Епілог №3. Пані Директорка

Перших тижнів після Битви Минерва не пам’ятала – ті довгі дні залишилися чимось на кшталт розмазаної картинки за вікном потяга.

Мозок її фіксував події і, певно, якось обробляв їх, бо руки здійснювали необхідні дії, а губи промовляли потрібні слова. Вона ховала мертвих і плакала. Обіймала живих, але не могла всміхнутися. Відновлювала замок. Командувала бригадою експертів, які латали діри у стародавніх захисних чарах. Вона писала звіти (о, непереможна британська бюрократія; війна не скасувала її – мабуть, її й апокаліпсис не скасує…)… Вона засідала у складі розширеної комісії в Міністерстві, скликаної, щоб вирішити долю школи. Отямившись, вона побачила себе на посаді Директора. Директорки.

Після цього час знову сповільнився, розсипався в її стомлених руках на тисячі й тисячі хвилин, і кожна хвилина вимагала уваги та терпіння, і кожен день тягнувся, наче рік.

Екзамени того літа так і не відбулися, оскільки комісія вирішила, що минулого навчального року якість освітнього процесу не відповідала міністерським стандартам (внаслідок обставин непереборної сили, в яких жодним чином не може бути звинувачений викладацький склад школи). Тож усім сьомим класам належало провчитися ще півроку, до зимових канікул. Виняток зробили тільки для Гаррі Поттера, зарахувавши йому перемогу над Волдемортом і за випускний іспит, і за вступний – до аврорської школи.

Потім почалися судові процеси над прихильниками Темного Лорда. Школа стала притулком для декількох юних слизеринців, чиї батьки загинули або перебували під слідством, і в кого не знайшлося впливової рідні, щоб забрати дітей кудись на Континент. Діти трималися разом, були мовчазні, наче тіні, та злобливі, немов вовченята. Мінерва не вважала, що має право вести з ними душоцілющі бесіди – лише слідкувала, щоб усі були вчасно нагодовані, здорові, чисто вдягнені, і щоб не вешталися без нагляду поблизу Забороненого Лісу. Ці діти її ненавиділи.

Можливо, це мине колись, згладиться, переболить, – думала Мінерва. Та поки що вони ненавиділи всіх, хто вижив і хто переміг.

У липні з’явився Ремус Люпин.

З того ранку, коли закінчилася війна, Мінерва бачила його хіба епізодично, і він був постійно похмурий, і повсякчас кудись поспішав. Вона не намагалася його втримати: серцем відчувала, що він поранений в останній битві чи не важче, ніж дехто з загиблих. Але повернувся він, здається, зціленим. Принаймні, увійшовши без попередження до директорського кабінету, всміхнувся майже так само, як колись – може, трохи сумніше – і спитав з порогу:

– Чим я можу допомогти?

В той час Геґрід та Помона облаштовували випалену, спаплюжену територію навколо школи, Філіус чаклував у баштах, а Поппі намагалася відновити запаси ліків для лазарету.

– Мене замучили ховчики, Ремусе, – поскаржилася Мінерва. – Вони тут розплодилися в якихось неймовірних кількостях… на кожному кроці. І ще звіти.

Люпин кинув на неї уважний, співчутливий погляд – наче запитував без слів, який він, її власний ховчик, і знав відповідь.

– Зрозуміло, – коротко мовив він.

Ховчики закінчилися за тиждень.

Зі звітами, списками, рахунками, розпорядженнями та міністерськими наказами вони билися пліч-о-пліч аж до самого початку вересня.

***

У перший вечір після свого повернення, майже не торкнувшись вечері, Люпин покликав Мінерву на розмову. Влаштувався на краєчку стільця й вочевидь не знав, як почати.

– Є дещо, чого ви не знаєте, пані Директорко, але маєте знати, – сказав він нарешті, ледь не роздираючи пальцями рукав мантії. – Особливо беручи до уваги той факт, що я планую подати заяву на посаду викладача Захисту.

– В чому річ, Ремусе? – нахмурилася Макґонеґел. – Власне, я й сама збиралася тебе попросити, щоб ти повернувся до школи…

Він кусав губи й дивився у вікно. Мінерва подивилася теж. Там, за вікном, блідо-жовтий Місяць встиг доповзти до вершини найближчого хребта, і тепер заливав усе навколо безжальним яскравим сяйвом. Усвідомлення доганяло Мінерву Макґонеґел якось дуже довго. Вона перевела погляд на календар. Потім ще раз на Місяць. І на Ремуса.

