Живий каліка

Віктор

Непомітно забираючи простягнутий мені пакунок, я поквапився сховати його в кишені і рушити далі. Нещодавно випав дощ, тож я міг бачити рештки свого обличчя в калюжах під ногами. На себе дивитись не хотілось через хвилю нестерпного сорому, тому я і поспішав в приміщення, розбиваючи ці криві калюжі дірявими чоботами. 

Переважно сором я відчував через безмежну тугу за Астою. Її зараз мені не вистачало найбільше і це хвилювало, але я знав, що вже запізно для хвилювань – найгірше вже сталось. Щовечора я з щемкістю згадую наші часи в Трості, в Герміні, в інших містах. Так, я сумую за нею, за тими кількома роками, що ми були поруч. Зрештою вона дала мені перепочинок від самотності. І вона показала мені солодку ілюзію. 

Перші тижні я постійно себе засуджував, але вона сказала, що це мине. І справді – у мене не лишалось ресурсів на ненависть до себе, зараз вона лише тліє десь глибоко всередині і от-от погасне. Мабуть, колись настане день, коли я зможу повністю прийняти власне рішення і не засуджувати себе… І все-таки найбільше я ображався на себе за те, що привів Асту до Герміни. Зʼявлятися із нею в рідному місті, де, можливо, досі лишився хтось з мого минулого… Було соромно перед рідними вулицями, перед мовчазними вікнами, які я давно вивчив. Усі будинки тоді здавались якимись зажуреними, вони не приймали Асту, журились, бо знали, що вона мені не пара. А мені хотілось виправдатись – це був найлегший спосіб дістати дозу, тож у мене не було іншого виходу. 

Я зміг повернутись до роботи в лікарні, з якої починав, зміг винести звідти препарати, які назвала Аста. Мені було це потрібно, вони мали б мене зрозуміти. Але незабаром Аста пішла – засинав я з нею, а прокинувся без… Мабуть, у неї були якісь свої причини піти, але це не могло стримати мою образу. Та я був готовий пробачити їй, аби ж вона тільки повернулась!

Аста дала мені неймовірний подарунок – вона повернула мені Липу. Лише одна мала таблетка з її рук змогла повернути мені її обійми. Її погляд повний журби, її слова солодші за мамине печиво… Тоді вона просила не турбуватись, казала, що в неї усе добре. А я пообіцяв знову знайти її. І знаходив вже декілька років. 

 

Здається, я вживаю вже років пʼять. Щоразу шукаю три дози на тиждень і трохи грошей, щоб поїсти. Тепер роботу легше знайти, але важче втримати. Доки я був дитиною, був чи не найкращим працівником в усіх стінах, я був ладен на все, але зараз… Іноді я навіть забував, що десь працюю, що треба зранку кудись йти. 

Сьогодні я знову заледве висмикнув себе з гнилого ліжка. З їжі лишився тільки цвілий окраєць хліба. Я довго дивився на нього і думав що робити, але був певен, що точно не викину. Зрештою відламуючи цвіль, я запхав усе інше до рота і швидко вийшов з барачної кімнати. 

Яркель мені подобався чи не найбільше з усіх міст. Він був яскравий, але не такий помпезний як Стохес. А ще тут дешевше жити з усіх округів Шіни, за які я тримався з останніх сил. В Яркелі багато інтелігенції, багато різних подій, серед яких можна загубитись. А ще тут дуже легко знайти наркотики. Усі ці художники, музиканти та інші митці, що тут живуть – дуже хороший ринок збуту насправді. І хоч я вперто ігнорував їхнє мистецтво, але був вдячний за їхнє існування. 

Проходячи повз театр, я зіштовхнувся з якимось хлопцем, що роздавав листівки з рекламою нової вистави. І я хотів якось його обійти, але він все-таки наздогнав мене, гучно звертаючись: 

– Пане, візьміть листівку! 

Та який я пан? Висмикуючи простягнутий папірець, я пішов далі. Однаково просто іти було нудно, тож я вирішив ознайомитись з цим папірцем. “Снігова королева”… Згадались розповіді Липи про її любов до цієї казки і про її враження від вистави. Повертаючи аркушик іншою стороною, я завмер посеред вулиці. На звороті був зображений швидкий портрет Марі із підписом: “Нове відкриття цього сезону – неймовірна Марі Блю”. Внизу були слова якогось великого цабе про її чудовий талант, щоб остаточно переконати авдиторію. Мені хотілось заплакати, але я жодної емоції видобути не міг – лише стояв і витріщався на листівку. А тоді раптом розвернувся і швидко покрокував до театру. Квиток на цю виставу коштував як половина моїх зарплат, як та частина, яку я відклав на нову дозу. Повагавшись трохи, я все-таки його придбав. Вистава починалась сьогодні о сьомій вечора, отже мені доведеться раніше піти з роботи. 

На роботі за верстатом колеги зачудовано дивились на мене: зазвичай я не поспішаю, лише набираю робочу норму, а зараз працював чи не утричі швидше. Мотивація нарешті побачити рідну сестру була сильнішою за будь-які мої фізичні потреби чи ментальні бажання. Здаючи результати роботи головному, я метнувся до театру. Бадьорість розходилась по тілу бульбашками аж до кінчиків пальців. Зір чіткішав і здавалось, що я бачив геть інший кінець стіни Марія. Це було схоже на дію одного наркотика, під яким сидять більшість митців Яркеля, бо він дає і натхнення, і сили творити водночас. 

