забудь

– чорт би тебе побрав. ну якого біса ти робив у тому лісі? – тяжко питав великий як шафа чоловік.

дівчина продовжувала сидіти на теплій печі посупивши брови. втомлені очі ледве тримались відкритими, від тепла навколо дуже хотілось спати, але вона хотіла дочекатись поки прокинеться те “нещастя”

– то може розповіси що сталося взагалі, чи мені самій додумувати де ти взяв дитину? – стримуючи позіхання вирішила ще раз перепитати чоловіка, рудоволоса. за що на неї кинули такий самий втомлений погляд. – хоч би прокинувшись не ляпнув чого недоброго, не треба дядьку знати що він тут був – подумки сказала вона.

хлопець вже котру годину лежав, та майже не подавав ознак життя, хоч серце і билось, на нього все ж щось напало. закривавлена рубаха лежала біля лави на підлозі, світле майже біле волосся злиплось від пилу та крові, через що здавалось що в парубка замерзло волосся в мороз.

– мабуть шрам залишиться, не думав? – ще раз подала голос рудоволоса. – ти можешь відповісти мені хоч на одне питання!? – зістрибнувши з печі, голосніше сказала дівчина.

– Божена, доцю, будь на те твоя ласка, ляж спати! в ранці подивимося як він буде себе почувати. мабуть доведеться в село везти, до знахаря. – тяжко промовив не підводячи очей.

– добре, дядьку, спробую заснути. але пообіцяй що розбудиш мене як щось з ним зміниться! – розвертаючись на п’ятах вже м’яко говорила вона.

ранок зустрів лісну дорогу непогодою. дощі розмили дорогу. їхати кудись возом було дурною ідеєю яку Тадеуш відкинув відразу. та ж з хворим хлопцем треба було щось робити. тяжко поділяючись в вікно де у всю розгулялась непогода, він думав що робити далі, довго хлопчина з такими ранами не протримається.

– ти лягав взагалі? – позіхаючи з печі виглянула рудоволоса. протерши очі вона не відразу зрозуміла чому в домі так темно, наче ж ранок, через декілька секунд вона зрозуміла що хмари затягнули небо на стільки, що здавалось наче сонце не повернеться ніколи.

– чим я можу допомогти? – тихо запитала дівчина дивлячись то на дядька, то у вікно – може я посиджу з ним, а ти відпочинь декілька годин.

– зможеш зупинити дощ? – обираючись руками на коліна, чоловік вирівняв спину що підло хруснула декілька разів. – якщо йому не допоможе знахар в найближчій час, його нічого вже не спасе? – наливаючи воду в казан було видно як тяжко від втоми йому даються рухи, але приготувати пораненому ліки треба було.

– давай я..! – забираючи в чоловіка-шафи глек з водою – слухай, те що ти себе зараз загониш від втоми, йому не допоможе, піди поспи, судячи з вигляду за вікном, найближчі години сонця можна не чекати. – м’яко тримаючи Тадеуша за лікоть вільної рубахи просить дівчина.

він чудово розумів що Божена зможе домогти по дому, впорається і з роботою на вулиці, але що вона зробить як хлопцю стане гірше. Тадеуш знав що вона не звичайна дитина, він завжди бачив це дивне світло в зелених очах. але ж ніколи не хотів приймати той факт що дівчина не така як інші.

по молодості його завжди зустрічали грайливі погляди сільських жінок, дівчата її віку зараз грають з ляльками вдома, та вчаться биту в матерей, мрійно пускають вінки потрічці з думкою про щире коханнята, але Божена не така, цей погляд, цей характер, копія його сестра, така ж бойова, та з важким характером, за що її і не любили інші хлопці.

– добре, доцю. я ляжу, а ти іноді змінюй ту хустину, змочуй холодною водою. треба збити жар. – показуючи пальцем на якусь дивного сірого кольору шмату на лобі парубка. – розбуди якщо йому стане гірше, або коли припиниться дощ! – ледве йдучи до свого ліжка буромотів чоловік

– зроблю все що в моїх силах!