Той винувато всміхнувся.

– Я не розумію, – промовила Мінерва самими губами. – Не розумію.

Люпин говорив спокійно та рівно, короткими плавкими реченнями – наче й не про себе. Мінерва мовчки слухала його оповідь. До болю хотілося зробити щось… правильне. Накрити рукою його неспокійні долоні, поплескати по плечі. Але вона не наважилася. Наче він був сновидою у трансі, наче вона боялася його розбудити.

– Альбус знав, – закінчив Ремус. – І Снейп. Всі інші в Ордені знали тільки, що я живий.

– Це було правильним рішенням, – кивнула Макґонеґел із зусиллям. – Ви з Северусом і без того були у великій небезпеці.

– Ми всі були у великій небезпеці, Мінерво, – перебив Люпин. – І Северус чи я – не більше, ніж усі інші.

Вона різко встала, схилилася до нього. І знову сіла, не знаходячи слів. Ремус дивився на неї так, немов би вона знову стала його деканом, а він – учнем, що скоїв якесь важке дисциплінарне порушення. Так, немов би чекав, що вона зараз відправить його на відробку до Філча. Або зніме бали з факультету. Або зніме камінь з його душі.

– Я рада за тебе, Ремусе, – чітко, добре поставленим викладацьким голосом проговорила Мінерва. – Якщо ти розраховував, що я буду тебе засуджувати – то вибач. Я не буду. Я справді рада. І за себе теж. Мені дуже, дуже потрібен зараз такий вчитель, як ти. Ми подамо інформацію у «Віщун» і деякі спеціальні видання, попросимо експертів з Мунго провести повторну пробу, оприлюднити результати… більше не буде гнівних чи наляканих листів від батьків, незадоволених тим, що їхніх дітей вчить вовкулака…

– Ти хочеш сповістити на всю Британію, що я вбивця, а не вовкулака? – тихо запитав Люпин.

– Ти такий самий вбивця, як я. Чи будь хто з тих, що билися під цими стінами два місяці тому, – відрізала Макґонеґел. – І я чути не хочу отого всього, Ремусе, вибач… – вона махнула рукою, відсікаючи на льоту всі його заперечення, його каяття, нерішуче глухе «але ж…». – І я певна, що Альбус сказав тобі те саме.

– І Снейп також, – зітхнув Люпин.

– Ну от, бачиш, – м’яко підсумувала Мінерва, і все ж насмілилася торкнутися його руки. – І сам ти все знаєш, Ремусе. В глибині душі ти знаєш, що все правильно, все саме так, як має бути.

– Дякую.

Замість «будь ласка» вона посунула до нього аркуш пергаменту й чорнильницю.

– Пиши. Заява на ім’я Директорки Гоґвортсу. Я, такий-то такий-то, прошу прийняти мене на вакантну посаду викладача Захисту від Темних Мистецтв. Дата, підпис. Я ухвалю одразу, а коли ми покінчимо з формальностями в Мунго та в газетах, в Опікунської ради також не виникне заперечень. І ще… мені потрібен не лише викладач ЗТМ, Ремусе.

Він подивився на неї здивовано і тривожно.

– Мені потрібен декан Ґрифіндору, – заявила Макґонеґел.

Того літа Люпин здивував її ще двічі.

Не минуло й двох тижнів з його незабутнього камін-ауту, як він знову явився до неї із дивним обличчям.

– Що? – приречено спитала Макґонеґел.

– Я не маю права просто зробити вигляд, що покінчив зі своїм минулим, і більше нікому нічого не винен, – рішуче сказав Люпин. – Я думаю про це весь час, і я…

– Ремусе. Ремусе, заради Мерліна! – вона виставила вперед долоні, наче хотіла стримати його напір. – Ти справді покінчив і справді нічого не винен. Ми ж говорили з тобою про це, і ти…

– Центр реабілітації перевертнів, – перебив він.

– Що?!

– Центр реабілітації. Не ця міністерська пародія в Департаменті контролю, а справжня група підтримки. Неофіційна. Громадська організація. Місце, де можна отримати консультацію. Волонтери, які готові по-справжньому працювати з постраждалими… Які будуть бачити у тих, кого покусали, людей, а не потвор. Міністерство регулярно випускає брошурки типу «Як захиститися від вовкулаки», але ще ніхто не видав брошурки «Що робити, якщо з тобою трапилася біда». Або «Як з цим жити», Вважається, що ми вже не живемо. Не маємо права на життя… І вовкулаки йдуть в ліси, йдуть у зграї, бо місця в нормальному житті для них не залишається… А потім вони нападають. І коло замикається. Війна закінчилася, але для нас це нічого не міняє.