Митці Яркеля. Чи можна до них віднести Марі? Раптова хвиля сорому змусила мене різко зупинитись. Хтось позаду влетів мені у спину, а тоді тихо лайнувся, обходячи, але було байдуже. Дуже добре, що їй вдалось досягти такої вершини. Вона мріяла про це, мріяла стати акторкою, як і мама. Але чи потрібен неймовірній Марі Блю давно померлий каліка? Мені хотілось насправді повернутись в її життя, хотілось зайти до того театру, пробитись на сцену і чекати її появи, зустрітись віч-на-віч. Та що я можу їй дати? Звісно ж, вона буде рада, що я живий, ця радість закриє їй очі на безлад в моєму житті. Готовий посперечатись, що вона лишилась собою, намагатиметься рятувати мене, не покине всупереч усьому. І мені хотілось це відчути, хотілось стати обʼєктом її турботи. Але чи буде це справедливо щодо неї самої? Чи їй справді потрібен брат, що шкодує про викинутий шматочок хліба з цвіллю? Це я маю її захищати, а не навпаки. Це я маю піклуватись про неї. Але я покинув її, міняючи на примар. Та й що я їй скажу? “Привіт, увесь цей час я був живий, але втік, бо боявся стати зайвою турботою. Я знав про Шавлія, але зовсім нічого не зробив, та й що я міг зробити? А після невдачі з кадеткою я навіть не шукав тебе, повністю зосереджуючись на власному житті. І зараз не факт, що я зможу поставити тебе вище за ілюзію”? І якби ж я просто не міг їй чогось дати! Я не можу бути певним, що не зроблю її життя гіршим. Заради неї доведеться кидати наркотики, але чи готовий я проміняти ілюзію на реальність? Навряд. Не зараз. 

Сумніви стискали горло, змушуючи і далі лишатись на місці. Раптом мені захотілось втекти, я пошкодував про свій спонтанний вчинок купити квиток. І все-таки знову змусив себе закрокувати: підштовхнула давнішня розмова з Астою. Якщо є хоч щось, що робить реальність кращою за ілюзію, я маю це побачити, я маю відчути це. Можливо, саме цей день стане початком моєї ремісії. 

 

– І коли тільки ти навчився брехати? 

Вона прошила мене своїм допитливим поглядом, я загубив відповідь. Я її і не мав. 

– Я ніколи тобі не брехав. 

– Ти казав, що мрієш захистити мене і Марі. То де ж ти? 

Вона посміхнулась зверхньо, намагаючись глузувати з мене, але я бачив біль в кутиках її вуст. Чи це вроджене, чи її так навчили, але Липа завжди чудово стримувала сльози. 

– Чи твоя мрія змінилась? – продовжила вона, не отримуючи відповіді. 

– Ні! Ні, справді… Зараз мені здається, що вам буде краще без мене. Це тимчасово міра, розумієш? Поки що. 

Але я не вірив у власні слова. Це “поки що” вже занадто довго тягнеться. 

– Звідки ти можеш знати, що нам буде краще без тебе? Ти навіть не шукав мене, зовсім не знаєш як я живу. 

– Я шукав тебе. 

– Але чи знаю я про це? Я не бачила тебе вже дуже давно… Марі пощастило – її ти знайшов випадково. Чи може вона тебе знайшла випадково?.. А про мене ти забув. 

Вона сиділа навпроти мене, схрестивши ноги, і була достатньо близько, щоб я міг побачити образу в її очах. 

– Я не забував. Ніколи. 

– Тоді знайди. Знайди мене, доки не стало запізно. 

Прокинувшись на підлозі, я не одразу зрозумів де знаходжусь. Тоді поступово почав впізнавати власну кімнату. В голові нестерпно гупали дзвони, а в серці було ядуче відчуття втрати. Треба було її знайти. Завжди треба шукати втрачене – так вчила мама. 

Але її пошуки довелось відкласти через виставу Марі у Стохесі. Це була марна витрата, але я не міг не прийти. Це стало моєю новою залежністю, яка вартувала подорожі на інший кінець Шіни. 

У Стохесі я був трохи з Астою. Знаю лише, що це достатньо брудне місто з дуже крутим фасадом і легкими наркотиками. Хоча архітектура і справді гарна… Тамтешній театр ніби і не поступався театру в Яркелі, але був якимось холодним, непривітним. Це місце не варте Марі. 

Заходячи до зали в останній момент, я сів на своє вже звичне місце в останньому ряду. Зала була не така забита як в Яркелі, тож я мав змогу пробігтись очима по глядачах внизу від себе. Переважно це були пані в розкішних сукнях, подекуди із дітьми. На цьому фоні чудово виділялась форма Військової поліції на дівчині, що похапцем писала щось в нотатник. Вона рівно тримала спину, виглядала не менш ошатно за тих пані, це було однозначно її середовище… А тоді подібно до вогників на свічках, що освічували приміщення, блимнуло моє усвідомлення. Коротке біле волосся, що зараз відливало жовтизною, дотичність до армії, постава, знайомі риси профілю – усе це вказувало лише на Липу. Я гучно видихнув від полегшення. Отже, Поліція… Обережна посмішка сіпнулась на моїх вустах. Я був радий за неї. 

