Живе на уламках мертвого

Маркус не був поганою людиною, але його любов здавалася Саймону загрозою.

— За що ти мене поцілував?

Руки Маркуса комфортно розмістились на його щоках. Саймон не рухався. Його очі бігали кожною частиною цього божевілля й намагались віднайти своє місце. Маркус поцілував його знову. Тоді “розтанути” різко увійшло у перелік його опцій, хоча раніше він вважав необережним робити це біля Маркуса. Той не тиснув, не кричав, але вбивав своєю готовністю до усього. Якби Саймон міг позбутися його впливу, не було би його ноги у цій організації, проте він вже був у пастці, і більше не мав певності, що не хотів би цього на місці Маркуса.

Свобода вабила його своєю недоторканністю. За роки свідомого рабства він не винайшов причин покинути його, навіть зробивши це, доки не зустрів Маркуса. До цього хлопця всі його цілі утикалися у базові потреби постраждалих, але пообіцявши слідувати за ним, Саймон був змушений передивитись всі свої погляди на життя. Це могло не бути правдою, але було хорошим поясненням, чому він донині дозволяв Маркусу ламати усі його принципи, закреслювати його плани й затягувати у темні кутки, аби поцілувати. Як багато вони це робили?

— За те, що ти такий красивий.

В той день він вперше зіткнувся з тим фактом, що він повністю і цілком девіант. Йому було відомо про це задовго до того, як вони взагалі зустрілися, але відчувати тепло чужих губ на собі, без жодних ознак фізичної наявності цього тепла навіть у самій кімнаті, чомусь виходило за рамки його сприйняття. Він багато думав про це, перш ніж заснути. Маркус сказав, що після випадку на Стратфордській вежі вирішив більше не впускати шансів робити те, чого воліє нутро. І вибачився. Цей момент здивував Саймона найбільше. Навіщо він це зробив? Це не мало жодного значення. Принаймні, на порядок денний. Він також не міг пояснити, чому йому стало легше дихати, коли Маркус це зробив.

Вони стояли посеред коридору й не могли відійти одне від одного. Саймон надто сильно задумався, Маркус — надто сильно закохався.

— Що буде потім?

— Ми повернемось до усіх і підемо спати. Хіба щось не так?

— Ні, все так, — каже він і намагається ігнорувати те, як його голос здригається. — Але я… Я не розумію.

— Неважливо. Просто спробуй довіритись мені.

Якби у Саймона були кістки, вони б посипалися на друзки від того, як Маркус стис його у своїх руках.

— Ти змінюєш мене, Маркусе.

— Ти змінюєшся. І це добре.

Саймон посміхається й відвертається від Маркуса, що приліг головою на його плече. Маркус важко видихнув, і Саймон зрозумів, що він теж нервує. Врешті, це було виправданим. Вони ризикнули створити щось живе на уламках мертвого. Їм ще доведеться через стільки пройти…