в кабінет.

– Асумі! – задоволено посміхнувся чоловік років п’ятдесяти.

Він, як зазвичай, сидів на своєму звичному місці – у великому кріслі біля кавового столика. Обстановка в приміщенні директора майже не змінилася. Стіни, все такі ж блідо-жовті, з білими розводами, немов по них провели акварельною фарбою. Ліворуч була розташована довга шафа з темного дерева, на її полицях виднілася велика кількість різнокольорових папок з паперами. Подекуди стояли пластинки на спеціальних підставках і мініатюрні вази з квітами. Велике офісне крісло на колесиках пустувало. Позаду нього, за величезними скляними вікнами, можна було спостерігати за звичним краєвидом на один із районів Токіо. Великий стіл був із того ж дерева, що й інші меблі в кабінеті. Він, скільки Асумі працювала в студії, завжди був завалений купою паперів. Утім, як і зараз. З колонок, що висіли по двох кутах над стелею, лунала тиха і приємна для вух мелодія.

– Фуракава-сан, – шатенка схилилася, вітаючи начальника.

– Ну, що ти там стоїш? – награно обурився чоловік, піднімаючись із місця. Зручне світле крісло для відпочинку видало тихий звук. – Міяґі, мила, зроби нам чаю, – з добродушною посмішкою звернувся він до блондинки.

– Звичайно, Фуракава-сан, – короткий кивок і секретарка зникла за дверима.

Такано вдихнула повні груди повітря. Знайомий аромат парфуму і кориці вдарив у ніс. Дівчина плюхнулася на диванчик, що стояв посередині кабінету, задоволено сперлася на його спинку й посміхнулася.

– Я й не думала, що сумуватиму за цим місцем, – награно протягнула дівчина, немов їй не було діла до студії.

– Ах ти ж паршивка! -Фуракава зробив вигляд, що обурився. – Я вже встиг пошкодувати, що підписав тобі таку тривалу відпустку.

Чоловік театрально змахнув сльозу з очей, якої там і не було. Асу подобався її директор. Доброзичливий, розуміючий, у міру суворий і вимогливий. Він був для колективу як батько і хороший наставник. Студія La-Rian немов друга домівка, а колектив – сім’я. Багато в чому, завдяки начальнику, який підтримував таку атмосферу. Його політика знаходила відгук у багатьох серцях. Як вважав сам Фуракава, таке ставлення допомагало людям з радістю йти до студії, працювати в задоволення й уникати непотрібного напруження. Чоловік завжди дивився на кілька кроків уперед. Напевно, завдяки цьому студія звукозапису стабільно трималася на третьому місці в Токіо.

– Гаразд-гаразд, сумувала, – Асу підняла руки, показуючи, що здалася. Куточки губ були підняті, а тіло розслаблене.

– Так-то краще! – пригрозив пальцем Фуракава.

Міяґі зайшла майже безшумно, опустила тацю з двома чашками і цукорницею на стіл. Після слів подяки, вклонившись, секретарка поспішила вийти, тим паче що на її столі наполегливо дзвонив телефон.

– Ріса-сан вже пішла? – запитала дівчина, закидаючи в чашку два кубики цукру.

– Звісно, – Фуракава опустився на диванчик, що стоїть навпроти. – Вона й так працювала до останнього, – без смутку.

– Дівчинка?

– Дівчинка. Така гарненька, ти б бачила, – немов говорив не про дитину колишньої співробітниці, а про власну онучку.

Асумі задоволено посміхнулася і зробила перший ковток. Чай був зеленим, з малиною. Так, деякі речі, безумовно, залишаються незмінними.

– І на скільки довго я залишилася без напарниці, Фуракава-са-ан? – навмисне протягнула дівчина, зробивши ображений вираз обличчя.

– До речі, про це, – начальник піднявся і пройшов до свого столу.

Він десь хвилину копався в одній зі стопок паперів. Раз у раз на підлогу злітали аркуші з якимись записами, кілька аркушів, як помітила Такано, були з нотами. Чоловік витягнув потрібні документи і повернувся до кавового столика.