Щойно вистава почалась, вона сховала блокнот і акуратним рухом змахнула волосся назад, щоб не заважало. Спочатку був вступ, в якому Марі не брала участі, отже я міг дивитись лише на Липу. Здалось, що куточок її губ смикнувся догори, але це було радше саркастично, аніж радісно. Можливо, проблема в поганому освітленні?.. Але найбільше мене цікавило її вбрання – чому невідповідний для театру одяг? Адже вона дуже сувора в цих правилах. Чому коротке волосся? Чому вона вирішила його зістригти? Чому вона така… холодна, гостра? 

Коли на сцені нарешті зʼявилась Марі, я ще дивився на Липу, не встиг перевести погляд. Але тепер вже і не міг його відвести. На її профілі майнуло щире здивування. Одною рукою вона вчепилась в підлокітник, поривалась встати, але в останній момент зупинилась. А тоді її нижня губа зрадливо задрижала, вона поквапилась сховати це за долонею в рукавиці. Тепер тремтіли її плечі, уся вона. Я знав, що вона намагається ковтнути ці ридання і бачив, що не виходить. Хотілось зараз торкнутись до неї і я міг. Але що буде після? Не хочу бачити ані осуду, ані страху в її очах…

Якийсь час Липа сиділа з опущеною на руки головою, пальці вона намагалась сховати у своєму черепі. Я заледве утримався на місці. 

Коли вистава закінчилась дещо тихими оваціями, вона поквапилась ближче до сцени, мабуть, хотіла зайти залаштунки. Охорона зупинила її звісно ж, але вона показала на свою форму обережним, але збіса рішучим рухом. Її пропустили, а я поквапився втекти з міста. Тут я задихався. 

 

Знову і знову я намагався навідуватись на вистави сестри. Довелось переїхати до стіни Марія, адже тут жити все-таки найдешевше. Липу я зазвичай бачив на її виставах, але іноді вона була відсутньою, як і я подекуди. Більше вона не приходила в формі, на ній завжди були прості, але охайні класичні костюми. Жодного разу вона не одягла сукню. І я здогадувався чому, але від одного запаху цієї думки тягнуло блювати. Сліз вона теж більше не показувала, від неї завжди віяло гордістю, яка належала виключно Марі. Тепер вона виглядала найнадійнішою людиною, яку я знав, але найнадійніші люди так би не ридала – це я точно знав. Щось було не так всередині неї. Я постійно приглядався до її силуету в різних театрах, вишукуючи рештки тих холодних грудневих сліз, і щоразу знаходив їх в гострій лінії, яка заміняла її посмішку. 

Червнева спека знову не пускала мене в сон, тож я не стримався і закинувся дозою раніше терміну. Закриваючи обважнілі повіки, я знову відчував запах знайомого туману. Голова очікувано пішла обертом, але скоро це припинилось. Тоді я і відчув її погляд, почув її видих. 

– Я сумую за тобою. І Марі сумує. Чому ти не повернешся до нас? 

Я усе не міг звикнути, що тепер вона приходила до мене із коротким волоссям, такою як в театрі. 

– Ви заслуговуєте на краще. Я лише усе зіпсую. 

Вона обережно схилилась до мене і прибрала волосся від мого обличчя. Подумати тільки – моє волосся довше, ніж у неї… 

– Я втомилась, ти знаєш це. Ти потрібен мені, чуєш?.. Повертайся. 

– Я не можу. Вибач. 

Її рука лишалась на моїй щоці, я обережно обплів пальцями її тонкий запʼясток – хотів прибрати руку, але теж завмер. А тоді на її обличчі зʼявилась гостра посмішка, вона сама відсмикнула руку. 

– Який же ти наївний! 

Щойно я кліпнув Липа перетворилась на Асту. Тепер вона дивилась на мене зверхньо, з такою ж ненавистю. 

– Наївний! – відлунням повторила вона за Євою. – На двох стільцях не всидиш, Фокуснику. Або реальність, або ілюзія – обери щось одне. Навіщо ти ходиш до театру? 

– Там моя родина!

До рук і обличчя раптом прилила ненависть. Я вскочив на ноги, бажаючи щось зробити з Астою, але ще не вирішив що саме робитиму, тож просто завмер. 

– Родина – це реальність. Ти можеш їх бачити тут. Тут вони говоритимуть те, що ти захочеш, робитимуть, що ти захочеш. Не зраджуй собі. 

Тільки-но я схопив її за комір, підтягнув до себе, як повернулась Липа:

– Не зраджуй мені. 

Покидаючи Асту, яка тої ж секунди зникла, я обернувся на її голос. Очі Липи зовсім втратили колір, нагадували очі Асти. Тільки ось так зблизька я міг побачити яка вона втомлена, яка худа. Волосся не блищало як колись, воно виглядало сухим і ламким. Її вії були склеєні нещодавніми сльозами. 

– Я не прошу тебе бути кимось або чимось для мене – просто будь. Бо зараз тебе нема. Будь поруч зі мною, дай мені знати, що ти є, гаразд? 

Вона простягнула мені руку і я хотів її прийняти. Але її рука опала. З її грудей раптом виросла стріла, фарбуючи білосніжну сорочку в кривавий колір. Я знову озирнувся, шукаючи звідки вона прилетіла, і побачив Асту з луком. 

– Наївний! 

