Заповнити пустку

//Настрій Sarah Reeves, Tommee Profitt – It’s Got My Name On It

Усім, кому зайшла чудова в усіх аспектах адаптація книги, від якої в захваті і сам автор, з неповторною атмосферною картинкою, музикою, пропрацьованими деталями, які хочеться розглядати на стопкадрах, таким вдалим кастом, тай загалом… зайдіть на savelockwoodandco, locknation та підтримайте петицію, чи просувайте ідею в мережах, переглядайте на нетфліксі, щоб додати години стрімінгу, залучайте друзів і родину, адже серіал практично не мав реклами, про нього просто не знають. Можливо він знайде свій шлях для відновлення…

Він першим дізнався про смерть своїх батьків. Тоді був іще зовсім маленьким і той момент просто відбився в пам’яті, як фотографія. Не пам’ятав ні своїх переживань, ні того, що відбувалося після, навіть похорон не пам’ятав. Та й самих батьків тільки  уривками. Лише як стоїть біля вікна і бачить їх у саду пам’ятав чітко. До мурашок.

Потім його покинула Джессіка. Вона у його пам’яті зайняла майже все місце. Сестра та мама одночасно. Він тягнувся до неї всією душею та любив її за двох. Смілива, рішуча, норовлива, в ній було багато турботи до нього. Багато. А він її підвів.

Біль втрати і сила провини мало не звели його з розуму. Кілька днів, практично не виходячи з її кімнати, бездумно дивлячись на яскраве посмертне світіння сліпнувши у його сяйві – таким його застали соціальні служби. Хіба тільки чудо допомогло йому не загриміти до закладу для душевнохворих дітей із травмами від Гостей. Якби не друг батьків, який займався виконанням їхньої останньої волі та взяв його під свою опіку до виконання судового рішення, хто знає, чим би все закінчилося.

Локвуд пам’ятав той день. Симпатичний, трохи повнуватий чоловік із сумним обличчям взяв його за руку і опустився на коліно до рівня обличчя.

– Ентоні… Мені дуже шкода. Дуже… Я зроблю, що зможу, але без тебе мені не впоратися. Ти маєш показати, що сильний і здатний прийняти відповідальність. За своє життя. За маєток власної сім’ї. За їхнє добре ім’я. Що ти вартий всього. Інакше…

– Я знаю, що станеться, якщо… Не хвилюйтеся, я впораюся.

Тоді він уперше вирівняв плечі, стиснувши зуби, і раптом посміхнувся. У психлікарні мститися не вийде. І це заплямує ім’я сім’ї. А ще… доведеться надто довго чекати, щоб піти до них…

Так, тоді й народився цей новий Ентоні. З того часу для всіх інших просто «Локвуд».

Кар’єра агента була просто ідеальною для нього в усіх відношеннях. Вона чудово покривала всі його цілі. Знищувати тих, хто вбив його сестру. Заглушувати провину тим, що допомагає іншим, хоч не допоміг їй. Стати гідним свого прізвища. І йти назустріч… смерті. Думки про самогубство навідували його спочатку. Для чого він тут? Чому пішли саме вони? Чому так безглуздо і по-дурному? Чому лишився саме він?

Проте, релігійне  і етичне бачення Проблеми зупиняло. Що, якщо через цей вчинок він перетвориться на Гостя? Застрягне якимось Луркером чи Тінню, не піде назавжди? Адже, якщо є Гості, то й ті, хто ними не стає, мабуть, теж є? Десь там? Його батьки не повернулися. І Джессіка теж. І він також не хоче повертатися. А якщо так, то шлях один.

Він став блискучим стажером. Чудовий Зір. Майже віртуозне володіння рапірою. Але найбільше його виділяло інше. На відміну від решти, він не боявся смерті. Отже, в їхніх очах був не просто відчайдушно сміливим, а й неймовірно ефективним у прийнятті рішень. Саме страх, переживання, паніка головним чином були корінням помилок агентів. І причинами їхньої загибелі. Сам Локвуд майже завжди залишався холоднокровним, розважливим, йому не було рівних. Але, до того ж, так само швидко зрозумів, що дорослі куратори обмежують його, і що ще гірше, їхні дурні накази відправляють агентів на той світ частіше, ніж це траплялося б без них. Це було обурливим та несправедливим.

Рішення заснувати власну агенцію прийшло незабаром після того, як його залишила остання близька людина, опікун, який помер раптово від зупинки серця. З того моменту він ставав повноправним спадкоємцем, хоча містер Майндер завжди був просто поруч і підтримував, ніколи в його справи не втручаючись. Хороша людина. Що теж пішла.

Потім була низка спроб і помилок. З’явився Джордж. Декілька поточних агентів, які швидко зникали. Конкурувати з великими агенціями та виростити репутацію їхнього крихітного бізнесу, єдиного в Лондоні без дорослих кураторів виявилося непросто, хоч обидва працювали не просто ефективно, а навіть чудово.

Джордж, несподівано, влився у його життя дуже гармонійно. Він не мав лідерських якостей або відмінної фізичної форми, але це було коником самого Локвуда. Зате в умінні шукати інформацію рівних не знайти. І Локвуд прив’язався до нього. Він цього не хотів, бо вже не один рік усіх тримав на відстані, не дозволяючи емоційно втягуватися. І одного разу навіть думав про те, щоб Джорджа звільнити. Але потім просто сів і все зважив. Той був агентом за покликанням. Він сам вибрав цей шлях і йшов ним без сумнівів. У його команді Джорджу точно буде краще та безпечніше. Ні, справи вони шукали аж ніяк не простіші та безпечніші, швидше навпаки, інтрига обох просто заражала. Та й тактика Локвуда часто балансувала на краю нерозсудливості. Але статистика вперто показувала, що шанси Джорджа загинути в його агентстві порівняно з іншими значно нижчі. А розвинути свою майстерність – значно вищі. На тому й заспокоївся. Наскільки це було можливим.

