Естетика самотнього життя

«І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.»

Сергій Жадан

Звук стандартної мелодії будильника кричав на весь дім. Я потерла очі, встала з ліжка, подивилась на телефон. Дев’ята ранку – «Добре, каву я ще можу випити».

Пішла в душ. Гаряча вода залишала на білій шкірі червоні плями. Пара заполонила все навколо, а думки повністю зайняли мою голову. «Жодного дзвінка або повідомлення. Нічого». Ми розірвали стосунки, які тривали останні сім років, але я не відчуваю нічого. Зовсім. Нічого. «Куди пішов цей час?»

Кава була гірка але смачна. Смак сигарет найбільше пасував до мого ранішнього настрою, тому я викурила дві. «Куди я витратили останні десять років? Мені майже тридцять і все, що я маю – це абсолютну апатію до усього». Добре. Треба над цим працювати.

Десята ранку. Я відкрила шафу – нічого нового. А чого я очікувала? Наче одяг з’являється там самостійно. «Добре, що тут є?» – джинси, кремовий топ, чорний піджак, ремінь вибираю найдорожчій – «Стильно». Трохи покрутившись перед дзеркалом, вибираю аксесуари – маленька сумочка якогось там бренду, окуляри – «Надто круті, щоб бути в секонді, але добре, що їх купила я, а не та малолітня шльондра». Далі – взуття. «Туфлі чи кросівки?… А для кого туфлі?». Як завжди, одягаю різнокольорові шкарпетки. Головне, що кольори пасують – все одно під джинсами не видно. Взуваюсь. «Чорт, телефон в кімнаті лишила». Роззуваюсь, беру телефон, знову натягую кросівки. «Добре, тепер можна йти».

На вулиці сонячно і тепло, наче не було вчора тієї грози. Машина стоїть під будинком, на капоті якісь листочки. Прибираю. «Вітром вчора нанесло чи що?». Тепер на роботу. Звичним шляхом їду в свою власну кав’ярню-бібліотеку. Дорога триває лишень п’ятнадцять хвилин. Зовсім недостатньо щоби повністю насолодитись солодкою самотністю та плейлістом.

Паркуюсь. Бачу, як в мій заклад заходить пара. Вона – висока горда жінка, одягнута виключно у брендовий одяг. Він – трохи вищий за неї чоловік, якому вже точно за сорок. «Папік? Навряд чи, вона занадто витончена для цього». Курю. Спостерігаю, як клієнти заходять і виходять. Хтось забігає перед роботою, хтось виносить величезні замовлення. «Точно несуть в сусідній офіс. Ніколи не бачила цього хлопця раніше. Стажер? Так, певно що зовсім нещодавно працює. Бідний хлопчик». Кидаю бичок в урну та заходжу всередину – попереду ще один робочій день. «Як це круто, що я люблю свою роботу».

– Доброго ранку, пані! – Мені махає наша найкраща працівниця Соломія, інші вітаються без тіні посмішки на обличчі – стомлені.

– Добрий ранок, дівчата. – Я йду за свій персональний стіл.

– Налити вам кави? Або чаю? Сьогодні дуже смачний чізкейк. – Вже навчена роками Соломія приносить мені на стіл свіжі квіти і пляшку води.

– Дякую, неси каву як завжди. Скажи дівчатам, щоби випили чогось, щось вони стомлені сьогодні.

– О, це тому що вчора святкували до самої ночі день народження Юліани. – Вона посміхається, наче вибачаючись, що мене не запросили.

– Чому ти тоді така активна? – Я посміхаюсь у відповідь, наче відповідаю, що все добре.

– Я рано пішла і не дуже багато випила. Ви ж знаєте – гучні компанії не для мене. – Вона киває і біжить робити мені капучіно.

«Все  ж таки я чудовий персонал найняла. Вони неймовірні». Беру свій ноутбук і починаю працювати. До звітності і перевірки документів ще далеко, тому я продовжую працювати над своєю книгою. Пройшов цілий рік як я почала писати. За рік – сорок сторінок. «Бездарність ти, а не письменник. Працюй краще» – сварю я себе і починаю писати.

