Женя. Про день, коли я знайшла пташеня

Женя

Про день, коли я знайшла Пташеня

Я сиділа на перилах перед щаблями. Вхід в дім, зі двору. Коли я прибула, сиділа під цими щаблями і чекала її, але не дочекалася. Сумно.

Після повернення звідти, в мене ну дуже нило тіло. Битись менше потрібно було. Пролунав голос одного із зізграйників. Без руки не дуже обробляти рани і я просила Ворон.

Я спостерігала за мальками, що ганяли по двору. Падаючи, ниючи, сміючись, вони бігали по домовському Двору. Серед них був і Птах. Птаха, якщо бути точною. Мале дівчисько без рук, що уміло крала чужі речі. Навіть речі дорослих. Птаха-чудна дитина, що подобається Відьмі. Мені тобто. Ні, я не Відьма, але малечі кажу що це моє прізвисько. Вони раніше складали байки про “Дівчину з оливковими очима, що зачарує тебе і віддасть своїм пташенятам на пожирання!”. Дівчину з оливковими очами, вони потім стали звати Відьмою. І ця відьма стала приглядати за ними. Не дивлячись на те, що старші, до дітей не лізуть.

-Я не піклуюсь, я спостерігаю!

-Спостерігай. Дивись дитину собі не знайди!

Говорив Читач, коли я знову дивилась за дітьми. Зупиняла бійки, коли ті мали перерости в побоїще. Таємно залишала подарунки. Випускала коли старші перед бійками закривали їх. Я не учасник бійок, я миролюб. Хоча.. на жаль в тих бійках я буваю часто. Дарую почву для легенд і казок. Я не нянька, я Відьма що дивиться за дітьми і дарує чудо.

Птаха ганяла з ними. Без протезів. Вона їх не любить, їй подобається без них. Вона часто накидає щось на плечі і бігає так, а це щось розвивається на вітру як пташині крила.

Поки я поринула у роздуми, дівчисько вже заходило у дім. У неї звук був такий, особливий. Вітер його чудово приносить. Навіть мертвою, я впізнаю її.

-Стій!

Пташечка зупинилась і підійшла до мене. Її куртка спадала з плечей і дівчисько зацікавленно дивилась на мою руку. На відсутню.. не ясно чому, але мені здалось що вона баче щось таке що не бачать звичайні люди. Взагалі.. її не звати Птаха. У неї немає прізвиська.

-Ім’я є?

-Ні!

Вона не боялась мене, як інші бояться старших. Малеча, боїться навіть мене. Не так сильно, як інших, але бояться. Її звонкий і високий голос дістав мене з літань десь у хмарах. Вона мені подобається

-Я новачок!

Вона почала говорити перша. Я присіла перед нею так, що б мої очі вдивлялись в її. Її душу. Я завжди так роблю, ненароком, не стараючись налякати. В мене очі такі. Особливі..

-А ви одна із Старших? Женя?

Я здивувалася її знанням. Ніхто з малечі незнав що я не Відьма. Що я не маю прізвиська. Я сказала Пташці що нам потрібно зайти в дім. Я тримала руку за її спиною, провожаючи до одного з підвіконь. Люблю їх, усі окрім Могильних.

Дівчинка одразу застрибнула на нього і радісно посміхнулась, чекаючи на мене. Їй точно не потрібні руки.

-Випадком не Аня?

-Аня! А що?

Я теж. Ось що. Сама себе нарікла, єдина в домі без хрещеного. Я похлопала її по плечу і посміхнулась

-Запам’ятай одне, дівчинко. Для вас, дітей, Я Відьма. Не зви мене Женею на людях, ясно?

Чудна дитина кивнула. Вона на мене схожа.. на мене в дитинстві. Я дістала зубами сигарету, зажала її в зубах і підпалила. Затягнувшись я глянула на дівчинку. Вона терпляче чекала.

-Пташкою будеш, ясно, мала?

В її очах були вогні. Ні.. пожежа. Вона була рада прізвиську. Знову кивнула, підібрала коліна і поклала на них голову. Вона дивилась смарагдовими оченятами на мене. Русе волосся спадало на низ. Дівчисько має його заплітати.. я згадала що вона безрука. Мені стало соромно.

-Друзі є? Попроси їх заплести твоє волосся. Будеш як я ходити.

-Ти білява! І твоє волосся пряме! А моє кудряве і русе!

Не боїться! Навіть не думає! Вона ставить нас на одному рівні.

-Друзів не має?

Вона похитала головою. Волосся ще більше розтріпалось. Вона сказала що їй і так нормально, навіть розпатланою. Я посміхнулась і поклала руку на її волосся. Пухнасте і заплутане.

