Жарти жартами…

У мене нарешті з’явились сили дописати цей сраний розділ (не знаю, чому саме я радію більше😅)

!!! У розділі згаданий Кім Уджин !!!

Приємного читання, люблю вас♡♡♡

Після наглої атаки учасниками Джинового робочого (і особистого) простору минуло близько тижня.

Тема Йонбока більше не піднімалася, а якщо і піднімалась, то із явними нотками надії, яка не згасала. У той же день менеджер зайшов у тренувальну залу впевнивтись, що має номери всіх хлопців. По тому побажав гарного дня і пообіцяти тримати їх на зв’язку.

Той факт, що нарешті знайшлась можливість хоча б щось дізнатись, дало хлопцям нове дихання. І коли ввечері розійшлись по домівках, то були чи не вперше за останній місяць задоволені днем.

На другий день Чана розбудив дзвінок Уджина. Лише прокинувшись, хлопець усвідомив, що заснув, як тільки голова торкнулась подушки.

Кім, як виявилось, не знав нічого про зникнення Лікса. Про те, що щось сталось, він дізнався із новин. Заголовків по типу “Stray Kids нарешті заговорили” виявилось забагато, тож він спершу переглянув запис прямого ефіру, а потім, образившись (бо вони хоч більше і не команда, але обов’язки друзів нікуди не ділиться) і до всрачки перелякавшись (того що, перепрошую, будь хто, але Фелікс? Йонбок??), відразу позвонив Чану.

Повертатись до теми ой як не хотілось, адже вперше за майже місяць з’явилась перша тонесенька ниточка. Та все ж хлопець розповів все, що знав.

Уджин довго мовчав, поки наважився спитати:

– У тебе є якісь підозри, що сталось?

Чан не відповів. Натомість він відставив чашку кави, що тримав у руках і втупився у протилежну стіну кухні. Відповідь вертілась на язиці, але той не піднімався її озвучувати. Адже це був Фелікс, Лі-Суцільна-Усмішка-Йонбок, хлопець, поцілований Сонцем і визначення “самогубство” не могло стояти поряд із його іменем. Просто фізично.

Але якийсь інший голос всередині підказував, що він, Кріс, ніколи, ніколи у житті не хвилювався даремно, на те мають бути причини.

А якщо і причини, то які, Чан, які? Будь хто, запросто, але ж не Фелікс. Він же ходячий сонячний промінчик. Суцільний згусток щастя.

Та хіба це, з іншого боку не дивно? Людина не може бути весь час щасливою аж до такої міри. Це явно підозріло ідеально.

Але ж це Фелікс. Він завжди був, так би сказати, “підозріло ідеальним”. І пофігу, як сильно його било, він завжди усміхався. Нормальна людина так довго не протримається… Тож може?… Але ж він і не нормальна людина, він Фелікс, він просто народився таким…

І його, Крісовий стан, хвилюванням назвати не можна, це вже паніка у чистому її прояві. Космічна діра, що пожирає все всередині. Натемніший чорний, який вбирає все світло, навіть те, що лишилось від Йонбока. Та і він знає ж Йонбока як облупленого, хіба ні?

Пошкрібши нігтем якусь плямку на підставці для чашки він нахмурився.

Хіба ні?

Та знає…..

Але…

– Хей, ти тут? – голос із динаміка підкинув Чана від несподіванки.

– А, так, так, – спохопився він, відразу надаючи голосу безтурботності. – Я…. я уявлення не маю де він, – мовив врешті він і додав явно веселіше – Але я певен, що ми ще зустрінемось.

– І чому ж ти такий певний? – здивувався друг, – Його, вибач за мат, хуй зна скільки немає.

– Та знаєш, один передоз снодійного мені дорого не обійдеться, – зіронізував Банчан.

Кім у відповідь промовчав, наче даючи Крісу усвідомити, що він ляпнув.

