Ж/Ж/Ж

Ліс тільки на перший погляд привітний. Особливо вранці, коли перші золотисті промені пробиваються крізь густі крони дерев. Птахи в цей час затівають веселе щебетання. Вітер ніжно торкається шкіри, вітаючись. Жодної живої душі. Ніяких сварок, доган, настанов – тільки спокій та веселі мелодії природи. Може здатись, що це найбезпечніше місце у світі.

Софія втекла з дому до лісу, щоб трохи заспокоїтись та побути на самоті. Сімейні клопоти осточортіли. Жити в невеличкій хаті великою родиною то справжнісіньке пекло на землі. Ніде й голови приклонити, щоб поруч хто не стрибав чи не кричав. Одна втіха – ліс. Після останньої зливи блискавкою перебило деревину. Її стовбур, що лежав на траві, тепер був для Софії чудовим місцем відпочинку. Дівчина часто тут засиджувалась, фантазуючи про щасливе майбутнє, про засватання й як після чоловік забере її до нового дому. Нарешті можна буде стати господинею в свіїй сім’ї й нікого більше не слухатись.

Дев’ятнадцять років чудова пора для заміжжя. Софія була гарною дівчиною, біда тіки, що з простої, багатодітної родини. В таких зазвичай женихи не чекають отримати хорошого приданого та й не квапляться ставати в черги на залицяння. В гніві, у Софії часто крутилось у голові, що вона погодиться на кого завгодно, аби тільки з’їхати з дому.

За цими думами непомітно підкрався сон. Тепле повітря слугувало ковдрою, а дзвеніння комашок – колисковою. Час йшов, стало вечоріть, а Софія все спала і ніщо не могло її потурбувати. Коли прокинулась то була вже ніч. Молодий місяць гойдавсь високо у небі, всі зорі зайнялись, кожна на своєму звичному місці.

– Матінко! Як же тепер знайти стежину додому?

Не один раз Софія вже була у цьому лісі й на цьому самому місці, але зараз все було таке чуже та чорне. Попереду було видно тільки найближчі дві деревини, а далі суцільна пітьма. Лячно стало. Кожен шерех змушував Софію скрикнути від страху.

Все ж дівчина набралась сміливості та рушила у сторону з якої, як їй здавалось, вона мала була прийти з села. Йшла помаленьку, трималась за шершаві стовбури та прислухалась до кожного цвіркуна й до шелесту листя.

Поодаль показалось озеро. Місячне сяйво відблискувало від нього й заливало світлом тонку смужку берегу. Це зовсім не той бік в якому мало бути село й хата. Софія забрела глибоко в ліс й до світанку так точно не зможе знайти шлях назад. Сіла вона на березі та й заплакала від горя. Аж раптом хтось торкнувся її плеча. Як же вона злякалась, як закричала та запищала. Впала на траву та зажмурила очі, затулилась, захищаючись руками. Але ніхто не нападав і кругом стояла тиша. Відкрила Софія очі й побачила над собою дівчину в білій сорочці та віночку з очерету та дрібної квітлої трави. Вони з цікавістю оглядали одне одну й ніхто не смів мовити й слова. Йшов час, а вони все дивились одне на одну.

– Ти хто? – наважилась спитати Софія, бо в неї вже бік занімів від лежання на холодній траві у незручній позі.

– Ліна мене звуть, – мовила незнайомка чистим голосочком, таким ніжним, що аж вухам від нього було тепло й приємно.

– А я – Софія. Ти також заблукала?

– Я тут живу.

– Що? Сама? А де ж твій дім?

– Все, що бачиш то наш дім. Я тут не одна. Ми разом з подругами живемо прямо в озері.

Софія знов злякалась і думала, що треба бігти, але той ніжний голос її мов зачарував. Втекти значило забігти ще далі в ліс і більше, мабуть, вже ніколи не почути цього голосу.

– Ти ж не скривдиш мене? – тихо спитала Софія.

– Звісно ні. Ми не ті потвори, що затягують людей на дно озера, – розсміялась Ліна й тихо-тихо додала: – хіба що ти сама цього схочеш.

– Ми допомогаємо людям зрозуміти де вони й чого хочуть, – промовив інший ніжний голос, з-за дерева визирнуло обличчя його власниці.

Ще одна красуня у білій сорочці вийшла до Софії. У цієї дівчини були такі ж самі голубі очі як і у Ліни й таке ж біляве волосся. Вони разом допомогли Софії підвестись. Ліна турботливо потерла їй занімівше стегно, що тепер пробирало колючками.

– Зовсім скоро перестане боліти. Намагайся не звертати уваги, – мовила Ліна, – хочу тобі представити одну з моїх подруг – Мілана. Ми звемо її Ланою. Правда вона красуня?