– Ознайомся, – сказав Фуракава, простягаючи папери дівчині.

Шатенка прийняла аркуші, відставила чашку на тацю і почала читати. Вже після першої сторінки її погляд змінився на здивований. На другій була таблиця з переліком обладнання. Дівчина відклала папери й поглянула на чоловіка, який задоволено посміхався.

– Начальник, Ви – супер! – Асумі показала великий палець догори.

– Знаю-знаю! – він діловито прикрив очі й сперся на спинку дивана.

Такано й уявити не могла, що за той час, поки її не буде, доля рідної студії так зміниться. Контракт на запис пісень із найпопулярнішою, найвідомішою і найбільш затребуваною агенцією InShine – перепустка до другого місця в топі. Компанія з найкращими і найдорожчими моделями та улюбленими айдолами країни. Під патронатом InShine відкриваються нові дороги.

– Це буде пробний місяць, після якого у La-Rian є всі шанси увійти в структуру агентства, – вже більш серйозно зауважив Фуракава. – Асумі.

– Я все зрозуміла, – дівчина прикрила очі й закинула голову на спинку диванчика. – Викластися на двісті зі ста.

Робота мала бути захоплива і важка. Якщо раніше шатенка працювала з виконавцями другої хвилі, які вище за п’ятдесяту сходинку рейтингу в Японії і не піднімалися, то зараз їй належало зустрітися з найкращими. Сидіти за пультом, коли черговий айдол співатиме за скляною стіною. Редагувати музику, додавати і прибирати зайве, щоб підірвати чарти.

– Твоїм напарником буде хтось із InShine, – зовсім не здивована. – І ще дещо. Асумі, найближчими днями заскочи до них в офіс, там на другому аркуші список апаратури.

Шатенка повернула голову у вертикальне положення і легко посміхнулася. Узяла чашку з напоєм, зробила ковток. Чай трохи охолов, але не став менш смачним. Асумі знову простягнула руку до паперів, тепер вже уважно вчитуючись у список обладнання.

– А що сталося з нашими мікрофонами? – Такано підняла брову, продовжуючи читати.

– Ох, ну ти ж знаєш, – чоловік зробив ковток. – Мія-сан буває іноді такою запальною.

Це нахабне дівчисько, вона ніколи не викликала теплих почуттів у шатенки. Мія була, так би мовити, недо-королевою, що зазналася. Хоча її найпопулярніша пісня ледь утримувалася на шістдесят п’ятому місці у весняному сезоні. Дівчина нерідко нервувала персонал, погрожувала прикрити “контору”. Немов співробітники студії були винні в тому, що твори у неї так собі.

– До речі, – Асумі акуратно згорнула аркуш із таблицею і поклала в кишеню джинсів, – Чому саме ми?

Начальник зрозумів сенс запитання. La-Rian посідає третю сходинку в рейтингу найкращих. Безпосередні конкуренти – друге місце – агентство Saori. Вони займалися продюсуванням кількох знаменитостей, чиї місця в рейтингу були вище п’ятдесятого. Але до InShine не діставали.

– Місяць тому в них стався гучний скандал, – пауза. – З однією з головних співачок, – директор піднявся і попрямував за стіл. – Не думаю, що генеральний настільки недосвідчений, щоб укладати контракт, знаючи про сумнівну репутацію.

Чоловік сів у чорне крісло, а значить, що Асумі пора зайнятися роботою. А, зважаючи на останні новини, у неї назбиралося достатньо справ.

– Графік старий, – посміхнувся він. – Постарайся! – показав палець угору, на що Такано коротко вклонилася.

– Як завжди, Фуракава-сан, – дівчина зачинила двері й попрямувала на своє робоче місце.

