Ештон

Ештону не подобалась сама ідея бою з тубільськими племенами. Він знав, що це буде не бій і не війна. Він знав, що це буде бійня. І він клявся собі ще минулої війни, що це буде востаннє. І ось він знову їде в чергове пекло.

Одного Ештон не міг збагнути для чого була зібрана армія чисельністю в п’ятдесят тисяч солдатів. Це що показуха така?

Також він категорично не розумів для чого взагалі тут воювати. Якісь корисні копалини знайшли на цій землі чи що? Навіть шкода тих лісів. Вирубка погубить все…

Та й взагалі для чого вибивати всі племена для видобутку цих ресурсів? Достатньо було б виставити охорону (навіть військових) по периметру видобутку копалин. Це ж дикі племена… Що вони зроблять? Спис запустять? Для чого повномасштабна війна?

Ще Ештон категорично не розумів чому участь бере лише піхота. Чому не скинути десант літаками? І чому не буде вогневої підтримки з повітря?

І що довше він перебував на борту цього корабля, то більше запитань виникало.

Окей, припустимо, тубільці супер відсталі й у них там купа розсипаних по всьому острову племен, чи як там… І їм доведеться їх виловлювати по всьому лісу… Але для чого їм стільки припасів? І чому начальство виїхало з ними? Таке враження, що вони готувалися до облоги, при чому десь посеред середньовіччя. Іншого пояснення Ештону в голову не приходило.

Чорт… І нащо він сюди поїхав? Мало було три роки у В’єтнамі? Чорт…

Насправді Ештон знав чому він поїхав. Тому що він був талановитим офіцером. Тому що це єдине, що у нього по-справжньому виходило. Тому що йому або в дитячому садку над дітьми сидіти(а після війни в дитсадки не беруть), або няньчитись з солдатами та виводити їх з гарячих точок. Так-так… Ештон був тим самим критичним елементом. Одним із тих гвинтиків, на яких крутиться весь механізм. Місцеве автономне керування з критичним мисленням у разі втрати командування зверху, у цьому він був профі. Висока ліквідність та адаптація до умов. І саме за його талант вибиратися з безвихідних ситуацій і вести за собою невелику мобільну групу, виконувати спецоперації, під грифом “майже нездійсненно”, Ештона високо цінували “люди зверху”.

Його на цю війну запросили, фактично. Але кинули в першу хвилю. Тобто на амбразуру. Чого Ештон теж не розумів. Якого чорта його пустили в розхід, фактично? Ну, так, якщо врахувати, що тубільці чи як там ці племена звуться… просто купка дикунів, то його загін кинули в перших рядах, щоб уникнути безладдя в захоплених поселеннях (саме в його загоні жоден солдат не пішов під військовий трибунал за воєнні злочини). Хіба що таке пояснення. Іншого він придумати просто не міг.

Та хіба ж це всі нестиковки?..

***

На них напали серед лісу. Це було очікувано. Єдина перевага племен над армією організованих і тренованих піхотинців – знання місцевості.

От тільки Ештон не сподівався, що у племен будуть не списи та дротики з духових трубок, а високотехнологічні щити проти куль, і що вони не атакуватимуть. Тобто зовсім.

Було таке враження, що їх просто стримують. Жодної агресії у відповідь. Навіть спис не кинули.

І от Ештон стоїть за деревом, стріляє у чергового солдата з ворожої армії, який, чорт забирай, на дикуна не схожий ні каплі! Кулі начисто відскакують, рація не працює, електроніка – згоріла нахрін. Ясно чому начальство виїхало з ними – ні про який зв’язок і мови немає, ясно і чому авіапідримки не буде(як якщо електроніка горить?). На те, чому немає вогневої підтримки з моря, мабуть, теж є якась всрата причина.

Чорт! Цей мудак підходить ближче, як бісів танк! Ештон подав знак своїм відступати. Зараз Ештон, як і завжди випускав автоматні черги, даючи своїм можливість передислокуватися. Принаймні, у будь-якому іншому нормальному бою це спрацювало б. А цей пре на них і хоч би хни. Повільно, правда. Почулися черги ззаду тепер хлопці прикривають. Він відступив. Але противник, якби мав вогнепалку – просто стріляв би, тому що цей солдат під градом куль просто в упор дивився, як Ештон біжить.

Чорт! Це ні хріна не працює. Ештон не добіг до позиції. Він прихилився до стовпа дерева й облизав губи. В голові пробігли згадки про В’єтнам. Випадало йому битися в рукопашку. Чорт… Не хотів би він своїми руками когось прирізати знову. Але цей захист і не пробити, швидше за все. Ну, логічно ж, якщо кулі не пробивають, то і ніж не проб’є, та й цей “тубілець” може бути непоганий в ближньому бою. Але якщо так продовжиться й далі… Вони просто марнують кулі. Треба пробувати, бо там де ми сидимо зараз на сраці, за десять хвилин бою, ми будемо лежати. Окей. Окей. Фух. Давай Ештон. Давай, треба пробувати. Тут твої хлопці.

Ештон подав сигнал – припинити вогонь. Закинув гвинтівку на плече і вийняв ніж. Фух. Фух… Ештон прикрив очі на мить. Кроки біля нього. Давай.

Ештон напав на “тубільця” в рукопашку. Він явно не очікував і відсахнувся назад. Ештон не пробив захист. Але тепер він чітко його бачив. Таке собі пурпурове марево.

Ештон швидко розірвав дистанцію на два кроки, зайнявши бойову позу. Тубілець теж завмер. Ештон зробив ще кілька випадів. І раптом зрозумів, що щось не так. У цього солдата не було зброї. Зовсім. Він захищався від нападів Ештона руками, де поле було сильніше, очевидно, чи просто керуючись інстинктами. Ештону стало до болю огидно за себе.

Чорт чи є щось гірше, аніж битися проти беззбройного?

Він подивився в очі солдату. Чорт, краще б він цього не робив. Така рішучість в очах буває тільки в людини, котра щось захищає. І… Погляд людини, що вже виграла бій. І в цей момент Ештон вже знав – він програє. Чорт його знає як це станеться, але їхня армія цей бій не вивезе.

Ештон знову зробив випад. Він не думав куди цілитись – віддав керівництво рефлексам. І ніж бив в життєво важливі або стратегічні точки. Шия, сонячне сплетіння, присяд – внутрішня сторона стегна, ахіллесове сухожилля, коліно, перехват – підребер’я, підключична артерія, перехват – пахвова ямка, удар під руку… Противник не встигав затулятися руками за Ештоном, але і, очікувано, в цих точках поле було непробивним. Тим часом Ештон намагався знайти прогалини в цьому ілюзорно-невагомому щиті не лише ножем, але і поглядом, відчуттями, ловив рухи.

І не знаходив. Він почав видихатися. Відступив на кілька кроків назад переводячи подих. Аж раптом світ став тускніти. Вже в падінні Ештон усміхнувся – “Це мій найкоротший бій…”