Ештон воліє, аби його народ був щасливим.

Душа Рікона, як і раніше нагадувала білу пустку, всередині якої, наче на арені був звір і Рікон. Хм… Впринципі, у Ліам теж було так само. Може так у всіх ларів?

《А у людей інакше?》- Запитав Рікон. Спостерігаючи за образом душі Ештона.

《Так, інакше. Простір душі людей, алубі і наяд виглядає наче якесь значиме місце.》- Відповів Ештон. Хоча сумнівно… Простір душі тієї наяди належав лісу… Але відображалося щось значуще саме для наяди… Це точно…

《Наяда?》- Здивувався Рікон.

《Так…》- Розжовувати все не хотілось… Надто багото деталей…

《То і не треба.》- Рікона зовсім не ображався. Він хотів знати, що вони сьогодні робитимуть.

《Вибач, що знову вриваюсь в твою душу.》- Ештон і справді думав, що це не нормально – використовувавти Рікона для загального добра… Але хто б йому ще допоміг швидко вникнути в курс справи і розібратися з волею повелителя?

《Не страшно. Ми з звіром тобі раді.》- Звір теж відгукнувся на слова Рікона і підтвердив їх. Але чомусь мовчав.

《А звір може розмовляти?》- Здивувався Рікон.

《Тут може.》- Хм… Може вони просто не пробували. Нагод так глибоко пізнавати себе у душі Рікона і не так багато. якщо розібратися… Звір Рікона спокійно спостерігав за Ештоном. І, нарешті, від нього віяло силою. Тим, що мало б бути. Ештон порадів за звіра.

《Ми вдячні тобі. Ти допоміг нам знайти рівновагу.》- Прогарчав звір. Він і справді, просто не знав, що так можна. Ештон йому усміхнувся, приймаючи слова подяки. – 《Роби те, за чим прийшов, вожак.》

Так. Потрібно не затягувати. Ештон і сам не знав, що він повинен робити. Та це щось потрібно знайти. Потрібно знайти волю, що тепер пов”язує їх. І як це зробити? Пригадалася душа Ліам… Ештон уже знав відповідь… ХьєдХайн. І навколо Мунлайт з”явився вихор срібних стрічок. Зараз Ештон не боявся вже користуватись нею. Він достатньо часу приділив цим тренуванням. Ештон віддав наказ, і ХієдХайн повела його. Вгризаючись в серцевину простору душі. Що ж. Ештон буде акуратним. Він нічого не змінюватиме, лише подивиться. Вивчить, зрозуміє. Він сумнівався, що ще хтось здатен присвоїти собі і приручити частку сили місяця. Можливо це ще одна деталь, яка визначає його, як ключ. Один незначний гвинтик. Непримітний. Неважливий. До тих пір, поки не займе своє місце у механізмі, що й з місця без нього не зрушить. Або і зовсім розсиплеться. Ештон сподівався, що ХьєдХайн вдасться приховати від Мерін навіть після того, як вона займе своє місце у загальному пазлі…

Ештон обернувся. Рікон не слідував за ним. Мабуть, він просто не зміг. Зрештою, ХьєдХайн – не просто провідник. Вона не просто вказує шлях. Вона і є цим шляхом. Вона розриває кордони. Об’єднує рельність і візію. Проривається крізь химерні завороти простору і свідомості. Об’єднує душі. Зв’язує долі. ХієдХайн не має свідомості. Це просто природнє явище, що має свої власні властивості. Вона здатна на багато. Адже вона – матеріалізована енергія.

А ось і пункт їхнього призначення. Глибока прірва. Куди лине єдина стрічка ХьєдХайн. Ештон розумів, що це небезпечно. Розумів, що це незвідана пустка. Щось таке, що ховається в кожному з нас, але таке, звідки виходу може і не бути.

Ештон не вагався. І Мунлайт стрибнула наздоганяючи, линучи разом з ХьєдХайн і, в деякі моменти, переганяючи її. Легкість і швидкість окутували біг невтомної вовчиці. Сяйво ХьєдХайн роздирало темряву бездонної прірви. Пустки.

Ештон зупинився. Нікуди більше бігти не потрібно. Пустка безкінечна. Вона не має дна.

Ештон підняв взір і побачив слабкі промені душі Рікона. Десь вдалечині. ХьєдХайн більше не осяювала шлях. Пустка була темна. Чорна. Зяюча діра.

Але… Ця пустка не лякала Ештона. Вона не була чимось… Негативним. Темрява не була холодною. Втім, теплою вона теж не була. Порожнеча не була болючою. Не була вона і приємною. Це – просто було.

Ештон простягнув руку – кудись в темряву. Вона не була густа. Вона не була невагомою. Ця пустка. Вона така знайома. Така… Ештон уже бачив це. Швидше… Відчував. Цю попожнечу. Таку ж… Як у рашаза. Таку ж… Яка була у ньому самому…

Та не тепер. Тепер на місці цієї порожнечі Ештон відчуває її. Волю повелителя. Вона об’єднує Ештона і його народ. А значить. Вона є і тут. Тут… В цих глибинах. Ештон покликав Рікона. Та це було не те. Ештон пригадав, як йому вдалося вже одного разу виявити свою волю. І він здатен це повторити. Що він воліє? Що вимагає його душа? Чого він бажає для Рікона? Для свого народу, зрештою? Ештон мав відповіді. Багато відповідей. Вони роїлися навколо нього. Вони полонили його. Але жодне з цих бажань не підходило. Жодне з цих бажань не було… Ключовим.