– Ладно, жартую, – мовив відразу хлопець, видно, так і не помітивши мовчанки, – насправді…

– Але ж це не смішно, ти усвідомлюєш? – голос по той бік слухавки прозвучав ну надто вже напружено. Це все ж не могло оминути уваги Чана.

– Та ти чого, попустись, звичайний собі жарт, для нашої ком….

– Нічого він не звичайний, – перебив його Уджин, явно починаючи закипати, – із якого, ти вже вибач мені знову за мат, хуя жарти про самогубство стали звичайними і взагалі жартами?!

Чан насупив широкі брови і здивовано буркнув:

– Ти чого, серйозно?

– Чого я?! Та!…. Ой, бляяяять, – видихнув протяжно хлопець по той кінець слухавки. На мить запала мовчанка. Чомусь Кріс був певен, що той зараз міцно стискає перенісся і з усіх сил пробує не лаятись. – Окей, дивись, – почулось за якусь секунду і його голос прозвучав набагато спокійніше. – Ти знаєш про те, що в кожному жарті присутня частина правди?

Банчан на секунду замислився, відпиваючи вже теплої кави. По правді, він ще ніколи не чув подібного. Це ж дурня якась.

– Тю, що? – здивувався він, – жарти, вони ж тому і смішні, що неправдиві, хіба ні?…

Зі слухавки почулося зітхання.

– Якраз навпаки, смішні, тому що правдиві.

Кріс, не втримавшись, хмикнув:

– Звиняй, але звучить реально по-дибільному.

Уджин шумно видихнув.

– Трясця, як же це пояснити, – він на хвилю задумався, – окей, давай як приклад візьмемо цю ситуацію, так? Твоя фраза про передоз не могла б бути жартом, якби у тебе не було проблем зі сном, якби від передожу снодійним не можна було померти і якби Йонбок не зник одному богу відомо де. Прибери хоч одни факт і весь прикол магічним чином випаровується.

Кім на хвилю замовк, даючи переварити інформацію.

Банчан же дірявив поглядом вже холодну каву і майже наяву бачив як перевертається його світобачення. Усі жарти, від яких у них рвало кишки, несподівано заграли іншим світлом. А деякі із них і перестали бути смішними.

– А тепер питання, – друг нагло вирвав його із думок, – Давно ти переконав пацанів у тому, що це смішно?

– Я не…

– А хто тоді??

– Не знаю, – буркнув хлопець, – але точно не я, я б ніколи…

Flashback

-… “і найгірше, що вона скаже це ні” – fuck you, Фелікс, де там! Знаєте, що ця мадам видає?!

– М? – брова Джісуна підскочила вгору, поки він продовжував наминати рамен (той підло закінчувався).

– Drum roll…. “Тю, а ти хіба не гей?”.

Хан поперхнувся своїм обідом. Чан на пару із Хваном одночасно гепнули його по спині.

– Ну, слухай, – хмикнув доволі стримано Хьонжин, – ти в бойзбенді, цього більше ніж достатньо.

– До того ж ти “sunshine Фелікс”, – додав Джісун, нарешті проковтнувши злощасну мівіну, – а це теж звучить по-гейськи.

– Ой, та хоч ви не добавяйте, – мало не завив хлопець. Виглядав він і справді розбитим, – Хоч іди та з моста кидайся, тут якраз один надалеко є.

Друзі непевно усміхнулись. У дверях перевдягалки Йонбок на мить озирнувся:

– No, wait, там не достатньо глибоко, – додав він і із сонячною усмішкою зник на дверима.

Кінець Флешбеку

– Ей, ти тут? – голос Кіма ледь помітно здригувся.

– Фелікс, – очі Кріса дивилися на чашку, але її не бачили.

– Що “Фелікс”? – розгубився друг.

– Він першим пожартував про… – слово загусло на язиці, – про самогубство.

