завжди та ніколи

шійон кидає непрочитаний лист, знайдений у поштовій скриньці, кудись в глубину кімнати. він же зачіплює свічку, яка стояла на тумбі та полетіла разом з листом на підлогу.

– дай мені відповідь на одне запитання, — шійон ніби судомно, тремтячими голосом та тілом викидає ці слова — навіщо тобі це все? навіщо тобі я? ти навіть не відповіси, бо немає тебе, тебе більше не існує. будь ласка, скажи хоч раз, що тебе ніколи не існувало. просто перестань існувати, покинь мої думки, покинь цей світ та більше ніколи не рази мою свідомість.

перевівши погляд зі стіни на вікна, шійон хилиться додолу. шепче:  “осінь. листопад. ти любила листопад. казала, що почуваєш себе справді живою восени. цікаво, зараз ти теж живеш на повну? бо я — ні. я не живу”.

– зараз ти точно почуваєшся добре. наче найчарівніше створіння, яким я вважала тебе і яким ти зараз називаєш когось. час їм присвячуєш і схиляєш гори до ніг. своїх? як було зі мною? — руки повільно та рвано піднімаються до потилиці, пізніше – до плечей та геть додолу.

— побити себе хочу, як згадаю, що возилась з тобою, як з писаною торбою! — голос зривається на крик і вмить тихішає — хоча тоді було добре. добре було, коли кликала я себе щасливою в той час, як пнулась зі шкіри вночі, аби не турбувати нікого та вдень стати сонечком. сонечком, гуляючим з краю до краю, мов хвилі у полі, які рухають русалки.

шійон здригається, ніби її справді залоскотала русалка.

– бридко й огидно згадувати себе тоді. я вчинила надто багато помилок — б’є себе легенько по скроні, не відсахуючись.

в думках проноситься “помилок не існує”.

– а й дійсно. не існує їх. немає тих, хто чинить правильно і тих, хто чинить неправильно. я вважаю хибою себе у той період, для тебе ж це тільки найкраще, що я могла зробити. найкраща версія мене, яку ти бачила. не та, яка вчилась
бачити серед світу щастя, не та, яка могла сказати “ні “. не та, що не вважала
себе дурною егоїсткою через сказану колись річ, а слова ті навіть не образили нікого. найкращою “собою” для тебе я була тоді, коли стирала себе в попіл та горіла твоїм вогнем. проте я тебе любила. любила, дуже. не бачила, кого і за що люблю. ти заслуговуєш уваги та любові, безперечно, але точно не від мене.

шійон встає. оглядає своє тіло, підіймає й опускає руки. крутить головою туди-сюди, вверх-вниз, повільно моргає. почуває себе так, ніби вперше знаходиться в людському тілі.

хапає повітря, ледь не задихається. хилиться вбік і спирається на бильце дивану. глядить на стоси аркушів на ньому, помічає плямки на оббивці і загублений кулончик з кристалом серед паперу.

– ніхто не ладен полюбити мене так, як тебе любила я. ніхто не ладен взагалі полюбити мене. я не створена для любові, я не маю нічого, що могло б причарувати та закохати когось, — пустий погляд нишпорить по творчому безладі, немов виглядаючи там чогось.

в голові шійон навряд блукають думки, які виникають, коли ти щось шукаєш. в голові шійон блукає вітер та остогидле “згинь геть, щоб я могла жити”.

– абсолютно все в мені прямо кричить про те, що для всіх я не важу нічого, крім надоїдливих питань, незручної поведінки і дурної натури. ні моє обличчя, ні звички, ні слова нецікаві людям. ніхто не підійде познайомитись, ніхто не побачить в мені запал до того, чим займаюсь чи про що говорю. ніхто не скаже, що я симпатична дівчина чи хороша подруга. я не можу претендувати на найменший відсоток уваги людей. я не можу претендувати на будь-які емоції та реакції від інших, окрім відрази та повної нецікавості.

шійон голосно видихає. починає пригадувати про обіцянку дихати діафрагмою, дану собі, аби не задихнутись коли-небудь під час не найкращих станів. бачить, що сонце заходить.

тре зап’ястя, повільною ходою йдучи та шукаючи запальничку поглядом.

– ніхто ніколи не полюбить мене, — видихає глибоко,  запалюючи свічку.

схиляється до тумби, спираючись на неї. слідкує за полум’ям та майже не дихає — боїться загасити. підпирає голову руками, нахиляючи її трохи в бік. все ще роздивляється вогонь, ніби бачить його вперше. кутики губ мимохіть підіймаються. на обличчі розтягується маленька посмішка, що створює контраст з майже безжиттєвими очима шійон, які вона час від часу заплющує та потирає.

– якщо ніхто не здатен полюбити мене, це повинна зробити я.

“будь ласка, піди геть з мого життя. я хочу тебе відпустити,” — шепоче шійон немовби сама собі, але вона прекрасно розуміє, кому прагне в очі це сказати.

– ніхто не знає мене так, як знаю себе я. ніхто не догодить мені так, як догоджу собі я. ніхто не полюбить мене, якщо я не любитиму саму себе.

шійон кидається в різні сторони, зачіплюючи ліктями меблі та речі, розкидані всюди. на чолі виступає піт, обличчя розпливається в посмішці та руки шукають собі притулку, судомно трясучись.

– я мала зрозуміти це раніше. я мала зрозуміти це раніше. я мала зрозуміти це раніше! — розписані аркуші, складені всюди, розлітаються по всій кімнаті через розмах руки шійон.

– я — єдина, хто у мене є.

вона встає повільно, знову на видоху, та йде по лист, який раніше жбурнула. читає його ще раз, від кого він. посміхається, проводячи пальцем по видрукованих літерах та бере підсвічник із палаючою свічкою. підносить його обережно до краю конверта і кладе це все на підвіконня, сідаючи поруч на стілець. знову руками голову підпирає, ледь-ледь морщиться від запаху диму і заплющує очі.

з привідчиненого вікна подуває морозним повітрям.

помічає шійон, що ні свічка, ні конверт з листом більше не палають.

прикриває обличчя руками, потирає очі та потягується, ніби щойно прокинулась від довгого сну.

– ну, що ж, тепер мене супроводжуватиме запах диму, нехай я й не палю зовсім, — прибирає все геть з підвіконня: збирається викинути. шійон пригадує свої останні слова і недавні спроби стрільнути у когось цигарку.

по дорозі назад до кімнати проходить біля дзеркала. і не впізнає там себе.

її наче не існує. шійон не може бути такою жахливою і настільки неприсутньою у власному тілі. темні очі горять. горять емоціями відсутніми та повним відчаєм, що поєднався з надією.

шійон не відсахується від дзеркала, ні. посміхається, кидає хихотіння тихеньке, ніби проходить знов через останні свої спогади про власні слова.

шепоче: “я завжди любила… те.. себе”.