-Хочеш заплету тебе? Я роблю гарні зачіски..

Вона зраділа. Покивала головою. Я пішла, а вона залишилась чекати мене на підвіконні. Я не казала що повернусь, але вона знала. В дитинстві я теж такою була. Я не боялась старших, розуміла їх без слів. Я вела себе як вона.

Я зайшла в кімнату і почала шукати расческу. Один із зізграйників запитав що це я захотіла привести в порядок зачіску. Я сказала що б він йшов до біса. Коли спитав вже Чорт, я вирішила відповісти.

-Якщо одна чудачка буде як я, дім помре. Двух Жень, дім не витримає. Навіть якщо в різних поколіннях

Він усміхнувся. Я піднялась і подивилась на нього таким скептичним і осуджуючим поглядом, яким тільки могла

-Навіть однієї тебе, дому забагато! Де ти вже знайшла другу себе?

-У дворі. Пташка. Із нових. Русява, смарагди замість очей, вибиті зуби, заношений до біса одяг, кудлате волосся, що вже гніздо, а не волосся. Вона навіть говорить як я!

Чорт розміявся. Він думав що я жартую. Я теж би хотіла що б це був жарт. Я сказала йому, та й всім хто дивився на мене що жарти будуть не сьогодні.

Далі я вже сиділа на підлозі, а переді мною сиділа Пташка і терпляче чекала поки я розчісую її.

-Ти собі пташине гніздо на голові зробила.. вже знала що тебе так нарікуть?

Кивок. Я розділила вже пряме волосся на три прядки, і почала заплітати колосок, вплітаючи в нього квіти, які діставала зі свого волосся. Я любила їх там залишувати. На що, невідомо? Комусь це не подобалось, хтось ненавидів мене за це. Хтось вважав це гарним.

Коли я закінчила, вона підбігла до висячого на стіні дзеркало. Покрутилась. Посміхнулась, підбігнула до мене і обійняла. Подякувала.

-Якщо що.. я Ворона. З першої спальні, приходь якщо що. Хрещена тобі допоможе

Мій ласкавий голос їй подобався. Вона кивнула головою, і побігла. Сказала що б я бігла за нею. Я побігла. Вона привела мене до Перехрестя. Я осуджучи, хоча скоріше саркастично, подивилась на мене. Я сіла на диван Перехрестя, а дівчинка застрибнула на підвіконня.

-Мені, можна

Випереджуючи мої питання сказала вона. Дітям не можна до нас. Особливо на Перехрестя. Це не те місце, де діти можуть бігати і гратись.

-З чого це?

-Ти зі мною!

І вона розміялась. Мале чудо з квітками у волоссі. Я тяжко видихнула і подивилась на дівчинку. Погляд в мене напевне питаючий..

-Хочеш розповім щось про себе?

-Про мене теж напевне розповісиш ненароком..

Буркнула я, прикриваючи обличчя рукою. Сіде волосся спадало на очі, стікаючи по рукам. Вона не почула. Або зробила вигляд що не почула, розумна дитина. Розумна, неначе їй далеко не дев’ять.. всі чотирнадцять.

-Мені десять. Чотири роки тому, я потрапила сюди. В дім.

В шість потрапила значить.. ясно

-Батько залишив мене під щаблями. Точніше я сиділа там, він залишила перед входом і пішов, забувши сумки. Мені було нудно, поки не вийшов вихователь. Незнаю як його звати, але.. він добрий.

І вкрала плеєр..

Подумала я про себе, знаходячи котру схожість в наших історіях. Птаха здається прочитала мої думки. Вона, вожак птахів. Головна із них.

-Він подарував мені плеєр. Сказав що б я послухала музику, поки він не повернеться. Коли він уходив, він плакав. Мені так здалось. Хочеш покажу?

-В мене теж є. І навушники..

Сигарета вже дотліла, я струсила попіл на підлогу. Дівчинка качала ногами і радісно насвистувала, поки я не попросила продовжити.

-Цііікаво! Тобі цікаво!

Вона зістрибнула і сіла біля мене. Сіла в жвачку.. жаль її спідницю.

-Він забрав мене в дім. Я люблю дім! Тут я відчуваю себе собою! Наче це і є

-Твій дім.

Вона посміхнулась і зперлась головою в моє ребро. Вдивлялась в стіни. Щось шукала..

-Десь тут.. був гарненький такий, великий Сокол! Його зтерли?

Сумно сказала вона. Їй було сумно.

-Перемалювали. Скоріше за все.. твій був?

-Мені приснився хлопчик з Наружності

Вона вже розуміє що таке Наружність.. не здивуюсь якщо вона вкурсі Ходунів і Стрибунів.