***

Весь день Асу витратила на те, щоб перевірити ще раз все обладнання у своїй звукозаписній кімнаті. Благо, Ріса нічого не змінювала в розташуванні апаратури. Це було досить просторе приміщення, розділене на дві кімнати. Пульт управління разом із комп’ютером стояли безпосередньо навпроти величезної стіни зі скла. Велике світле крісло на колесах акуратно задвинуто. Поруч розташовувався низький столик, для всіляких дрібниць: телефону, чашки, ключів і паперів. По кутах скрізь стояли масивні вази з високими квітами, назву яких Асу навіть не знала. За ними завжди доглядала прибиральниця: протирала від пилу й поливала. Яскраве, холодне світло над апаратурою, м’якше біля протилежної стіни. Зона відпочинку містила довгий м’який диван, з одного боку якого була вішалка для одягу, а з іншого – черговий горщик із квітами. Попереду стояв довгий прозорий столик, на якому постійно валялися журнали. Під стелею в кожному кутку розташовувалися колонки.

Однією з важливих деталей, на думку самої Такано, був синтезатор, що знаходився по ліву руку від неї. Цей простий, на перший погляд, і улюблений інструмент слугував невід’ємною частиною роботи. Часом, щоб створити ідеальну композицію, дівчина додавала звуки не через пульт, а граючи самостійно. Так музика виходила живою і чутливішою. У скарбничку талантів Асумі входила ще гра на гітарі та скрипці. Хоча, на роботі їй це особливо не знадобилося.

Друга кімната була меншою, але від того не менш важливою. При вході – двері ліворуч. Прямо навпроти пульта, за скляною стіною, стояв мікрофон на високій стійці. Саме там перебували всі ці відомі люди, на чиї концерти збиралися тисячі шанувальників. Асу часто забавляло, які співаки бувають у цих стінах. У них не завжди виходить з першого разу: вони зляться, втомлюються, нервують. Прості люди. Але ж на сцені зовсім інші: впевнені в собі, шикарні, радісні.

На вулиці ставало холодніше. Все-таки осінь давала знати про себе, незважаючи на теплі дні. Вітер до вечора піднявся, тож не дивно, що Танако промерзла, поки чекала автобус на зупинці. Руки віддавали дрібним тремтінням, а ніс і щоки вкрилися багряним кольором. Ноги в кросівках оніміли, попри високу підошву. Холод закрадався під одяг повзучою змією, обплітаючи всі кінцівки. Люди, що проходили повз, дивилися то з жалістю, то немов на божевільну.

“А в Таїланді зараз дуже навіть тепло! Мда, Асу, тільки ти то в Японії” – подумки лаяла себе шатенка. Самобичування закінчилося в той момент, коли під’їхав потрібний їй транспорт.

Вулиці Токіо, здавалося, в ночі оживають ще більше. Яскраві вивіски, що рясніють усіма кольорами, блимаюча реклама, шум машин і чиїхось голосів. Єдине, що залишається незмінним – шалений ритм. Так само люди поспішають, добра половина з телефонами та діловими валізами. Жоден не зупиняється, щоб поглянути на небо. Але ж воно таке прекрасне, особливо сьогодні. Подекуди видно зірки, інші губляться через велику кількість світла у місті.

Навушники у вуха, кнопка “плей”. Асумі сперлася головою об вікно, перекинула довге волосся на інший бік і прикрила очі. Голова забита роботою, що додалася, але ж у неї є ще одна. Не така важлива, та й грошей не приносить особливо. Швидше це було хобі, за яке трохи платили. Виступати в барі їй подобалося: господиня чемна, публіка спокійна, пісні хороші. Що, власне, ще потрібно? Нехай шатенка і співала не свої пісні, зате займалася однією з улюблених справ.

Розплющила очі, розблокувала телефон і почала набирати повідомлення.

“Добрий вечір, Мідорі-сан. Я повернулася до Японії, завтра можу вийти на роботу!” дівчина відправила смс-ку і погасила екран телефону. Відповідь надійшла, коли шатенка вже вийшла з автобуса і знову здригнулася від вітру, що подув.

