жовтий гіацинт

Залізні завитки візерунками сплелися воєдино, зігнулися, об’єдналися молекулами феруму, додаючи воротам шарму і, можливо, якогось снобізму, що дозволяє спостерігати за всіма зверхньо. Блиском і помпезністю обдарувала метал позолота, що розстелілася по кожному його міліметру, викликаючи примружені, ніби поранені сонцем погляди, в яких читалася заздрість. Ворота височіли над ліхтарями і деревами, що стояли поруч, але масивності в них не спостерігалося, навпаки — метал полегшеністю наслідував архітектуру готики, більш прийнятної для характеру господаря особняка і сприйнятливої для його гостей.

Крізь залізні візерунки просвічувалася зелень трави, ховаючи в собі пелюстки барвистих братків, що розсипалися під гілками рожевої акації, своєю крихкістю і ніжністю контрастуючими з величним, але виділяючимся мало не дитячим максималізмом і гіперболізацією дубом. Гербера, здавалося б, нахабно, але водночас лякливо виглядаючи з-за тонкого стовбура акації, ліниво ворушила маленькими пелюстками під ритм легкого вітру. Кожна квітка, що усміхалася заходячому сонцю зі свого лужка, виглядала надзвичайно граціозно у своїй мініатюрній подобі.

На мармуровий ганок опустилася чиясь нога, взуття на якій, лаковане, блискуче, як і належить у пристойному суспільстві, завдяки чорноті виділялося темною плямою. Другий туфель приземлився на невисоку сходинку з тихим човганням, стукнувши невеликим підбором по каменю. Хлопець, не чекаючи слуги чи самого господаря, відчинив двері, натиснувши на поцятковану прямими лініями і крихітними кружальцями позолочену ручку, що видала ледь вловимий для слуху скрип.

З приміщення долинало безліч голосів, які активно розмовляли або повільно вимовляли кожне слово, і чийсь мелодійний сміх, безумовно, жіночий, досить високий і приємний для слуху. Звуки змішувалися в одну суцільну ілюзію бджолиного рою, що гудить на тлі, але не особливо відволікає від думок. Сказати, що голоси гостей були насолодою для вух, було не можна — рідко будь-який аристократ відрізняється приємною зовнішністю і, тим більше, голосом, а все через простий баланс, адже цим окупається освіченість і багатство.

Вечори у “високому” суспільстві — нудьга повна для звичайної людини, яка вважає цікавими виключнопіснеспіви та танці протягом цілої ночі. Там немає особливого шуму і криків, немає бійок чи сварок, немає чогось вражаючого чи хвилюючого свідомість, викликаючи обурений вигук. Святентсва графів і герцогів сповнені спокою та розважливості, ввічливих усмішок і легких поклонів, що супроводжуються не міцним віскі, а шампанським чи вином, що не дає знепритомніти під час світської бесіди.

— О, чудове створіння! — Ен Дві Гаст, що як зазвичай розмірковував про щось у компанії кількох гостей, обернувся на юнака в той самий момент, коли він увійшов до зали, поглядом розшукуючи чоловіка серед пари десятків інших гостей, які притримували під руки панянок, як до цього закликало виховання. . Власник будинку посміхнувся ширше, витонченим жестом руки закликаючи Лафейсона до себе. — Підходь, підходь, мій хлопчику!

— Добрий вечір, Грандмайстере, — Локі стримано кивнув спочатку чоловікові, а потім решті гостей, коли опинився поруч. Він змахнув із камзолу кольору зеленого моху, незвично світлого для нього, невидимий пил, швидше за звичкою, ніж від страху здаватися недоглянутим.

— Панове, ім’я цього чарівного юнака — Локі Лафейсон, і він неодмінно вразить вас усіма своїми бунтарськими ідеями, хоч він ретельно їх приховує, — чоловік поклав руку на плече темноволосого, притягуючи його до себе трохи ближче, оглядаючи його з примарною гордістю.

— Це, скоріше, протест без заклику до дії. Навіть романтичні герої не оцінили б, — Локі недбало відмахнувся рукою, але випростався ще більше, витягнув довгу шию, з кожною миттю стаючи задоволенішим, стримуючи задоволену посмішку, викликану словами власника палацу.

— Скромність це чеснота, але не в твоєму випадку, скарб, — засміявся Ен Дві Гаст, проводячи тильною стороною долоні по щоці юнака, жартівливо, несерйозно. — Тобі треба виступати перед величезним натовпом, який вигукує твоє ім’я у несамовитості та нападі захоплення. Меншого чекати і не варто, з твоїми амбіціями!

Лафейсон збентежену, але гордовиту посмішку стримати не зміг, але й ховати її, відвертаючи голову чи хмурячись, більше не хотілося. Адже сенсу особливого немає ні в чому, то до чого тоді весь його фарс і відчуженість? Іноді, зовсім рідко, як виняток, можна дозволити собі відкинути в бік надто точні манери, що не тільки захищають його від неприємностей, але і обмежують його волю, прагнучу отримувати задоволення від дрібниць на кшталт простій демонстрації емоцій, що накопичилися до бортиків свідомості.

— Ви описуєте мене надто гарно, Грандмайстере, — Локі трохи опустив голову, ховаючи радісний погляд. Лагідність — одвічний ворог і противник зовнішнього самолюбства, і битви їх завжди були найвідчайдушнішими. Принаймні у юнака. — Але ж це практично ідеалізація, власна романтизму, який ви не цінуєте, хіба ні?

— Як я й казав, цей юнак здатний вразити абсолютно будь-кого своїм вражаючим інтелектом. Ви тільки подивіться, які думки відвідують його світлу голову! Ніколи б не подумав, що людина може бути і вкрай чарівною зовні, і багатою внутрішньо одночасно. А може, це прекрасне створіння і справді не людина.