І все. І більше нічого не треба говорити. Уджин, занудна срака, стовідсотково більше проварився у тій сраній психології від нього, Чана. І тепер розуміє набагато більше. А краще б не розумів. Краще б надіявся із ними разом. Шукав якусь інфу. Когось розпитував. Удавав, що іде якийсь космічний прогрес, але не розумів.

А розуміє. І Чан теж розуміє, тепер. Тепер він дивиться в очі Правді, а та, сука, жалісливо кривить губи. Мовляв, вибачай, чувак, я не хотіла. Зараз ще плакати почне. А краще б сміялась. Краще б їй було похуй і абсолютно фіолетово. Краще б вони всі залишили Його у спокої. Дали Йому догоріти. Досяяти. Але ж ні. Він просто зник. Сонце не зійшло, пташки не заспівали.

Кажуть, що після кожнісінької ночі, якою б вона довгою і темною не була, завжди настає день, але день не настане ніколи. Почався апокаліпсис і це назавжди. Лишається безсило вити на місяць.

Титанічних сил коштувало не розквасити телефона об стіну. Але із нього вчасно почувся розгублений голос друга.

– Але чому?

Зітхнув. Хлопцям він нічого не скаже.

– Чому пожартував чи чому?… – Чан не доказав, але і не потрібно було.

– Та і те і друге.

– Ну, “пожартував” – голосом виділив лапки Кріс, – він тоді тому, що його відшили ефектненько…

– Він розповідав, – хмикнув Уджин.

Чан усміхнувся і підійшов до вікна.

– А все інше… – почав він і замовк. По небу пливли важкі лютневі хмари, не несучи за собою ні снігу ні дощу, лише жахливий настрій. Прям тобі ота пісня Стінга*.  – Якби ж то я знав, – зітхнув хлопець за мить.

Друг задумався.

– А через цю… як її там, ну, дамочку, бути може?

Кріс не зміг стримати смішки:

– Ти гониш? То ж ще в листопаді було. А зараз лютий, майже березень. Навряд…

– Прям взагалі ідей немає?

– Нєа, – гмукнув Банчан дещо відсторонено. Він потягнув на себе віконну ручку і виглянув із висоти тринадцятого поверху. Машинки такі маленькі-маленькі. Як іграшкові. А люди взагалі маніпусінькі. Такі несерйозні всі… Такі неважливі… Хлопець зітхнув, вертаючись до реальності, – Якби ж я знав… І він же нікому не розповів, і його не спитаєш же більше… Тобто, можна, але, – почав він було зі смішком, але не договорив:

– Крістофере.

– Все-все, – він відвів телефона від вуха, – got it, noted, makes sense, мовчу.

– Не нароби дурниць, – голос Кіма прозвучав аж надто серйозно, – Будь ласка. Краще сходи провітрись.

Чан затиснув “О так, саме збирався із тринадцятого поверху під силою тяжіння” на кінчику язика. Треба міняти звички, тут із Уджином не посперечаєшся. Натомість він мовив:

– Так, я якраз і спортзал збирався. Так, щоб усі соки із себе витиснути.

– Чувак, – розсміявся Кім, – у Кореї дев’ята ранку, ти серйозно?

– Я знаю, знаю, але… – він зневірено провів по очах.

– Все, знаю, можеш не продовжувати, – зжалівся друг, – Але не придави собі там нічого ніякою машинерією.

– Та не придавлю вже, заспокойся.

– Обіцяєш?

– Обіцяю залишатися із вами до останнього подиху, удару серця і поки мої очі ще бачать денне світло, – випалив він. Уджин якусь долю секунди помовчав, а тоді уточнив:

– Це часом не цитата Йон… тобто Фелікса?

Чан спохмурнів, а всередині все стислося іще сильніше.

– Так, – відповів він за деякий час, – із останнього концерту.

*Sting “Heavy Cloud No Rain”

Я дуже попрошу залишати відгуки, навіть якщо це “Сука не вздумай вбити Фелікса”. Я хочу бачити, чи розуміють читачі мене і про що взагалі ідеться♡♡♡