– Для них, – стиха виправила Мінерва, роздивляючись його широко відкритими очима. Люпин відмахнувся. Жестикулюючи, він малював перспективи. Будував плани:

– Раз на тиждень, а може раз на два, можна проводити зустрічі групи підтримки. Для тих, хто був обернений недавно – частіше. Окремо – група для дітей… і для батьків. Уявляєш, як страшно, коли твою дитину вкусила якась тварюка, і ти не можеш змиритися з тим, що сталося… і боїшся власного сина чи дочку, і картаєш, і зневажаєш себе за цей страх. Про це не заведено говорити. Це щось таке темне, таке ганебне, з чим ти зостаєшся сам-на-сам… Але якщо знати, що – ось, ця людина поруч з тобою пережила те саме… Це давало б надію. І для цього ж не треба нічого особливого. Ані фінансування, ані державної підтримки. Тільки й треба, що знайти місце для зустрічей… і ще домовитися з Департаментом, щоб вони, реєструючи нових лікантропів, надавали їм інформацію про цей центр. І все. А в перспективі, я гадаю, можна буде створити щось на кшталт благодійного фонду, тому що аконітове зілля не кожен собі може дозволити… якби хоча б половину вартості можна було б оплачувати з коштів фонду, неадекватних вовкулаків стало б набагато менше… і менше нових жертв…

– Ремусе! – ошелешено видихнула Макґонеґел.

– Звучить як маячня, так? – уривчасто спитав він.

– Ні. Це звучить, як прекрасний план. Але є одне «але»: де ти знайдеш таких чудових волонтерів, про яких мрієш? Хто, по-твоєму, готовий «бачити у вовкулаках людей»?

– Я, – просто відповів Ремус.

– Тебе на всіх не вистачить.

Через тиждень, після безлічі бурхливих нарад Люпина з Шеклболтом, а Шеклболта з начальником Департаменту по контролю, у «Щоденному Віщуні» з’явилася величезна стаття. Заголовок не сподобався Мінерві одразу: «Вовкулаки усіє Британії, єднайтеся!». Але текст виявився ще гірше. Такий собі Роджер Рейберн, штатний кореспондент, у досить сміливих виразах оглядав усю Ремусову біографію, включно з «сумнівними успіхами на ниві викладання» та «недавнім чудом зцілення шляхом вбивства свого однокровця». Потім пан Рейберн цинічно цікавився думкою читачів, «чи не забагато бере на себе вчорашня потвора» і «чи не постане перед нашою спільнотою, яка ледве встигла зализати нанесені війною рани, нова проблема: армія вовкулаків, котрі посміли вважати себе нормальними людьми?».

– Ти вляпався у потужний скандал, Ремусе, – мовила Мінерва й бентежно підібгала губи.

– Я отримав чудову рекламу, – безтурботно заперечив Люпин.

Опікунська рада Гоґвортсу, хоч і без особливого захвату, та все ж затвердила кандидатуру Люпина на посаду викладача ЗТМ. Звання героя війни і кавалера Ордену Мерліна таки переважило імідж зухвалої потвори. У довгі хвилини розгляду справи Мінерва шалено заздрила Альбусові: тому вистачало і нахабства, і влади, щоб ні з ким не узгоджувати жодних кандидатур. Але часи змінилися.

***

На початку серпня Макґонеґел зібрала педраду та приголомшила викладачів заявою:

– Я вважаю, що ми маємо подати в Опікунську раду і в Департамент освіти відкритого листа з пропозицією розформувати факультет Слизерин, перерозподілити учнів, які ще залишилися у ньому, по трьох інших факультетах і не оголошувати набір до Слизерину в новому навчальному році.

Після тривалого отетерілого мовчання директорський кабінет вибухнув гомоном голосів:

– Але традиції!.. Тебе не підтримає жодна з чистокровних сімей Британії!.. – це, здається, Слагхорн.

– Але Капелюх! Артефакт такого поважного віку неможливо перелаштувати без ризику… – а це Флитвік, звісно ж; одразу схоплює технічні деталі питання.

– Мінерво, це звучить як божевілля, – Люпин.