Софія закивала головою. Над нею нависали дві неймовірно красиві дівчини. Їх обличчя сяяли в місячному холодному світлі. Кожну рису можна було розглядати вічно. Хоч дівчата й мали між собою щось спільне, схоже. Блакитні очі обрамляли густі чорні вії, густі русяві брови, а ще неймовірні губи – червоні, як сок вишні. Софія облизнулась від цієї асоціації з вишнями. Вона цілий день нічого не їла й не пила.

– Тримай, – Лана звідкись взяла горнятко з водою і потягнула його Софії, а сама всілась біля її ніг і дивилась знизу в гору. Від цього погляду було аж трохи ніяково. Було в ньому щось таке відверте.

– Розкажи ж нам чому ти тут? – почала розмову Ліна.

– Я заблукала, – з сумом відповіла Софія і втерла ще мокрі від сліз очі.

– Вночі ліс не такий доброзичливий до гостей, як вдень, правда ж? Але я питала інше, чого ти опинилась у цьому лісі, що призвело до того, що ти заблукала?

– Я хотіла побути одна. Вдома так тісно. А тут просторо, можна бігати, кричати, думати й ніхто тебе не почує й не осудить.

– Ти так багато працюєш і ще хтось сміє тебе засуджувати? – Лана провела кінчиками пальців по руці Софії, а затім склонилась і поцілувала вже трохи погрубівшу від постійної роботи шкіру.

– Але ж всі багато працюють… – намагалась виправдатись Софія і стала заривати руки в складках спідниці.

– Люба, – прошепотіла Ліна й також сіла на траву перед Софією, – ти маєш думати перш завше про власне щастя, а потім вже про інших. Чи щаслива ти, дорогенька? Чи відчувала колись насолоду від життя? Чи любив тебе хтось безкорисно й віддано?

– Ні, – відповіла Софія й трохи почервоніла, бо Лана тримала її тремтячу руку й покривала поцілунками кожен палець.

– З нами тобі нічого соромитись, – Ліна підвелась на колінах і поцілувала Софію у щоку, від чого та ще дужче почервоніла.

Їй би сховатись в долонях від цього сорому, але їх тримали в полоні все розпусніших поцілунків. Вона не хотіла дивитись, але відчувала як Лана цілує та покусує її подушечки пальців, а потім зализує місце укусу вологим і гарячим язиком. Ліна знов поцілувала червону щоку й спустилась ніжними губами, цілуючи, до вушка.

– Хіба сором це не те, що тобі нав’язали? Хіба ти не відчуваєш як приємно тремтить нутро від наших дотиків?

Софія дійсно відчувала. Жар розповсюджувався по всьому її тілу й вона не могла йому противитись. Промовити це вголос було так тяжко, але так, вона дійсно відчувала насолоду від цих дотиків, від ніжного шепоту Ліни, що мов вводив її у транс та розпалював вогонь невідомого бажання в серці. Замість відповіді на запитання Софія лиш тихенько застогнала, коли Лана провела язиком по вказівному пальцю й вібрала його у рот, продовжуючи гладити кінчиком язика.

– Скажи це, – нашіптувала Ліна, – попроси ж нас не зупинятись!

Софія розвернула голову й зустрілась поглядом з Ліною. Та облизнула губи й вони заблищали від вологи. Софія не могла відповісти, бо в горлі стояв ком, що от-от міг вирватись новим стогоном, замість того вона притулилась до вишневих вуст й навіть відчула той кислувато-солодкий смак. Стогін вирвався прямо у поцілунок. Ліна відповіла, вона скинула вінок, щоб наблизитись до Софії якомога ближче, втиснулась грудьми в плече дівчини й поглибила поцілунок. Софія тремтіла від кожного дотика. Вона відчувала, що руки дівчат вже пестять її тіло. Губи Лани більше не стискали в полоні пальці Софії. Тепер їх вологі поцілунки належали колінам. Вона оціловувала випираючі кісточки, а потім піднімалась вище й вище по стегнам. Софія задрижала й мимоволі трохи розставила ноги. Лана помітила цю переміну й спустилась поцілунками на внутрішню сторону стегна й трохи прикусила ніжку шкіру від чого Софія голосно застогнала, розриваючи їх з Ліною поцілунок.

– Що таке люба? Хіба ти не хочеш більше моїх цілунків? – спитала Ліна й трохи ображено надула свої звабливі вуста.

– Хочу. Що ж ви зі мною робите? Я так хочу! – Софія не могла сказати чого саме вона хоче, бо сама не знала як це назвати. – В мене дихання перехоплює від кожного вашого цілунка. В легенях пожежа й не вдається ковтнути свіжого повітря.

Ліна підвелась з землі й через голову стягнула з себе сорочку. Під нею більше нічого не було. Софія знов застогнала. Вона зрозуміла, що хоче ці тіла й ще більше пестощів. Вона також хоче їх торкатись та цілувати. Відчути присмак шкіри на язиці. Раптово стало зрозуміло все, що треба робити.

– Хочу, щоб ви також глянули на моє тіло, – тихо, соромлячись промовила дівчина й все ж прикрила лице долонями.