Ештон відкрив очі і нічого не змінилось – навколо темрява. Та хіба ж це те що повинно бути тут? Він прислухався до власної душі. До глибин своєї душі. Мабуть, йому потрібно було спершу відвідати власні глибини, а потім вже занурюватись сюди. Зрештою, раніше він знаходив відповіді у собі…

Та він тут. Серед пустки.

Ештон воліє, аби порожнеча була заповнена. Аби Рікон почувався цілісним. Повним. Аби він БУВ цілісним.

І Ештон відчув своє волевиявлення. Навкруги, наче жилки рідкого металу, чи то лави у камені, проступила сітка, що окутала темряву.

Ештон наблизився і торкнувся до однієї з ниточок. І було таке враження, що він торкнувся до самої світобудови. Це була його воля. Та не зовсім вона. Це був фундаментальний договір раси і її Повелителя. Це було те, що об’єднує його і всіх ларів. Ештон вклав свою свідомість у цей договір і відчув щось середнє між нападом епілепсії, ударом блискавки, і небуття. І одночасно він був, таке враження, що всюди. Це місце. Більше не було порожнім. Це місце було єднанням. Це місце було вмістилищем договору. Він був настільки неосяжним. Настільки всеохоплюючим… Що Ештон не міг збагнути його. Але він уже знав де знаходиться… Між душами. В просторі, що об’єднує його самого і його народ. Це їхній спільний простір. Та є ще глибші шари. Ештон відчуває, як коріння цього договору йдуть у ще глибші невідомості. Тепер Ештон розуміє. Він та лари зайняли своє місце на гілці світобудови. Знайшли своє місце. Тепер вони цілісні з самим світом. Не важливо – повелитель чи підданий. Ти лише частина світобудови. Він та його народ це дві сторони однієї медалі. Протилежні сторони терез. Один без іншого вони впадуть. Вони втратять зв’язок з світобудовою. Ештон втратить своє місце у світі, якщо його народ відмовиться від нього. Його народ втратить своє місце у світі, якщо він відмовиться від ларів. Ештон відчував. Як один за іншим лари приєднуються до дерева життя, переймаючи його волю. Як займають свої місця у світобудові. Ештон відчував кожного з них. І… Ештон розумів. Цей договір це не спосіб керувати кимось. Не те, що дає право розпоряджатися чиїмось життям. Це не інструмент управління. Це не окови. Це саме буття. І одночасно – це лише відображення їхніх стосунків. Те що об’єднало їх між собою і самим світом… Це усе разом: це право Ештона на цей народ, це взаємне рішення прийняти один одного, це спільна праця, їхні почуття, усвідомлення зв’язку і сама воля Ештона , як Повелителя – його укріплення на своєму місці в світобудові. Усе це об’єднує їх, утримує в світі, визначає, як один народ, виділяє їм окрему гілку в світобудові. І усе це… Заповнило пустку в душах його народу.

Де насправді закінчується наша душа? Де починається інша? А що знаходиться між ними?

І Ештон знайшов відповідь у собі, хоч був в душі Рікона, тому що, зрештою, зараз він у просторі між душами. Кожен з нас є частиною світу. А світ є частиною нас. І те, що було пусткою – це всього лиш світ, що раніше був недосяжним.

Ештон спокійно відірвав дотик від фундаментального договору його народу, що був гілкою світобудови. Ештон знав – якби була потреба, він зміг би відшукати у цьому дереві життя Шазарію. Та він не буде. Можливо колись. Але зараз його чекає Рікон. Його чекає його народ. Мунлайт полинула. Фундаментальний договір вказав їй шлях. Душа Рікона була така світла. Тепла. Сповнена життя. Ніби соковита брунька, що от-от зацвіте, прикрашаючи весняне дерево. Це відчувалося, ніби входиш в тепле приміщення з осінньої вулиці. Мунлайт так легко виринала з глибин Ріконової душі, ніби знала тут кожен закуток. Рікон приймав його в своїй душі так відкрито… Жодна фібра його душі не противилась Мунлайт. І це змусило Ештона усвідомити в повній мірі… Що він значить для Рікона. І ніщо не зв’язує більше, аніж довіра. Ніколи Ештон не відвернеться від Рікона. Ніколи. І клятв не потрібно. Ештон сам зв’язав себе цим рішенням. В наступний момент, чи в наступну вічність, Мунлайт шугонула, наче в ванну з теплим пряженим молоком, в простір душі Рікона.

Рікон дивився на Ештона і бачив, що він більше не той самий. Ештон змінився. Та це не лякало лара. Не лякало Рікона і його звіра.

《Все відносно, Рікон.》 – Усміхнулася Мунлайт. Вона наблизилася до образу Рікона. І людська душа огорнула Рікона, Ештон обійняв його. – 《Я все ще той самий. Лише знаю більше.》

《Так. Я знаю.》 – відповів Рікон. До них наблизився звір, огортаючи їх своїм звіриним теплом.

І сяйво залило все довкола. Залишилось всеохоплююче відчуття тепла і довіри. Та вже за мить сяйво залило і його.

Ештон відкрив очі і побачив зелений погляд Рікона. Ештон не помічав, що його погляд стає глибшим, кожного разу, як він виходить з медитацій. Та зараз він бачив віддзеркалення цього в очах у лара. Та Ештон все одно – всього лиш Ештон. Він усміхнувся Рікону. І закрив очі. Ештон воліє, аби його народ був щасливим. Аби він займав своє місце у світі, не збиваючись з шляху, не гублячи себе. Ештон воліє аби його народ любив, будучи любимим.