Щойно я прокинувся, намагався виблювати з памʼяті її криву усмішку, але нічого не вийшло. І знову похапцем зібравшись на роботу, я так само похапцем йшов до фабричного приміщення. Сьогодні справ було багато і давались вони особливо важко, тож обіду я зрадів, бо поснідати так і не зміг. Якийсь хлопчик на побігеньках приніс до обіду кожному окраєць хліба з сиром і трохи вареної картоплі. Також приніс сьогоднішню газету. 

Швидко запихаючи у себе їжу, я від нудьги прислухався до розмови колег: 

– Ти ба що Поліція придумала! “Таємнича героїня”!

– Намагаються від бруду відмитись, очікувано. Просто якась цяцька, що відволікатиме від їхніх злочинів. 

– Та біс із тим, Томе! Я ж не проти, най собі геройствує. Але ж що за імʼя? Невже не можна було придумати щось краще, ніж Липа?

Насилу ковтаючи їжу, що стала мені посеред горла, я підійшов до компанії, що схилилась над газетою. З-поміж їхніх голів я зміг побачити портрет жінки в поліцейській формі і з театральною маскою на обличчі. Десь над вухом я почув шепіт: “Наївний”. 

– Та байдуже як вона зветься. Навряд протримається понад рік. 

– Тут пише, що вона власноруч поклала ціле бандитське угрупування. Сильна ж наче… Але ось це Абель… Шось знайоме. 

– Слід віддати їй шану за таку справу. Я ж тобі говорив про них – вони влаштували рейд на мого брата двоюрідного. Мала собі людина прилавок, чесно жила, а потім прийшли ці і покрали усе… От би хто ще збитки повернув. Тьху! 

Я знову сів на стілець, точніше впав. Який же це сюр… Це ж не може бути збігом. І правда – хто узяв би собі таке імʼя, окрім неї? Вона настільки сильно хоче, щоб я повернувся? Навіть за родиною Шавлія побігала заради цього? Зараз я відчував настільки сильне бажання поговорити із нею, що готовий був кинути вживати. 

І я кинув. Щоби відволікти себе від бажання знову щось ковтнути, вколоти, знюхати чи покурити я почав збирати газетні вирізки з Липою. Я збирав чутки, збирав будь-яку інформацію про Липу-поліціянтку. Щоправда, це тривало лише тиждень. Тоді я закінчив свою ремісію, навіть не почавши як слід. Вона гладила мене по волоссю тоді, повторювала, що я молодець, а я не міг зупинити сльози. Мені було збіса гидко від себе, від своєї залежності. Мені було пусто, бо її руки, її слова були несправжніми. Її не існувало насправді поряд зі мною. 

Тоді я знову вживав. Знову читав новини про Липу-поліціянтку і думав про свою, звичайну Липу. Що змусило її закрити себе в цьому образі? 

Тоді знову кинув. Знову хотілось покликати когось, коли мені вчергове вивертало кістки і шлунок. Хотілось покликати маму, тата, Марі, дядька Алекса чи хоча б уже Анну. Навіть здавалось, що моя дірява кімната в трущобах була наших родинним домом, здавалось, що я у своїй дитячій кімнаті, а за стіною співала Анна, поки Марі підігравала їй на піаніно. Але нікого насправді не було. 

Тоді знову вживав. Анна з голови не йшла і я вирішив зʼїздити на її могилу. Хотілось десь втопитись від розуміння, що я жодного, блядь, разу не навідав її за цей час! Звісно ж, Марі із Липою мали б попіклуватись про неї, вони точно навідували її могилу регулярно, але не я. В дорозі я дряпав собі руки нігтями, не міг стриматись. Чому я усе це віддав їм? Чому я віддав їм свої обовʼязки? Чому? Думки знов кружляли навколо Липи-поліціянтки. Газети саме нещодавно були розмальовані черговим її подвигом – вона зловила когось в Підземному Місті. Вона уже навіть на виставах Марі майже не бувала, якось навіть заснула там. Липа-поліціянтка повністю витісняє мою Липу з цього світу. Це несправедливо. Хотілось злитись на Марі, бо вона це допустила, але я вчасно себе зупиняв – а що б вона зробила? Як вона мала б це зупинити? Це взагалі не її обовʼязок! 

Могила Анни була залита помиями. Поруч був вкопаний папірець, але я і без нього знав чиїх то рук справа. Цікавило лише де ці руки знайти і як відірвати. Звісно ж у папірці була вказана адреса і сума “боргу”. Платити мені було нічим, хіба що натурою. Але було написано також про можливість відігратись картами. Карти в руках я не тримав вже декілька років, хоча досі возив їх усюди з собою. Гаразд, в найгіршому випадку мене кудись продадуть. Чи це страшно? Перевірю. Все-таки треба відбити своє право називатись Фокусником. 

Це була та сама будівля в Герміні, що й десяток років тому. Я навіть і подумати не міг, що взагалі нічого не змінилось з тих часів, що вони досі шукають нас. Це було так абсурдно, так смішно. Я і справді відірвався від реальності наскільки це тільки можливо. Швидко заходячи в приміщення, я зустрівся зі стійкою, за якою поралась якась молода дівчина, молодша за мене. Вона нарешті звернула на мене очі, хотіла щось запитати, але я випередив: 

– Віктор Дезмонд. Я хочу відіграти борг. 

