Епілог

Трава була м’якою. Теплою. Нагріта після довгого сонячного дня, вона лоскотала ступні Кості. Він йшов босоніж, залишаючи після себе легкі вм’ятини на траві. Сонце вже починало сідати і здіймався легенький вітер, що грав з його волоссям, розтріпуючи його в різні сторони. 

Підійнявши голову вверх він побачив чисте блакитне небо, беж жодної хмари чи натяку на отруйні плями. Він озирнувся назад, бажаючи розділити це відчуття насолоди з Валіком, але його не було поруч. 

Напевно знову залип над приготуванням якоїсь нової страви. З тих пір як Валік отримав необмежений доступ до продуктів, від плити його просто не відірвати. Але Костя не може не відмітити, що готує той справді дуже смачно. 

Костя зупинився. Він дозволив собі просто стояти, вдихати, відчувати. Підняв руку, щоб торкнутися сонячного світла, і крізь пальці побачив світ — такий справжній, такий реальний. Він вдихнув ще раз — глибоко, так, щоб відчути кожну частинку повітря в легенях. І посміхнувся.

Навіть якщо це сон, передсмертна галюцинація, Костя не хоче прокидатися.