Жахіття.

Даний фанфік являється вигадкою авторки та має на меті тільки розважальний характер. Написано спеціально для автора каналу  “WELL MOVIE”.

Гра про Слендера була трохи заплутаною, та відступати вже було нікуди, тим більше про це було так весело жартувати глядачам в чаті. Та й гра була обрана не випадково. Все витікало з огляду фільму про цього ж персонажа, але чи був вибір саме цієї теми випадковим? Адже всі знають, Слендер приходить тільки тоді, коли його шукають.

Закінчивши стрім, Вел відчув, як поступово втома почала валити його з ніг. Відкинувшись на ліжко, він закрив очі, спробувавши відганяти образи Слендера та мальовничих лісів, які хоч і виглядали неймовірно, але так набридли під час гри. Але що тільки не зробиш задля розвитку україномовного ком’юніті. 

Закривши очі, Вел відчув, як усі емоції, які зберігалися в реальності, поступово виливалися у глибокий сон. Таємні марева перенесли чоловіка у світ мрій, але не таких, як він звик бачити. Вел опинився у темряві, на межі реальності та кошмару. Це був світ напружених тіней, де кожен звук здавався відлунням загрозливого шепоту того, хто міг ховатися в темряві, яка його оточувала. Холодне повітря сирого приміщення підсилювало відчуття реальності. – “То ось це називають свідомим сновидінням? Певно, що.” – пролітало в голові чоловіка, який зіткнувся віч-на-віч з цим явищем. Все навколо нагадувало декорації нещодавно зіграної гри. Бачити їх ось так близько було набагато тривожніше, ніж сидячи перед монітором. Здається, про це місце ще жартували як про склад Укрпошти. Здавалося, що мозок детально запам’ятав локації з гри й просто, з якихось незрозумілих причин, вирішив відтворити їх уві сні. І все було добре, неочікувана локація викликала непідробний інтерес, хотілося більше дізнатися про це місце, краще все роздивитися, адже відчуття цікавості абсолютно задавлювало собою всі залишки тривожності, які відчувалися на початку.

Темряву розрізало приглушене світло старого ліхтарика, який був в руках Вела. Що ж, все по канону. Зашарпані приміщення, в яких творився повний безлад, виглядали давно покинутими. Воно й не дивно, адже за сценарієм гри, саме так і було. Світло ліхтаря висвітлювало малюнки, намальовані на цвілих стінах закинутої будови. Білосніжний колір фарби вказував на те, що намальовані вони були не так давно. Таємничі символи були розміщені вздовж стіни довгого коридору, ніби закликаючи йти за ними. Безсумнівно, темрява вдалечині, якої не могло дістати світло ліхтарика не приховувала в собі нічого хорошого, скоріше навпаки. Піти туди було б дуже журною ідеєю. Та цікавість знову взяла верх.

Звуки кроків ширилися тісним коридором. Кожен наступний малюнок виглядав все більш лячним. Рівні лінії, якими могли похизуватися перші символи, змінювалися на криві та різкі. Ніби того, хто їх малював, з кожним новим малюнком охоплювала несамовита лють, яка витікала в намальоване. З кожним кроком видовище все більше лякало. В якийсь момент замість звичних символів були просто різкі та хаотичні лінії. Кров холонула в жилах, тривога наростала, а страх наче холодною хвилею вкрив чоловіка. Вел розумів, що хоч це й просто сон, та це вже занадто. Потрібно повертатися назад по коридору і вже там спокійно дочекатися пробудження. Зібравши сили в кулак чоловік був готовий розвернутися і чимдуж побігти в протилежну сторону, як раптом краєм зору він помітив маленьку білу краплину, яка стікала з однієї з намальованих ліній. Фарба була свіжою. Здавалося, в той момент весь світ застиг. Холодний піт стікав по чолі, а вся рішучість повернутися, випарувалася в мить. Хотілося чимскоріше прокинутися, щоб це жахіття швидше закінчилося, бо здавалося, що гірше бути вже не може. Адже хто чи що не намалювало ці криві лінії, Вел його ні бачити, ні чути не хотів. Здавалося, відчай поглинав чоловіка, заважаючи привести думки в порядок і тверезо оцінити всю ситуацію. Та все виправили тихі кроки позаду. Відчувши, що за ним хтось є, бурі внутрішньої тривоги вмить затихли, залишивши місце тільки для очікування. Кроки наближалися, а світло ліхтаря слабшало та миготіло. Воно було опущене вниз і могло тільки слабо освітлювати гнилу підлогу, адже підняти його сил більше не було. Кроки ставали все голоснішими, а голова пустішою. Здавалося, це кінець. Та раптом все перебило відчуття доторку на руці чоловіка. Повільно, але впевнено, зі сторонньою допомогою рука з ліхтарем почала підійматися, освітлюючи стіну, на якій був надпис тією ж білою фарбою…

“ТО В КОГО ТУТ 26 РОЗМІР НІЖКИ?”