Власне імʼя, що його я не вимовляв вголос вже дуже довго, віддалось пульсуванням в скронях. Дівчина мугикнула і почала нишпорити в якійсь книжці. Мабуть, перевіряла чи справді існує такий собі Віктор. Тоді вона когось гукнула з нетрів будівлі. До нас вийшов чоловік мого віку. Він перебрав цигарку з вуст до пальців і криво посміхнувся. 

– Невже Дезмонд? Що ж сталось, що ви про борг згадали? 

Десь в грудях завʼязувався тугий вузол ненависті, що не давав дихати. 

– Які гроші варті того, щоб паплюжити могилу? Який виблядок це зробив? 

Він щось пробурчав у спробі заспокоїти мене, хотів навіть руку на плече закинути, але я вчасно її скинув, ледь не рикнувши. Тепер він уже не був таким розслабленим і вів мене до потрібної кімнати в напруженні. 

– Послухай, я знаю, що перегнув, знаю, що ти відчуваєш. Але і ти мене зрозумій – усім потрібні гроші, щоб вижити. Те, що зробили мої батьки з твоїми – жахливо, без сумніву. Але нам потрібні були гроші тоді, а батько думав, що у вас їх до біса. Нічого особистого, ми просто виживаємо, як можемо. 

– Нащо вам були тоді гроші? Скажи за що померла моя сестра, чию могилу ти спаскудив? 

– Я її не вбивав. 

Мені хотілось засміятись. Так, звісно, він її не вбивав! Звісно, він не перерізав їй горло, не застрелив її, він, мабуть, навіть в очі її не бачив. Але хто ж іще винен в її смерті, окрім його родини? 

– Їй тільки сім виповнилось, коли ви вбили наших батьків. А в вісім вона померла від інфекції, бо у нас не те що ліків, а і їжі не було. Знаєш, якби не твоя йобнута родина, ми б не потрапили на вулицю, цього б не сталось.

Він мовчав, готуючи ігровий стіл. Я оглядав кімнату, шукав якісь скляні речі позаду стільців. І знайшов. Старе настільне дзеркало прямо за стільцем, на який він поквапився сісти. Та ну. Він настільки дурний? Трохи переставивши та опустивши дзеркало, щоб краще бачити його карти, я сів за стілець навпроти. Так, це справді ідеальна позиція, тепер я знав коли підіймати ставку, а коли чекнути. На кін я нічого не ставив, знав, що я і є ставкою. Обмінявши усе на фішки, він простягнув колоду мені, запропонував роздати. Отже, круп’є у нас не буде, це добре. І лише коли я роздав карти, він нарешті мовив: 

– Мій молодший брат помирав. Ось чому нам потрібні були гроші… Усе пішло на його лікування, але він не вижив. 

– Сподіваюся, конав в муках. 

Більше ми не говорили, лише промовляли якісь ходи в грі. Діставшись до розкриття карт я видихнув – його рука була слабшою. Відкидаючись на спинку стільця, я витягнув руки догори, розминаючись.  Тоді знову торкнувся карт, збираючи їх. 

– Це все… Можеш іти. 

Руки опустились з певною недовірою. Таскаючись усюди з Астою, я звик грати три партії, тож зараз повірити в кінець було важко. До того ж… невже ця одіозна історія з “боргом” закінчиться так легко? Це якесь знущання. Складалось враження, що він навмисне зараз глузує із мене, що обманює, але в його очах не було брехні. Мабуть… може, його так вразила історія Анни?

Байдуже. Я поквапився вийти на вулицю, лишаючи те все позаду. Сонячне світло боляче вдарило по зіницях, але сльози виступили не через це. Зовсім не через це. 

 

За останні роки мого існування почало здаватись, що я вже зламав, усе що міг. Але навіть мої руїни можна було доламати разом зі стіною Марія. На вулиці тепер було неможливо лишатись, військові полювали за кожним біженцем, щоби взяти його або на відвоювання стіни, або на обробку земель. Відсутність кількох пальців вже поламала мені життя, але тепер вона його врятувала – мене не взяли до тих відчайдухів, яких фактично кинули в зуби титанам, хоча дуже намагались. Але від трудових робіт мене не рятувало нічого, тож разом з іншими сірими тінями я займався вирубкою лісів. В певному сенсі мені знову пощастило – це була найоплачуваніша робота з усіх для біженців. І у нас були хороші кімнати… Але з Липою я бачився тепер рідше. Щоразу вона ображалась на мене і я розумів це, та виправити ніяк не міг. Лише під кінець року ситуація стабілізувалась, я знову міг працювати на кількох роботах. Тепер поставав вибір – відновити свої походи до театру чи збільшити кількість зустрічей із Липою? Я вагався довго. Сидів посеред Тросту, намагаючись вирішити куди спустити гроші. Йти з міста додому не хотілось, допоки не вирішу остаточно, хоча я знав, що це може затягнутись до світанку. Від нудьги я водив очима по обличчях перехожих. Тепер в Трості побільшало бідняків і збіса втомлених людей. Раніше це не було дуже престижне місто, але воно точно не було в низах, як зараз. Тепер перехожі більше схожі на мене, я менше їм заздритиму, та чи добре це? 

А тоді очі мазнули по куртці гарнізонівця, що проходив повз. В натовпі він здавався таким маленьким, що зовсім губився. Колись я бігав від них, а зараз загрози не відчував. Рівно допоки не зустрівся із ним поглядом. Це не був якийсь там гарнізоновець, це був Шавлій. І він без сумніву побачив мене. 

