Форматування

Загублена душа

від Никита

Це був звичайний день. Нічого цікавого. Нічого нового. Та ж сама земля. Ті ж самі люди. Ті самі сліпі пси, які знову роздирають на шматки якусь здобич. І та сама Зона… Простий день, який міг би стати останнім для мене… Ні. Для кожного з нас. І краще б це і справді був мій останній день на цій землі… Навколо мене так сиро і мокро. На лице капає дощ. Нічого не чути. І не видно нічого. Так тихо, спокійно, наче уві сні. Цікаво, де я? Може, це й справді мій останній день? Нарешті я дізнаюсь що там, в іншому світі. Прощайте друзі, родина, прощай, Моноліте…
Здається вже пройшло багато часу, але чому я ще нічого не бачу? Хіба там немає ні раю, ні пекла? Хіба там лише нескінченна пустота? Не може такого бути… Я не вірю в це…
Нарешті я щось бачу! Якесь сяйво. Невже це і є Моноліт? Я так довго цього чекав. Ось я вже щось бачу. Що це? Небо? Падає дощ. Здається це не рай і не пекло. Це просто я лежу в якійсь калюжі… Що зі мною стало? Не можу поворухнути нічим. Я повинен піднятися. Але все що я міг — це просто дивився на хмарне небо. Каплі дощу ніжно падали на лице. Повіяв прохолодний вітерець.
Раптом я почув якісь голоси. Мабуть це мародери, які збирають хабар з трупів. Що це за відчуття? Невже я знову непритомнію? Тільки не в такий момент!
Знову нічого не бачу. Але на цей раз я не в калюжі. Мені тепло. Наче я лежу серед поля в траві. Я відкрив очі. Я в якійсь кімнаті, і ліжко, на якому я лежу, не таке вже й м’яке, щоб його переплутати з полем… Нарешті я можу поворухнутися. Я сів. В кімнаті стоїть лише ліжко, столик і зеркало, все брудне, в тріщинах. В ньому хтось є. Весь худий, задрипаний, у порваній майці і якихось штанах. І на шиї якийсь кулончик.
І є ще залізна решітка, яка тут мабуть замість дверей, в які тільки що зайшла якась постать. Величезний муж в червоно-чорному бронежилеті, який не то що кулаки, його і кулі, мабуть, не візьмуть. Він йшов до мене.
-Де я і хто т… — не встиг я закінчити запитання, як його кулак вже прилетів в моє лице.
-Довбаним фанатикам слово ніхто не давав, — промовив чолов’яга, — це ти скажеш хто ти і звідки ти тут взявся.
У відповідь він, звісно, нічого не отримав, зате я знову отримав кулаком по лиці.
-Ну і якого дідька лисого ти мовчиш, тварюко?
-Ти ж сам сказав, що ніхто слово мені не давав.
-Ах ти ж сволото… Була б моя воля, я б уже тебе пошматував. Подякуй нашому доброму генералу, який вирішив взяти собі “мавпочку”.
Після цих слів він вийшов з кімнати, щось бурмотячи собі під ніс. А я так і залишився один на один з собою. І з якого часу я став таким сміливим? Чи я таким і був? А якою я був людиною взагалі? Не можу згадати. Пам’ятаю тільки одне — я захисник Моноліту!
Я не знаю скільки часу вже пройшло. Може година, а може і цілий тиждень. Тут немає ні вікон, ні, навіть, годинника якогось. Але судячи по кількості їжі, яку мені давали, я тут сиджу десь три дні. Знову хтось підійшов до дверей. Мабуть, знову їжу принесли. Але ні, двері відчинились і хтось зайшов. Знову якийсь чолов’яга, але не той, що був раніше. Знову ж таки чорно-червоний бронежилет, але без шолому і протигазу, тому було видно його строге, все в зморшках, лице.