” Вітаю, Асумі. Чекаю на тебе завтра, як завжди”. Заблокувала телефон, сховала в кишеню джинсів і побігла додому. Холодний вітер гостинно обволікав тендітне тіло, немов намагався обійняти. І дотики його були колючими, наче дрібні осколки; сильними, ніби Асу схопили. Темне волосся розліталося у всі боки, заважаючи. Такано щоразу намагалася заправити його за вуха, але все безрезультатно. Стихія, що розбушувалася, гралася з нею, дражнила, щоразу підкидаючи окремі пасма в повітря. Дівчина вже відчувала, як на голові все сплуталося в клубки. Їй здавалося, що після такого, доведеться вирвати не один жмут волосся, щоб привести його до ладу. На територію будинку заходила вже досить замерзнувши, раз у раз здригаючись.

“Не вистачало ще захворіти”, – тільки подумала, як тут же чхнула.

Квартира сім’ї Такано була досить просторою, але не величезною. Дві спальні, кухня-їдальня, невеликий прихожа і одна ванна кімната. Після смерті батьків дітей забрала під свою опіку рідна тітка, жінка середнього класу і при певному статусі. Асумі було тоді лише тринадцять із гаком років, і для дитини трагедія стала особистим жахіттям. Автомобільна аварія поверталася у снах майже щоночі: травмувала дитячу психіку й затягувала в темний вир. І не могли допомогти гроші тітки, її турбота та любов. У досить ранньому віці Асу зрозуміла, що життя далеко не та казка, про яку писали та знімали фільми. У вселенську долю вона перестала вірити зовсім. Натомість у голові щільно засіла думка, що люди, в чиїх руках гроші і влада, здатні контролювати чужі життя за клацанням пальців. Винний у аварії, який позбавив тринадцятирічну дівчинку батьків, відкупився ще до початку суду, так і не відповівши за свій злочин. Напевно, як вважав старший брат, саме в той момент Асумі змінилася. Зовні, через довгі роки, це ніяк не виражалося. Але він був упевнений, що всередині душа молодшої сестрички покрилася темною пеленою гіркоти й образи.

Квартира перейшла до Такано після смерті тітки. Раптова зупинка серця забрала ще одну дорогу людину. Останні заощадження опікунки пішли на виплату боргу за лікарняні послуги та організацію поминальної служби. Вони були не багаті. Але грошей вистачало, і то добре.

Зараз шатенка вкотре обводила кухню порожнім поглядом. Дивлячись на все те, що зробила тітка своєю працею, ставало сумно, але всі сльози, як здавалося Асу, вона виплакала давним-давно. Хворобливий стан, що підступав, змушував, проти волі, звернутися до чорного виру в душі. Знову і знову колупати старі рани, роздирати до крові.

– Я вдома! – донеслося з коридору.

Асумі сиділа на кухні, закутана у тоненьку ковдру і з чашкою гарячого чаю в руках. Пара клубочилася над рідиною й обпікала шкіру обличчя. Обидві ноги задерті на стілець і заховані під теплою тканиною. Шатенка вирішила запобігти хворобі, що насувається, як хижак: випила пігулки, заварила трав’яний чай і обзавелася пледом.

– Оу, з тобою все гаразд? – Ріота стурбовано глянув на сестру.

– Так, трохи замерзла, – відмахнулася дівчина і прийняла зручніше положення.

На столі вже було накрито. Готування давалося молодшій не так, як музика, але від цього не гірше. Кілька традиційних страв, без десерту.

– Я зараз, – підійшов брат, легко поцілував у маківку сестру і попрямував до своєї кімнати.

Вже за кілька хвилин він сидів навпроти дівчини. Такий домашній: у широкій сірій футболці, чорних трениках і з зав’язаним у маленький пучок волоссям. Найрідніша і найдорожча людина для Асу. Хоча ще в п’ять років їй здавалося, що теплі почуття між ними були, як само собою зрозуміле, неможливі. Тоді дев’ятирічний хлопчисько променився юнацьким максималізмом, яро показуючи свою перевагу над сестрою. Часом, вони навіть билися. Причини завжди були різні: іграшки, солодощі, увага батьків. Загалом, поводилися, як звичайнісінькі діти.