Відштовхуючись правицею від лавки, на якій досі сидів, я миттю чкурнув у натовп, прагнучи загубитись. Я швидко перебирав ногами, зривався на біг, кружляв між будинками з одного провулку в інший, хоч і знав, що це марно – він не відпустить мене, пластом розібʼється, а не відпустить. Зрештою, він завжди наздоганяв мене, тож цей раз не став винятком. Наступаючи мені на пʼяти, він навалився на мене, щоб затримати на місці. І це спрацювало – чи не вдвічі менший за мене, він сидів на мені, притискаючи до землі, а я навіть посунути його не міг. Від відчаю хотілось руками собі тут яму викопати і закопатись в ній назавжди. Але я міг лише відсапуватись, намагаючись прогнати темряву з очей. 

– Якого… Якого біса ти живий? – попри усю його прудкість і силу, дихання його було ще збитішим від мого. 

– Це… довга історія… А якого біса ти на волі? 

Довгі історії найкраще розповідати за столом, за вечерею в першій-ліпшій забігайлівці на шляху. Він погодився заплатити, від чого я ще глибше топився в соромі. Особливо було жахливо, бо я знав, що не зможу збрехати. Знову рятуючи мене, він почав першим, дав мені напрям: 

– Ти… ще когось з наших бачив? 

І мені знову захотілось втекти. Що я можу сказати? Що бачив Марі. Але зізнатись в тому, що я лише дивлюсь на неї зі сторони… Він же розірве мене не шмаття. А ще… доведеться пояснити причину. Ні, набагато більше мені подобалось бути мертвим калікою.

– Я бачив Марі. Вона стала акторкою, достатньо відомою акторкою.

– Бачив? 

– Бачив. 

Злість в його золотих очах змушувала мене задихатись. Ось тому я і хотів втекти. Це занадто, це усе занадто. Він не зрозуміє. 

– Тобто ти просто її бачив? Вона теж досі думає, що ти мертвий?

Вчергове прокручуючи виделку між пальцями лівої руки, я повільно видихнув у марній спробі заспокоїтись. 

– Що ти хочеш почути від мене? Каяття? Думаєш, це щось поміняє? То ти помиляєшся. У мене є на це причини і тобі краще їх не знати. 

Але його буря не вщухала, в очах навпроти знову метнулась блискавка, а з рота рикнув грім: 

– Ти покинув її просто через якісь причини? Ти серйозно?! Скільки причин ми пережили разом! Вже просто не існує виправдання для тебе!

Виделку я з гуркотом покинув на стіл, впираючись у нього руками. 

– А для тебе існує виправдання? А чому ти їх покинув? Скажи мені! Чому ти зрадив їх? Що це за історія з убивствами? Як ти міг усе це допустити?.. – тепер він не виглядав таким святим, тепер він був мені рівним, тож моя злість трохи вщухла. – Я пішов тоді, бо навіть не знав чи виживу. Я хотів зробити вам послугу, не бути зайвим ротом. Ти мав це зрозуміти. І якби ти в останню мить не пустив усе за вітром, ми б усі зустрілись в Трості. Я був там, я хотів податись в кадетку, я бачив Липу. Але вона пройшла, а мене не взяли через пальці. Але де були інші? Куди ти їх привів?

– Я помилився, я знаю, що зробив неправильний вибір і мені шкода. Але я не можу нічого виправити… 

– От і я не можу нічого виправити. Тож не тобі мене засуджувати. Не тобі. 

Мів мовчав достатньо довго, щоб я відчув провину, але недостатньо, щоб я забирав свої слова. Колись я рівнявся на нього… Колись. Де зараз ті часи? 

– Вона втекла із Супом тоді. Рошель розказала. 

Я намагався проковтнути гостру заздрість у горлі, але не міг. Хотів би я теж ось так когось на імʼя називати. 

– Його там не було. Можливо, нога таки не зрослась… 

І ми мовчали. Тарілки вже були пусті давно, але ми все одно дивились кожен у свою, не наважуючись зробити щось іще.

– Чому ти хочеш лишатись мертвим?

– Бо так краще для інших. 

– В яке лайно ти вліз? 

– В глибоке. 

Я спрямував на нього погляд повний благань, просив, щоб він оминув цю тему, не розпитував далі. Я не витримаю цього, я не зможу йому збрехати. Йому не зможу. Але він не послухав мене – набрав повітря, щоб продовжити. 

– Заборгував комусь?.. Убив?.. Вкрав?.. – ця павза була найдовшою і я знав що наступний варіант буде правильним. Він просто не може цього прийняти, тому і тягне. – Наркотики?.. 

– Припини це. 

– Я маю щось сказати Танцівниці. 

Я подався уперед від страху. По спині пробігли крижані мурахи. Вона цього не переживе. 

– Ти нічого їй не скажеш. Я мертвий, памʼятаєш? – але його погляд лишався незворушним. Він не лишає мені вибору! – Послухай, якщо у тебе є хоч дрібка жалості до мене чи до неї, то ти змовчиш. Якщо ти їй щось і розкажеш, це не означає, що я перестану переховуватись. 

– У нас є одна спільна знайома, яка дуже добре вміє шукати. 

– Не смій її чіпати із цим! 

– Чому ні? Вона зрадіє, можливо, навіть більше за твою сестру. І якщо ані Танцівниця, ані я не можемо тебе переконати, то Липа це зробить, я певен.