А потім з’явилася Люсі.

Вона ввела його в сум’яття ще на співбесіді. Невисока дівчина зі втомленим, але впертим і рішучим поглядом. Блискуче пройшла всі тести. І справа була навіть не в тому, наскільки вона обдарована, а в тому, що щира. Така, що не намагалася здаватися кращою, ніж є. Чи не вигадувала дурних історій про чашку Джоржда, яких вони наслухалися стільки. Але що його зачепило найбільше, це… іскра самотності в очах. Самотності та безвиході. І провини…

Поки Люсі сперечалася з Джорждем, усе, про що він міг думати, як її залишити. Про те, щоб вона погодилася працювати у них. І йому хотілося дати їй більше. Хоч би яку таємницю зберігала ця дівчина в душі, її хотілося… захистити. Відлуння провини перед сестрою? Можливо. Напевно, саме Джесіку йому нагадувала. Силою, вмінням постояти за себе, відвертістю.

Залишилась. Пішли дні. І тижні. Притирання з Джорджем. Непросте. Перші завдання разом. Вони придивлялися один до одного. Прислухалися. Звикали. Спрацювалися блискуче. Ні з ким із її попередників не виходило такої координації. Не без нюансів, звісно. Якось – спалений будинок клієнтки. Тоді Люсі рятувала його життя. Чи варто було?

З часом приходило розуміння, що поруч із нею він почував себе… інакше. Живіше? Якщо так можна сказати про мертву всередині людину. Енергійніше? Потрібніше? Він відчував себе потрібним їй? Чому? Її дар дедалі більше розвивався. І дедалі більше її підкорював. Це стало його… лякати… Його, який не боявся смерті. Але… знову почав боятися втрати.

Завжди для інших впевнений, спокійний, ввічливий та непорушний, тепер усередині він палав. Порожнеча, яка зяяла раніше, заповнювалася. Він прив’язувався. Ні, він уже прив’язався. Навіть не зрозумівши, як. І коли. Він відкривався. Ставав уразливим.

Слава, що несподівано впала, ще й завантажила їх надміру. Але також давала невелику передишку, він бачив її рідше. Чи це допомогло? Ні, не допомогло. Тільки тягнуло до неї ще більше.

Вони з Джорджем прийняли Голлі. Щоб усі трохи відпочили, отямилися. А він трохи відволікся, переключився. Може, врешті, зрозумів, що з ним відбувається. Але знову все пішло не так. Все постійно йшло не так. Все! Він втрачав контроль. Більше не розумів, що робити. Як зупинити те, що діялося з ним. І те, що відбувалося з нею. Він так сильно не хотів своєї вразливості, що навмисне почав віддалятися і це, звичайно ж, зробило тільки гірше. Чи, може, карав її за непослух наказам? Щоразу, коли Люсі нерозважливо ризикувала через свій Дар, він вирував від гніву. І рятуючи її щоразу боявся, що наступного разу врятувати не буде кому. Прокляття!

І момент було втрачено. Люсі пішла.

Так до кінця він не зрозумів, чому. Просто відчував, що був причетний. Що саме його помилки (помилки!) винні тому.

Він пам’ятав, як повів її до парку, намагаючись вмовити. Слухав аргументи, що нічого не значили і бурхливо переконував. Розпач топив його. Чому? Чому вона йде? Залишає його, як і всі інші…

Розсварилися. Розлучилися холодно. Як же по-дурному. Тепер він навіть не може їй допомогти. І повернути не може. Занадто вона… затята…

Після її відходу дах зірвало ґрунтовно. Його і так безглузде життя стало ще безглуздішим. Здавалося, він тільки і мріяв, щоб черговий Фантом врешті-решт перервав це нікчемне існування. Цей біль. Цю пустку. Так, він не боявся смерті. Він шукав її. А вона, наче насміхаючись, просто грала з ним. Але ж не може йому щастити вічно?

Чотири місяці пекла. Повної нерозсудливості. Його відчайдушно стримував Джордж, називаючи чортовим самогубцем. Намагалася надоумити Голлі. Але лише одна дівчина могла зупинити. Та її не було поряд.

Нарешті, трапилася нагода. Не хвилювався ніколи в житті, як тоді, коли йшов до неї. Знаючи, що шанс повернути лише один. І цілком примарний.

Чергова посмішка. Звичайна ввічливість. Маска, що приховує біль та розпач. Ватні ноги. Почуття провини. За все, що з нею відбувається. За цю похмуру кімнату. І дурні розслідування, за якими стежив безперестанку. За самотність. Він у цьому винен. Не знає, як саме, але він.

Коли Люсі погодилася, просто не повірив. Невже? Невже, хай і на одну ніч, вона повернеться? Повернеться…

І вона повернулася. Поранена. Згасла. Вона повернулася до нього. Чи до них?

А потім закрутилося. Світ котився у прірву. Усі друзі опинилися на межі. Потрібно вижити. Щоб допомогти вижити їм. А, може, і взагалі усім. Шалений план. Шалене бажання розповісти їй все. Все, що відчуває поряд із нею. Адже вони так зблизилися після походу на інший бік. Примарно, чи справді? Але він ніколи не вмів говорити про свої почуття. Бо навіть не дозволяв собі щось відчувати. Як їй сказати? Що без неї не може. Треба врятувати її. І вижити. А потім… Потім він подарує їй мамине намисто. Символ нескінечного кохання його тата. Можливо, він не може сказати. Але може показати. Вона зрозуміє.