– Ми також хочемо тебе побачити. Тут нічого стидатись, – ласкаво відповіла Лана, – нумо я допоможу тобі підвестись і ми тебе роздягнемо.

– Так-так, – підтвердила Ліна, – ми тобі допоможемо. Лана також позбудеться своєї сорочки й ми зможемо насолодитись тілами одне одної. Хіба в цьому є щось погане?

Дівчата підвелись і допомогли Лані, а слідом і Софії, скинути з себе весь зайвий одяг. Вони оточили її та притиснулись своїми грудьми до гарячого тіла. Руки блукали по тілу, нігтики впивались у стегна та скребли м’який животик.

– Ти така гарна, – шепотіла Ліна на вухо.

– Так-так, дуже гарна, – вторила їй Лана й вони обидві стали цілувати ніжну шкіру шиї і спускались все нижче й нижче, поки не досягли грудей з великими рожевими сосками на масивних блідих грудях. Обидві пробурмотіли щось типу «Яка краса» й припали вустами до грудей, заграючи язиками з стирчащими сосками. Софії здалось, що вона впаде – так в неї запаморочилась голова від цих поцілунків. Лана з Ліной втримали її, а затім вклали знову на траву й продовжили цілувати. Софія не розуміла, що з нею коїться, але ноги мліли від невимовного бажання й вона крутилась під пестощами дівчат, ніби вуж.

Ліна трохи посунулась і поставила своє коліно між ногами Софії. Гарячий сік намочив її шкіру й  вона сильніше втиснулась коліном проміж ніг, від чого Софія застогнала й засовалась по траві. Вона раптом отримала те, чого так не вистачало й терлась чимдуж о коліно дівчини, яку знала не більше ніж годину. Час перетворився на желе й не було йому більше ліку. Лише відчуття мали тепер значення.

– Як же приємно, – Софія перейшла майже на крик, стони виривались з неї з кожним рухом стегон і з кожним обертом юрких язиків навколо верхівок її сосків.

– Впевнена є ще дещо, що зможе зробити тобі приємніше, – зухвало припустила Лана, – Ліна зараз тобі покаже.

Коліно зникло й Софія заскиглила, продовжуючи тертись об холодне повітря. В неї тільки було відчуття, що ще трохи й вона от-от вибухне й отримає якісь нові, ні нащо не схожі відчуття. Від розчарування по її щоці потекла сльоза.

– Дорогенька, – звернулась до неї Лана й зцілувала солоний слід від пекучої сльози. – Зараз буде ще приємніше.

Вона була права.

Ліна лягла між її ніг й носом провела по темно-рожевій шкірі, збираючи в’язкі крапельки вологи. Слідом провела пекельно гарячим язиком й Софію знову пройняло током. Вона відчула себе як те дерево, яке звалило блискавкою. Всі її м’язи напружились і вона чекала, що ж буде далі. Ліна її не розчарувала. Вуста, кольору вишні припали до її ніжної шкіри й відбувся вологий поцілунок між нею та розкішнецею Софії. Це було зовсім інакше, ніж тертя о коліно і, правда, набагато приємніше.

– Так-так-так, – закричала Софія.

Її тіло вигнулось у дугу, коли такий ласкавий язик штовхнувся їй кудись у саме нутро. Замість коліна тепер було усе лице Ліни. Таке неймовірне обличчя з сяючою шкірою, що зараз належало тільки задоволенню Софії. Ще декілька поштовхів і все на світі припинило своє існування. Зосталась лише блискавка, що пронизувала тіло Софії й гарячий язик Ліни, що зализував й заспокоював пульсуючі органи.

В голові запаморочилось. Останнє, що Софія бачила перед собою – задоволене обличчя Лани, воно випромінювала неймовірну радість. Далі все щезло. Софія знепритомніла.

Коли прийшла до тями, сонце вже заливало озеро сліпучим світлом. Не таким ніжним, як промені молодого місяця. Все тут було не таким як треба. Від суму сльози потекли по щоках. Софія озирнулась і їй здалось, що все це був лише сон. Про події ночі нагадувала тільки зім’ята сукня, що лежала поруч й пусте горнятко. Софія запустила руку між ніг й пальці пірнули у липку вологу. Це також був знак того, що все було правдою й нещодавно там був язик чарівної Ліни.

– Чи зможу я ще вас побачити? – запитала Софія у водяного дзеркала.

Відповіді не було. На тремтячих ногах дівчина підійшла ближче до води, зазирнула у глибину озера й знов повторила своє питання. Тиша була їй відповіддю. А тоді вона раптом побачила ніжне обличчя Ліни. Вона була під водою й уважно дивилась на Софію.

– Я мабуть просто не чую тебе…

Софія занурила голову у воду, сподівалась, що так може почути відповідь. Щось схопило її за руку й вона впала повністю в воду. Рот жадібно шукав повітря, але була тільки вода, руки гребли на поверхню, але чиїсь холодні щупальці тримали за ноги й не відпускали.