— Ах, Грандмайстере, Ви занадто…

— Ен Дві Гаст, — пролунав спокійний, трохи відчужений голос за спиною Локі. Юнак обернувся й обдарував скептичним поглядом сюртук сангінового кольору та синю сорочку на незнайомця, який не кинув на Лафейсона жодного погляду, ніби його не існувало. Чоловік назвав Грандмайстра за надто незвичайним для слуху ім’ям, яке, як пам’ятав Локі, за весь час його перебування в будинку ніхто не вимовляв.

– Стівене! — вигукнув власник палацу, сплеснувши руками, перед цим прибравши їх з плеча здивованого Лафейсона. — Невже ти нарешті вшанував мене своїм візитом? Я думав, не дочекаюся твого приходу ніколи!

— Мене не було у місті певний час. Справи невідкладні, вони не чекатимуть.

— Час для однієї вечері знайдеться завжди, — Грандмайстер примружився, а за мить, ніби прийшовши до тями, вказав рукою на юнака. — Локі Лафейсон, до речі, певною мірою схожий на тебе. Такий же скептик.

– Я не скептик, – відрізав Локі, насупившись.

– О, не сумніваюся. Стівен Стрендж, – гість простягнув руку, стискаючи долонь юнака.

— Сподіваюся, ти порадуєш нас своєю чудовою грою? Ми всі давно не чули Шуманна-Ліста… Як його… Ця п’єса… «Посвячення»? — Ен Дві Гаст ігриво глянув на Стівена.

– З превеликим задоволенням.

– Зараз ти почуєш щось неймовірне, мій хлопче. Стрендж грає дивовижно, я залишаюся в захваті щоразу, — Грандмайстер повів юнака за собою, показуючи рукою на диван. Локі опустився на край, і усмішка його повільно-повільно зникла з обличчя з кожним новим захопленим словом, що вилітало з вуст чоловіка, що сидів поруч. Неприємно, коли хвалять інших, особливо з такою старанністю. Неприємно.

Чоловік у червоному сюртуці сів за рояль, перед цим піднявши кришку для кращої акустики. Його пальці опустилися на клавіатуру, перебираючи ноту за нотою, спочатку тихо і ніби невпевнено в першому пасажі, але поступово розростаючись, набираючи сили, надихаючи кожного слухача. У залі, і без цього затихлому перед виступом, запанувала вакуумна тиша, межами якої були переливаючі пасажі і мелодія, що панувала над ними.

— Чуєш, Локі? — прошепотів Ен Дві Гаст на вухо юнака, нахилившись до нього. У бурштинових очах його горіло натхнення, що з’являлося завжди від виду особливо прекрасного витвору мистецтва. — Це ніби гімн, ніби ода. О, музика, чарівна…

Останні золотаві й червоні відблиски притомлено сідаючого сонця проникли в приміщення, падаючи на відбиваючу їх кришку рояля і на руки Стренджа, що ковзали по клавішах. У супроводі ля-бемоль мажорних тризвучій, після перехідних у мі-мажор, ця картина виглядала мальовничішою за полотна Рафаеля, якби цей момент можна було б записати чи замалювати. На це б можна було дивитися вічність, якби не справді зачарована усмішка на обличчі Грандмастера, що викликала не позитивні емоції, а оглушливий рик десь у глибині душі.

Неприємно.

Прикро.

Стівен Стрендж піаніст не дуже. Що за неприродна, стиснута постановка рук? Що за скорчена поза? Що за кам’яне обличчя під час виконання настільки емоційного твору? А ось і зайва нота в пасажі, точно не та, точно не з тієї гармонії. Що за посил, чи не бойовий, якщо мова йде про щось піднесене? Другосортний піаніст, нічого особливого.

Дурне вбрання, кольори, що зовсім не поєднуються, дурна зачіска, дурна борідка. Хто зараз носить борідки? Адже це ознака неохайності. Суцільний несмак. Шопен звучав би краще.

— Мій хлопчику, ти чимось стурбований? — Ен Дві Гаст нарешті відірвав погляд від чоловіка за роялем, перевівши його на Лафейсона. Власник палацу зігнув брову з певним подивом. — Твоє обличчя зараз гарне, але дуже роздратоване.

Локі щільно стиснув губи.

– Щось не так? – Чоловік розвернувся до юнака всім корпусом, вже не звертаючи уваги на піаніста, чиї швидкі акорди заповнювали весь зал. – Локі?

Лафейсон стиснув кулаки, старанно уникаючи погляду Ена Дві Гаста.

— Моє чудове створіння, що тебе засмутило? — Грандмайстер доторкнувся рукою до щоки юнака, розвертаючийого обличчя до себе. — Чим я можу втішити тебе?

Локі різко смикнувся, мало не істерично ворушачи рукою в пошуках чогось, а потім приставив до горла чоловіка кинджал із зеленою рукояткою, важко дихаючи, хмурячись, ледь не сяючи блискавками, готовими спалити господаря будинку. Рука юнака тремтіла, дрібно, ледве помітно – через це останні крихітки світла перестрибували з дорогоцінного каміння на кинджалі на каміння на манжетах камзола. Лафейсон озирнувся на всі боки, отямившись у страху бути побаченим у такій ситуації іншими членами вищого суспільства, але зброю прибирати чомусь не збирався.

— Не торкайтеся мене!

Раптом пролунав тихий сміх з вуст Грандмайстра, що дивився розчулено-зворушливо, ледве не танучи від задоволення. Він подався вперед, ігноруючи кинджал, який Локі прибирав у міру наближення чоловіка, боючись поранити. А потім глянув серйозніше, трохи задоволеніше.

— Мій хлопчику, мій любий хлопчику, невже це ревнощі?