– У тебе, мабуть, багато запитань до мене, але запитувати буду я. Від твоєї відповіді буде залежати твоя доля. Хто ти і що ти знаєш про цей ваш “Моноліт”?
-Я пам’ятаю тільки те, що мене звати Макс і те, що я — захисник Моноліту. А що, чи хто такий Моноліт я не знаю.
-Ясно. Більшого я і не чекав.
Я не міг уявити що він хоче зробити зі мною. Як я повинен був відповісти, якщо я нічого більше не пам’ятаю? Він просто дивиться на мене. Що він скаже? Яка його відповідь? Раптом він почав мене бити. Прямо дежавю. Я відчуваю сильну біль в грудях. Мабуть зламав декілька ребер. Полетіла на підлогу моя кров, разом із зубами. Мабуть він мене вб’є. Краще б пристрелив, ніж до смерті забив. Хоча, якщо вмирати, то яка різниця як? Все одно помреш.
Так само як він раптом почав мене бити, так само і закінчив. Якщо я це відчуваю, то я живий. Але чому? Чому він мене не вбив? Хіба не це було його ціллю? Я вже не міг поворухнутися. Я майже не дихав.
-Хто… ви…? — не знаю як, але я зміг це вимовити. Може сам Моноліт мені в цьому допоміг.
-Ти ще й досі говорити можеш… Та хто ж ти такий? Як ти смієш взагалі щось мені говорити? Тим більше в такому становищі? Хворий виродок… Але якщо тобі вистачило сміливості і сил запитати у мене хто ми такі, то я тобі відповім. Ми — “Долг”. І наш борг — це захистити планету від цієї зони і всього, що в ній є. В тебе ще є сили і запитання? — сказав він з усмішкою.
-Чи можу… Я… Стати… Одним із…
-Що?! Ти хочеш стати долгвоцем? Ти й справді хворий виродок! – після цих слів він почав сміятися. Я ще ніколи не чув і не бачив щоб хтось так заливався сміхом. Я думав що він зараз не втримається і упаде.
-За таку сміливість можу лише руку тобі потиснути, — його лице знову стало серйозним, наче це не він тут тільки що падав від сміху, — але якщо хтось ще раз почує таке — одразу пристрелить. Пам’ятай це. До зустрічі! Якщо ми, звісно, ще зустрінемося. Хаха.
Здається, першу медичну допомогу ніхто надавати не хотів мені. А навіщо? Кому я потрібен? У них і так мало медицини, мабуть. Може хоч зараз я помру. Що ж мені робити? Я повинен згадати хто я.
Я не помітив коли я знепритомнів. Уві сні я знову бачив якесь сяйво. Моноліт? Але що йому потрібно від мене? Чому саме я? Я повинен це дізнатися любою ціною. Що це? Сяйво… Воно якось змінюється. Це вже не Моноліт, це лампа в моїй кімнаті. Здається, я прокинувся. Знову.
-Я чув ти хочеш стати долгвоцем. Ти прийнятий в мій сквад, нам якраз не вистачає гарматного м’яса… Ой, тобто четвертого. Ти згоден? Хоча мені це не цікаво. Якщо можеш ходити, то пішли зі мною.
Я не відразу зрозумів що тільки що сказав сказав цей хлопець. На вид він не був якимось грубим, або ще якимсь, але виглядав досвідченим і впевненим. На його простому і чистому лиці красувалася посмішка. Я спробував піднятися. Добре що ноги були цілі. Я став на ноги, після чого спробував зробити крок. В грудях сильно боліло, але ходити я міг. Повільно, але міг. За моєю кімнатою був величезний коридор з цілою купою таких самих кімнат. Мають це було щось на кшталт в’язниці. І, здається, в деяких кімнатах хтось був. В кінці коридору були двері, за якими, скоріш за все, були сходи. Я, ледве пересуваючи ноги і тримаючись за стіну, дійшов до заповітних дверей волі. Що я побачу за ними?

0 Коментарів