Еспресо

Жалісне виття скрипки сплелося з уривками сну й спогадів.

Відкриваю очі й тягнусь усім тілом. Плечі затерпли після довгого спання в чужому ліжку, поперек все ще ниє від бурхливої ночі. І тільки коли скидаю залишки дрімоти, усвідомлюю: сумна пісня скрипки звучить наяву.

Поволі підіймаюсь з ліжка, відкидаючи геть ковдру, що сповзла кудись до ніг. Погляд бігає спальнею в пошуках чогось рідного, але вона зовсім холодна й навіть ворожа. Чорно-білі меблі більше не здаються стильними. Ні, краса, звісно, для тебе на першому місці, але за нею завжди криється щось більше.

В цій хаті я ніколи не стану своєю. І вона ніби це відчуває.

Проте ми ніколи про це не говоримо. Чудово все розуміємо, але продовжуємо робити вигляд, ніби все нормально.

Ти ніколи не був сонцем. Ти був місяцем. Холодним, таким, що в темноті мерехтить яскравіше зорь, тільки б хтось дивився.

І я завжди із забуттям дивилась.

Знаходжу тебе в майстерні. Там, оточений полотнами і мольбертами, ти одиноко стоїш і граєш мелодію. Мов малювання й ніколи не було частиною тебе. Ніби тобі тут все чуже, хоча ти й кличеш це місце «домівкою».

Побачив би хтось тебе в цей момент – не повірив би, що ти художник. Та що ж, художник чи музика, якщо вже покликаний творити? Майстерно грати на струнах людських душ, як на будь-якому іншому інструменті.

Це зачаровує. І навіть не знаю, що більше: ти чи твоє творіння.

Полотна майже порожні, але всі перемазані якимись фарбами потрошку. Ти вже почав роботу й, мабуть, не помітив навіть.

Не відриваєшся від своєї справи, а я так і стою безмовно у дверях, спостерігаю. Переривати тебе не хочу й не наважуюсь.

В такі моменти ти здаєшся безтурботним і м’яким. Не те що ночами, коли тебе мучать кошмари або ти по-звіриному віддаєшся тілесним втіхам, аби хоча б на коротку мить забутися.

На твоїй голій спині видно відбитки минулого. Шрами різних форм і розмірів, в яких видніються химерні картини. Жахливого минулого і чудової людини. Зовнішньо. Ось тільки…

Ти ніколи не оголюєш їх, не дозволяєш іншим їх помітити.

В який момент ти показав їх мені? Дозволив так безсоромно вивчати їх і подумки препарувати кожен у пошуках історій, які за ними криються.

Я не роняю жодного слова. Лишаю питання собі, бажаю, але боюсь отримати відповідь. Бо варто поставити їх і, можливо, якщо ти все ж відповіси, доведеться миритись з чимось набагато жорсткішим, ніж я могла очікувати. Тобі подобається мій трепіт. Ти любиш відчувати владу наді мною, коли я боюсь. Хіба ні?

В цих стосунках ніколи не було місця чистому коханню. Тільки болючому, скаліченому минулим і без надії на майбутнє. Проклятому і заплямованому всілякою скверною.

Підіймаєш погляд і опускаєш руки. Скрипка знаходить собі місце на стойці. А в голові продовжує грати Вівальді, хоча твій погляд сповнений мелодією Паганіні.

Простягаєш до мене руку. Знаєш: надто добре тебе розумію і без слів, тому й не витрачаєш їх задарма.

І я підкорююсь. Тому що й саму як магнітом тягне назустріч.

Ти дивишся прямо в очі, поки я підходжу, й лише коли зупиняюсь майже впритул, опускаєш погляд. Задумливо водиш пальцями по плечах, роздивляєшся сліди від укусів і засосів. Поки вони видні ти будеш спокійним і стриманим, але як тільки вони зійдуть…

Це знову відбудеться. Чергова звірина ніч, проведена в обіймах один одного. І ніяких слів кохання.

Ти ніколи не володів мною. І не зможеш. Це зводить тебе з розуму.

Але й мене також.

Тому хоча б на коротку мить зробимо вигляд, що належимо один одному. Жадібно помітимо, як вовки — свою територію, та залишимось такими ж одинокими.

Без натяку на кохання, навіть якщо щось прослизає десь всередині.

Без зобов’язань і відповідальності. Так легше. У таких стосунках немає місця ревнощам чи болю втрати.

Тому що ніхто нічим не володіє.

Твої очі бездонні. В них ніколи немає відповіді або натяку на почуття. Але я тону в них, хоча стільки разів клялась собі, що ненавиджу блакитний.

І я справді ненавиджу. І твої гарні золоті локони, в яких хочеться заритись пальцями. І твоє вродливе обличчя, яке день-у-день, здається, стає тільки гарніше навіть без звичного шару косметики.

Ти проводиш кінчиками пальців по грудях, окреслюєш і спускаєшся нижче.

Хочеться обвити тебе руками й розідрати нігтями давно загоєні шрами. Зробити тіло таким же потворим, як твоя душа. Або навіть вбити. За те, що дозволяєш мені розкривати свої жахи.

Ти знаєш, що привабливий. І не соромишся цим користуватись. Хоча всередині ненавидиш себе так само, як будь-кого іншого.

І мене ненавидиш. Мої слова, жести. Але чому тоді так їх потребуєш?

Я така ж потвора. Моральна каліка. А ти продовжуєш переконувати мене в красі мого тіла.

Ми однакові. Два чудовиська, небезпечні для людей і одне для одного.

Тому добровільно дозволяємо один одному себе катувати, щоб не відчувати провини. За цю пристрасну жагу володіти. І за це небажання довіритись комусь навзаєм.

Губи мимоволі розтуляються, але плани на майбутнє з них ніколи не зірвуться. Не поділюсь навіть планами на день, бо вони тебе не турбують, якщо вночі я прийду. Або не прийду, щоб кожен провів чергову ніч на самоті, як звикли… Чи в обіймах когось іншого. Хоча знаємо, що ніхто не зможе стати для нас тим, що ми є одне одному.

Бо не стримуватись приємніше. І знаєш же, що не піду. Але не підеш і ти, бо тебе це збуджує.

Обхоплюю твою шию і грубо тягну в поцілунок. І ми, не відриваючи погляди, сплітаємо язики, наче й тут боремось. Я кусаюсь, а ти відсторонюєшся, але ненадовго. Втягуєш мене в поцілунок у відповідь – все ще хочеш продовжити. І я піддаюсь.

Ми нічого не значимо одне для одного, правильно?

Твої руки холодні і грубі. Вони не вміють ніжно торкатися.

Але сьогодні ми знов зробимо вигляд, ніби потрібні один одному.