– Не одному ж тобі шокувати громадськість нововведеннями, – з похмурою посмішкою відгукнулась вона. – Самі посудіть: слизеринців залишилося менше половини. Більшу частину дітей батьки забрали до Європи чи до Штатів, перевели в Дурмстранг, в Ілверморні і ще Мерлін зна куди… А ті, що залишилися… Ми справді хочемо, щоб вони ходили з тавром «діти переможених»? Ми справді хочемо, щоб на малюків, які прийдуть в школу цього року, від найпершого дня, з найпершого кроку дивилися косо лише через вирок драного Капелюха?

– Мінерво!

– Що?! Ви вірите у рейвенкловський розум, в ґрифіндорську шляхетність?.. Ви вірите, що ваші учні нікого не почнуть цькувати? Справді вірите? Філіусе? Помоно? Ремусе?..

Люпин глибоко зітхнув. Яскрава червінь залила його обличчя.

– Не вірю, – знехотя мовив він. – Ти права. Ми надто багато впустили в попередні роки, якщо не десятиліття. Але твоя правота нічого не змінить, Мінерво. Сама знаєш, куди тебе пошлють разом із твоїм листом. І що про тебе напише який-небудь черговий Рейберн.

– До біса всіх цих рейбернів! – гарикнула Макґонеґел, і всім одночасно спало на думку, що вона на межі зриву. – Нам потрібно вирішити, що робити з дітьми. Зараз вирішити, а не тоді, коли в школі розпочнеться чергова маленька війна… Тому що потім ці діти виростуть. І якщо вони виростуть ворогами…

Троє деканів уникали дивитися одне одному в очі. Ремус взагалі сховав лице в долонях.

– У нас навіть нема нікого на посаду декана, – вже спокійніше повідомила Мінерва. – Горацій погодився взяти на себе викладання Зіллярства – але не відповідальність за факультет. І ми всі розуміємо, чому. І ми всі розуміємо, що я не знайду божевільного, який погодився б нести на собі…

Люпин видав якийсь підозрілий звук. Чи то смішок, чи то схлип, що привернув до нього погляди усіх присутніх.

– Що? – різко спитала Мінерва.

– Нічого. Вибачте. Я думаю… ми могли б повернутися до цього питання згодом. Нам всім треба охолонути і подумати.

Педрада перейшла до інших, менш гострих питань: про ремонт у вітальнях, про розподіл годин, про квідичний турнір, про фінансування та інші важливі повсякденні дрібниці. А коли всі інші викладачі вийшли, Люпин здивував Мінерву втретє.

– Є дещо, чого ви не знаєте, пані Директорко, але маєте знати, – сказав він, чи то свідомо, чи то випадково повторюючи їхню першу розмову.

– Так, я вже здогадалась, – кивнула Мінерва, нетерпляче стукаючи пальцями по столу. – Кажи.

– Він мене вб’є, – пробурмотів Ремус собі під ніс. – Я йому обіцяв, що ніхто не дізнається… Він не хоче сюди повертатися. Не хоче, щоб про нього взагалі згадували… Каже, що не наймався розгрібати все це лайно, що він достатньо страждав і в повній мірі спокутував свої гріхи, і що граний Орден Мерліна Міністерство може в дупу собі запхати, а він планує провести решту свого життя деінде у глухомані, займаючись науковою роботою, і що…

– Стоп, – обірвала Мінерва цей безладний монолог. В грудях у неї розливалося щось холодне і страшне, що, можливо, віщувало інфаркт. – Ремусе. Просто скажи. Гаразд?

– Северус не загинув. Він живий.

Попередні два здивування Мінерва Макґонеґел пережила легко. Та цього разу Люпинові довелося застосувати «Ренервейт», вгамувати жорстоку істерику, отримати ляпаса і тисячу разів попросити вибачення.

Після довгих, складних умовлянь Снейп повернувся до школи.

Такий самий, як завжди – а може, ще трохи страшніший: змарнілий, різкий, блідий… і тихий. Тепер він не міг кричати на учнів, але в цьому і потреби не було – його і без того боялися до гикавки і нервових тиків.

Снейп не вбив Люпина, хоч і збирався. Ремус відбувся легким переляком і трьохтижневим бойкотом.

Снейп не дозволив розформувати Слизерин. Але тепер – Мінерва була певна – ніхто не посміє й пальцем зачепити його «гадючат».

А потім настав і минув вересень, те саме сталося з жовтнем і листопадом. Шрами час від часу боліли, як і належить шрамам. Наближалось Різдво.