Дві години пролітають зовсім непомітно. На третій вже починається криза. «Чогось мені не вистачає. Слова наче нічого не значать. Пусто, коли читаєш… Немає душі». Іду знову курити. Сонце гріє мені обличчя, а вітерець куйовдить волосся. «Бляха, скінчились». Викидаю пачку та йду в магазин за новою. Купляю. Продавець наче виснажений але посміхається і дуже ввічливо обслуговує. «Щось сталось? Він зазвичай не такий» Мовчки роздивляюсь його і бачу, що в нього трохи трусяться руки.

– Пане, з вами все добре? – Все ж таки вирішую спитати.

– О, вибачте, я мабуть погано виглядаю. Перепрошую. – Він нервово витирає спітнілі долоні об штани.

– Ні, що ви, я не про це. Очі у вас дуже сумні, навіть коли посміхаєтесь. Принести вам кави? – Тепер мені трохи незручно, наче я його образила.

– Ні, дякую. Сімейні проблеми, сподіваюсь скоро все налагодиться. Дуже дякую вам за турботу, пані. Гарного вам дня! – Він посміхається знову. На цей раз більш щиро. Я рада, що трохи підняла йому настрій.

– І вам гарного дня! Не переживайте, все буде добре для кожного з нас. – Я посміхаюсь у відповідь і йду геть.

Нарешті вдається закурити. Дві години по обіді. Добре, пів годинки перерви і продовжувати. Пообідати б не заважало. Іду у ресторан через дорогу. Там мене теж знають. За ці п’ять років, що існує моя кав’ярня я вивчила всі будівлі поруч. Цьому ресторану лише два роки, але їжа там неймовірна. Я там буваю майже кожен день. Володіє ним мій друг, хоча може і залицяльник. Ніколи не звертаю уваги на таке.

– Доброго дня. Мені, будь ласка, Цезар та сирну пасту з собою. – Офіціант побіг на кухню, я сіла.

Чудовий ресторан. Меблі зручні, форма персоналу розкішна, їжа неймовірна. Шкода, що мало людей знає про заклад. «Може допомогти їм?»

– Пані, бажаєте щось ще? – Звідки виліз цей хлоп? Злякав мене.

– Знаєте, давайте мені обід тут, а не з собою. І тоді ще келих червоного сухого вина на ваш смак.

Сідаю на дворі і прошу попільничку. Погода чудова, пташки співають, вітерець ласкаво треться об мене. Пахне квітами і трохи травою. Люблю природу.

Гарний хлопчина приносить мій обід, ласкаво посміхається. Бачу, що під одягом в нього татуювання. Гарні. Взагалі хлопець дуже красивий. Шкода, малий. На вигляд йому років дев’ятнадцять. Розглядаю його молоде невинне обличчя, поки він наливає мені вино.

– Пані бажає ще щось? – Я відповідаю, що ні, і він, трохи поклонившись, повертається у зал.

Як і завжди, страви смачні. Я задоволено підкурюю і допиваю вино. Залишивши щедрі чайові цьому гарному хлопцю, йду назад на роботу.

За цілий день я просунулась лишень на п’ять сторінок. Відчуваю себе нездатною та безнадійною письменницею. Соромно тепер навіть себе так назвати. Жодної публікації за ці десять років безперервних спроб. Все не те, все не цікаво. Все жахливо. «Може, кинути? Зосередитись на кав’ярні…». Викидаю ці думки геть та їду додому. Погода все ще чудова. Настрій – жахливий. «Нічого, впораєшся. І не з такого вилазила».

Повернувшись в свій маленький але дуже затишний будинок, наливаю собі ще один келих вина і знову закурюю на терасі. Вже в домашньому одязі. Думаю про майбутнє. «Що буде зі мною ще через десять років?». Допиваю і йду в кімнату читати книгу, аж поки не засну з нею в руках.

На екрані з’являється повідомлення, яке я так і не побачу – «Давай все повернемо? Я дуже тебе кохаю і не можу без тебе». Через пів години воно зникає, а зранку все починається знову.