Поки брат їв, дівчина не зводила з нього очей. Там, в іншій країні, їй часом так не вистачало цієї буденності. Просто поїсти з Ріотою, поговорити, сидячи на кухні, подивитися разом фільм.

– Ти чого так дивишся? – у відповідь, молодша лише злегка посміхнулася. – Як на роботі?

– Багато нового, розповім якось потім.
Дівчина допила чай, помила чашку і прибрала її. – Мені ще речі розбирати, тож доїдай без мене, – вона особливо ж і не з’їла нічого.

Асумі підійшла ззаду, ніжно поцілувала брата у волосся. Ріота розуміюче кивнув, а молодша тим часом вже забрала валізу з коридору і попрямувала в кімнату. “Потрібно хоч на завтра речі підготувати, решта потім” – подумала дівчина, розуміючи, що її стан залишає бажати кращого і потрібно лягти спати раніше. Вона швидко позбулася стрейч-плівки, і побачене змусило її завмерти.

– Якого біса? – пошепки вилаялася, розуміючи, що перед нею на підлозі лежить чужа валіза.

Плед упав з плечей, коли дівчина різко підскочила на ноги. Сірі очі з жахом дивилися на чужу річ. Страх підкрався до горла. Тихо, як тварина, що полювала. По спині пройшло тремтіння, долоні спітніли й стали липкими. “Мої пісні, моя музика. Дідько, дідько, дідько! Як же так? Що робити-то тепер?”. Шатенка робила вже п’яте коло кімнатою, нервово закусила нижню губу, однією рукою трималася за підборіддя. Раз у раз нервово оглядала чужу річ. Найцінніше – блокнот з текстами і нотний зошит – тепер були невідомо де і в кого. Одяг? Можна купити новий! Пішло сьоме коло.

– Так, Асумі, вдих-видих, – послухалася сама себе.

Різко сіла перед валізою і взялася за язичок на змійці. “Ну, а що, мою-то теж, найімовірніше, відкрили. Так? Значить і я можу. Може, пощастить”.

Розкрила сумку. Усередині акуратно складені чоловічі речі. Дорогі. Це було зрозуміло за якістю тканини і ярликом на одній із сорочок, яка кинулася в очі. Асу не стала чіпати і щось перекладати. Навряд чи копання в чужій білизні допоможе їй. Вирішила подивитися в маленьких кишеньках, раптом там буде якийсь натяк на власника валізи. Перша – порожньо. Ще одна і теж без результату. У третій вона намацала невеличку картонку і витягла її. Візитка. Номер телефону, без імені та будь-чого ще.
“Хто взагалі робить такі візитки? Може це й не господар зовсім? Так. А які в мене ще варіанти?”

Швидко схопила телефон з ліжка, час – майже десята. Непристойно телефонувати незнайомцям, ще вночі, але написати повідомлення можна. Асумі плюхнулася на ліжко. Із грудей вирвався стогін. Він уособлював усю безвихідь, яку відчувала дівчина в цей момент. Її акуратні пальці застукали подушечками по екрану смартфона.

“Доброго вечора. Прошу вибачення, що так пізно пишу Вам. Мабуть, в аеропорту сталася помилка і наш багаж переплутали. Зв’яжіться зі мною в будь-який час за цим номером. Дякую!”

Так вона пролежала близько півгодини, постійно перевіряючи заблокований екран телефону. Але відповіді не було. Очі дівчини вже поступово закривалися, голова ставала важчою. З усіх сил Такано молодша намагалася не провалитися в темну безодню сну. Темне волосся недбало розкидалося по подушках, рука ледве тримала телефон.

Раптово тишу в кімнаті порушив звук повідомлення.

____________________________

Від автора: Так як перший розділ був більш для ознайомлення зі стилем написання та світом фанфіка, одразу викладаю другу частину. Вона вийшла трохи більше, сподіваюся вам сподобалося)

Незмінно, незабувайте підтримувати авторів, нам це дуже потрібно) Дякую за увагу <3