-Він показав сокола і сказав намалювати на дорослій стіні. У нас це так називається. Доросла стіна. Стіни Перехрестя.

-Ого-го!

Цей саркастичний тон я впізнаю завжди. Кіт. Чешир, якщо точніше. Чеширьский Кіт, повне прізвисько. Ідіот, з Воронячої зграї. Якщо Ворони, мої діти, то цей, точно не рідний. Він взагалі, та сама дитина яку ніхто не любить. Але нелюбов до нього проявляю тільки я, інші ігнорують його.

-Що за люди.. Що за дитина? Слуг шукаєш?

-Я не ти, ідіот. Звали звідси, поки обличчя не розфарбувала!

Його коляска підкотилась до нас і він посміхнувся своєю Чеширьскою посмішкою. Ненавиджу.. від неї шли мурашки по шкірі. Дитині напевне страшно. Я повернулась до неї але вона лише.. посміхалася. Безбашано, безстрашно і дуже власно. Неначе вона хазяїн дому.

-Що ти либишся? Страх втратила?

В його обличчя влетіли яскраві кеди, а дівчисько виставила на показ клики. Жахливі. Страшні. Не для мене, для тих кому ця посмішка посилається. Мене воно лише дивувало.

-Втратила. А ще я втратила любов до Чешира, рижий чудак краще!

Вона знову сіла біля мене і здається обійняла мене. Стоп.. як вона це зробила? Коли я перевірила її, вона лишень притискувалась до мене і хіхікала.

Чешир пішов. Він трус. На словах герой, а на ділі тряпка. Навіть повзати не може.. програв дитині.. Не розповідатиму. Ось у чому різниця між нами. Вона, безстрашна, я просто смілива. Зараз, я теж безстрашна, але в її віці, була лише сміливою. Старших не боялась, але і вдарити не могла.

-Чешир.. його ніхто не боїться, серед наших. У нас теж є зграї.. в моїй, його навіть не поважають. В мене немає зграї, але десь я маю бути “записана”. Я сама по собі.

-Молодець. Але з іншими теж знайомся, хрещена тобі каже.

Дівчисько фиркнула

-У ваших.. є амулети? Обереги там..

-Є. Але не в мене, я їх не потребую! На що вони мені! Привиди мене не чіпають, а сили мені досить.

А я думала інакше. Добре.. не такі вже ми і схожі. Лише на перший погляд

-Не знаєш де дістати?

-Не знаю.

Буркнула дівчинка, відвернувшись до вікна. Я посміхнулась.

-Завтра за обідом, зайдеш до першої. Буде тобі амулет

-ТИ ЩО?!

-Та я просто подарую їй мішечок з замши і вати, не буду я робити їй амулет, що ти кричиш!

Я сварилась з одним із Ворон. Я розповідала Творцю(це схоже було на говір самим з собою). Він не встигав за мною. Хресник лише уважно слухав.

-Женя, не дурна. Дітям справжні амулети не можна і вона знає чому.

Тут за мене вступився Вожак. Ми заважали йому читати..

Я дістала кору дуба, безмертник і пару трав. Для сили і захисту.. не подарую. Ще чого! Всі мої хресники мають подарунки, і тільки один, однаковий у всіх. Амулет. Творцю, Янтарю.. Псу, Читачу. Я всім дарувала амулети. Кому на захист, кому на силу. Пташеня, не виняток.

-Чи все ж таки?

Осуджуючий погляд, на цей раз Чорта прорізав мою плоть наскрізь. Він читає мої рухи. Завжди. Я повернулась до нього, приклала палець до рота і повернулась назад. Єдиний хто помітив це, Творець. Новак, мій хресник. Німий. Та й як би міг, не розповів.

Я тихенько зав’язала мішечок ниткою, вона не порветься, ніколи не рветься. Я знала що Пташка прийде завтра. Я знала що чекатиме на вату. Я знала все що могла знати. Все що потрібно знати про моє Пташеня.

-А може і ні..

Я повернулась в реальність, в кінці діалогу своїх зізграйників. Де хто звернув увагу, що я вийшла в “астрал” і тільки повернулась, де хто ні.

“Marry on a.. marry on a cross!”

Горланив магнітофон. Я швирнула в нього кусочок кори. Не ясно на що.. чомусь.

Чорт зреагував швидко. Він повернувся на мене і запитав що сталось. Я сказала що не люблю цю пісню.

-Просто не вийшло щось?

Я кивнула. Вони надто добре знають мене. Мені це не довподоби, хоча в цей самий час обожнюю їх за це.

Хіба я не дивна?