Опускаючи голову у свої руки, я важко видихнув. Він затис мене в кут, мені знову не вдалось втекти навіть на словах. Він мав рацію насправді – навряд Липа відпустить мене так легко. І враховуючи її авторитет у стінах зараз… Та вона мене навіть з каналізації витягне, мені нема де сховатись від неї. Тож лишалось тільки прямо довести Шавлію чому моє повернення в родину – настільки погана ідея. 

– Наркотики. – Сором змусив мене вимовити це якомога тихше, але я був певен, що він почув. – Знаєш… я намагався кинути. Краще не стає, але гірше стати може. Фокусник, якого ви знали, ніколи б до такого не впав, саме тому він і помер давно. Його вже немає, ти почув мене? 

– З цього має бути вихід, тобі просто потрібна допомога… 

– Це не має сенсу. Ми обидва знаємо, що я не виберусь із цього… Мені насправді потрібна твоя допомога, але не з цим… Послухай, ти… – мій язик намагався випередити думки, було відчуття, що ось-ось я прокинусь і знову почну збиратись на чергову роботу, тож я намагався говорити швидше, але виходило ну дуже погано: – Думаєш, збіг із Липами це не збіг?

Я нарешті наважився підняти на нього очі, а тоді злякався – сльози застрягли в його очах. Але він ігнорував їх, тримаючи руки складеними біля рота, імітуючи активну розумову діяльність. Мабуть, мені теж краще ігнорувати… 

– Думаю. Вона свідомо на це пішла.

Отже, це не лише моє марення… 

– Я бачив її в театрі, на виставах Марі. Багато разів бачив і… – і знову грудень перед очима, її сльози, її руки, що закривали гримасу болю на її обличчі. – Знаєш, я не переймаюсь за Марі, вона точно дбає про неї зараз, але… хто дбає про неї? І… 

– Ні, – урвав він, – це маячня. Вона найсильніша людина в стінах, гадаєш їй потрібен чийсь захист? 

– Так. Я знаю як це звучить, можеш не казати. Я хотів би бути поруч із нею, але я не можу, тож, будь ласка, зроби це за мене, стань їй опорою… Я не знаю коли помру, але хочу бути спокійним щодо неї, хочу знати, що ти про неї попіклуєшся. 

Його підборіддя слабко затремтіло, але він спробував видати це за саркастичну посмішку. 

– Ти досі у неї закоханий… – прозвучало, ніби черговий вирок в моєму житті. 

Тої ночі ми із ним розійшлись назавжди. Я залишився стійким до усіх його вмовлянь, але він пообіцяв берегти мої таємниці і наглянути за нею. Не ступивши і кроку від нього, я вже сумував.

 

В тих обіймах від неї пахло весною, теплою, сміливою весною після затяжної і морозної зими. І цей запах я ніяк не міг витравити з голови, я всюди тепер його чув. Навмисно тримав вдома вікна зачиненими і швидко зачиняв вхідні двері по собі, аби якомога довше зберегти її присутність там. 

Дурна випадковість, це була лише дурна випадковість, на яку я так сподівався раніше і якої зараз не хотілось взагалі. Вона не знала, що шукала мене, але знайшла… Я не памʼятаю як опинився на роботі візника, але був збіса вдячний долі за неї… 

Щодня хотілось лише зірватись з місця і податись в той Даупер, спробувати знайти її і вхопитись за неї, але я намагався тримати себе в руках. А тоді прийшов день прийому дози, але я не поспішав торкнутись запасів. Прокручуючи в руках таблетку, я замислився. Реальність чи ілюзія? Адже тоді вона була справжньою, Єва була справжньою. Чи було це гірше за ілюзію? Ні. Чи було краще? Так. Але в чому?.. Не знаю. Це було краще, це було. Я певен, що це було! Це було по-справжньому! І я хочу ще. 

Тої ночі я нічого не прийняв. Наступного ранку я продав усю наркоту, яку знайшов вдома. Тоді поквапився спустити ці гроші на їжу, на оплату кімнати, на будь-що. І навіть так у мене лишалось… 

За декілька днів я очікувано перестав розуміти себе і навколишній світ. Ніби колись я його розумів… Знайомий біль жував мої кістки, змушував мріяти про жахливі речі, на які, на щастя, у мене не було сил і грошей. Алкоголь трохи притупляв ломку, але він швидко закінчився. В якийсь момент сміх Асти у вухах урвався, наді мною зʼявився силует. Я знав, що він несправжній, що вона несправжня. Але для мене це однаково було благословенням. Крізь піт і сльози, крізь біль, що застилав очі білою марлею, я бачив її довге біле волосся, як вона дивилась на мене звисока. Мої нутрощі знову кинуло в жар, а по шкірі знову пробіглись морози. 

– Повернись до мене, прошу. – Свого голосу я злякався, але на це не було часу. – Мені потрібно, щоб ти мене врятувала. Я не можу так більше… 

Я не розумів чого хочу від неї, але чогось хотілось саме від неї. І я не знав як попросити про це, тож сипав словами всліпу. Колись може і попаду… Тоді підповз ближче до її ніг, вхопився за її литки в заношених чоботах і лише сильніше почав вмиватись сльозами. Але вона не відвернулась, не гидувала, а схилилась до мене. Я посмів поглянути їй в очі і побачив занадто багато жалю і співчуття, ще трохи і вони перетворяться на сльози, яких я не заслуговую. Вона обережно погладила мою голову і я відчув крижаний холод її рук. 

– Я повернусь, гаразд? Мені самій зараз потрібен порятунок, але… Ти ж знаєш, я маю хорошу удачу, виберусь якось. А тоді повернусь до тебе. Тільки дочекайся, будь ласка. Дочекайся. 

Від її слів я пересмикнувся. Її обережною сірою посмішкою хотілось перерізати собі горло. Їй теж потрібен порятунок… а я таке прошу у неї… 

– Пробач мені, Єво! Я не повинен був кидати тебе. Я обіцяв захистити тебе, обіцяв захистити Марі… І брехати тобі не мав! Ніколи, я ніколи навіть на секунду не сумнівався, не задумувався, що ти померла. Я ніколи так не думав, чуєш?! Пробач мені, прошу! І вся ця казка з іменами… Не через це Марі буде краще без мене. Мені так соромно! Я обманув тебе! Пробач, прошу, пробач! 

Я ніби і намагався говорити рівно, але голос постійно мінявся то на шепіт, то на крик. Та в її очах не було засудження і це головне. Хоча… Вона витримувала мою істерику спокійно, жоден м’яз на її обличчі не ворухнувся від мого крику. Це лякало насправді. 

– А я обіцяла тобі дати відповідь… Ми обидвоє збрехали, усе гаразд. 

Мої очі розширились від подиву, а її куточок вуст сіпнувся, показуючи якусь іронію. Та ну. Це ж зовсім не рівноцінно! Як вона може звинувачувати себе в такому поруч з моїми гріхами? Тож я і поквапився заперечити:

– Ні, Єво, ні! Ти не повинна… не маєш так страждати, чуєш? Не роби із себе мученицю! Ти ризикуєш своїм життям ні за що. Ти не повинна бути сильною, це не твоє. Пам’ятаєш, ти казала мені? Твоє місце в родинному маєтку, на балу! Ти повинна бути пані, це усе не твоє. Покинь, гаразд? Заради мене, прошу, спробуй перестати знущатись з себе! Твої руки… Чому на них більше опіків, ніж було? Чому ти сама себе печеш?.. Єво, це неправильно! Ти заслуговуєш на краще. Чому на тобі стільки зброї, чому твоя посмішка така порожня? Ти посміхаєшся до мене так ніжно… Але це не твоя посмішка, не твоя! Єва посміхалась до мене по-іншому, пам’ятаєш? Посміхнись так ще раз, прошу. Один, останній раз.

І вона посміхнулася. А посмішку, таку улюблену посмішку омивали срібні сльози. Я ніжно простяг руки, щоб зняти ці сльози з її обличчя, але вона сіпнулась, відстороняючись. Мені стало страшно і прикро. Чому я став для неї загрозою? Чому вона боїться мене? 

– Хто усе це з тобою зробив, Єво? Хто? Хто змусив тебе носити стільки зброї? Хто змусив тебе боятись дотиків? Хто навчив тебе курити і гасити цигарку об себе? Хто дав тобі роль найсильнішої? Чому ти досі така худа і втомлена? Чому ти не спиш? Через кого ти не спиш? Хто зробив тебе такою холодною, Єво? Скажи мені, хто? Я помщусь за тебе, справді помщусь. Я не дам більше знущатись з тебе нікому. Тепер я справді тебе захищатиму. Будь ласка, повір мені.

Вона повірила, прихиляючись в мої обійми. Потроху плач перейшов в болісні ридання та стогони. Я обіймав її так міцно, як міг. Її кам’яна спина нарешті пом’якшала, прогнулась під моїми пальцями.

Це було моє останнє видіння з нею. Більше вона не приходила. Ілюзія більше не приходила, але реальність ще знайде мене, я був певен. 

Це був перший раз, коли я пережив активну фазу ломки і не зірвався, найдовша моя ремісія. Шавлій мав рацію… Судоми і тремор все ще накривали мене, як і інші симптоми, але це можна було стерпіти, не гірше, ніж поки я вживав. Тепер я знову міг працювати. І я почав купувати газети. Останній випуск вибухнув засудженням у сторону розвідників через їхню провальну експедицію і здивуванням – Липу призначили капітаном невеличкого патрульного загону в Стохесі. 

Наступного ранку столиця гриміла новинами про Стохес, про якогось титана, що потоптав пів міста і про Липу, що втратила ґлузд в бою. Але це були лише плітки, хотілось в це вірити. Перевіряти однаково часу не було, адже сьогодні у мене було багато замовлень. До обіду люди перемінили розмови про Стохес на розмови про титанів в стіні Роза, в її південно-західних околицях. І це лякало ще більше. Адже я відвозив її туди. 

Під вечір мене знову нудило, але я однаково спробував запхнути в себе трохи хліба і овочів. А тоді лежав на дивані, ворушачись лише через судоми. А якщо усі ці плітки про Стохес – правда? Що там взагалі сталось? Можливо, мені варто зʼїздити? Чи Даупер? Де Єва зараз взагалі?.. Байдуже, поїду завтра до Стохеса, побачу усе на власні очі, а далі вирішу… 

У двері постукали. Від несподіванки я підскочив. Або це щось по роботі, або… тільки Єва знає, що я тут живу. А у мене завтра вихідний. Підійшовши до дверей, я обережно торкнувся замка і видихнув. Нарешті.