Епілог №1

Два тижні по тому

– Люпине.

– Снейпе, – Ремус посунувся, пропускаючи Снейпа в коридор. – Як твої справи?

– Так само, як і вчора. І позавчора. Необов’язково запитувати одне й те саме щодня.

– Я просто намагаюся бути ввічливим.

– У мене алергія на ввічливість. І на порожні балачки. Як ти почуваєшся?

– Так само, як вчора, Северусе.

– Люпине! Я, на відміну від тебе, запитую не просто так. Мені потрібно відстежувати динаміку змін твого стану – інакше для чого, на твою думку, я мотаюся сюди щодня, як на роботу?

– Я гадав, ти приходиш, бо я готую смачну каву, – посміхнувся Ремус. – І ще тому, що тобі подобається штрикати мене срібними предметами.

– Дуже подобається, – кивнув Снейп. – Тож я ще з тиждень поштрикаю. Реакція згасає і до наступної повні, певно, згасне остаточно.

– Твоя кава.

– Дякую. Посидь п’ять хвилин спокійно, я маю тебе оглянути. Ти займався сьогодні?

– А ти як гадаєш?

– Показуй.

Ремус поклав на стіл невеличку білу пір’їну. Підняв паличку.

– Вінгардіум Левіоса!

Пір’їна слабко затремтіла, але не зрушила з місця. Люпин витер піт з чола і віддихнув так важко, наче намагався підняти гіпогрифа. Причому голіруч.

– Угу. Паскудно. Гірше, ніж на першому уроці в Макґонеґел, – прокоментував Снейп.

– А ти, виходить, вже тоді за мною спостерігав?

– Заткнись.

– Я закінчив перекладати для тебе ту статтю, про отрути і протиотрути. Настільки високим науковим стилем, наскільки це взагалі можливо для ґрифіндорського дурника.

– Ціную твої зусилля, Люпине.

 

Три тижні по тому

– Люпине.

– Снейпе. Зверни увагу, я вже тиждень не питаю, як в тебе справи.

– Погано. Було ще кілька нападів дементорів. І наліт на алею Діаґон. Я не зміг нікого попередити: не знав… і будь ласкавий, утримайся від коментарів про те, як тобі шкода.

– Гаразд. Утримаюсь. Хочеш кави?

– Хочу. Як ти почуваєшся?

– Сьогодні повня.

– Я не запитую, яка сьогодні фаза Місяця. Я запитую про твоє суб’єктивні відчуття.

– Мені суб’єктивно паскудно, Северусе! – спалахнув Люпин; помовчав і додав ледь чутно. – І суб’єктивно страшно. А раптом виявиться, що це все якась помилка? А я ж не пив зілля, і я… Слухай…

– М-м?

– Ти не міг би залишитися тут до сходу Місяця?

– Ти просиш мене залишитися на той випадок, якщо раптом все ж перетворишся на некероване чудовисько? Ти навдивовижу логічний і вкрай турботливий, Люпине.

– Я піду в підвал.

– Нікуди ти не ідеш, істерику нещасний.

– Але ти залишишся?

– Залишусь.

– А  якщо я все ж… А якщо я все ж нападу?

– Не встигнеш, Люпине, я приб’ю тебе раніше, – лагідно пообіцяв Снейп.

***

– Мене морозить. Місяць зараз зійде.

– Це не причина чіплятися за мою руку. От, тримай. Випий.

– Знову заспокійливе?

– Краще: вогневіскі.

– Навіть так?

– Навіть так. Ей, Ремусе!.. Рем?.. А ну присядь. Поглянь на мене. Що з тобою?

– Я його відчуваю. Місяць. Це завжди так… Завжди так було.

 

…Срібне світло пролилося крізь скло, лягло широкою смугою від вікна до каміну. Ремус, не відводячи очей, розглядав власну долоню.

– Ну? Бачиш? Ніякої «помилки», Люпине. Все, видихай. І руку мою відпусти, будь ласка, ледь пальці мені не переламав.

– Не можу повірити, – одними губами прошепотів Ремус.

– А доведеться. Тепер посидь спокійно, я маю тебе оглянути. І, заради Мерліна, припини стукотіти зубами. З тобою неможливо працювати!

***

– Северусе?

– М-м?

– А все ж ти також сумнівався, правда?

– Ні.

– Але ти би справді прибив мене, якби що?

– Без найменшого жалю.

– Дякую.

– На здоров’я, Люпине.

 

Шість тижнів по тому

– Северусе.

– Люпине. Що з обличчям? Щось серйозне – чи так, світова скорбота?

– Я замахався тут сидіти.

– Радикальна заява. Чого б це раптом?

– Снейпе, я не можу більше стирчати тут без діла і жити на твої гроші.

– Досі міг. Що змінилося? Сьогодні тобі вийшло підігріти чайник чарами?

– Так, вийшло! Не в тому річ…

Снейп всміхнувся, коли Ремус підтвердив його здогадку.

– Тішуся за тебе. То в чому ж річ, може поясниш?

– Я в тебе на утриманні вже два місяці…

– Слово яке огидне знайшов, ти диви. І що? Я тебе утримую – і досі не вимагаю від тебе якихось послуг інтимного характеру? З Блеком було якось простіше, чи не так, Люпине? Там ти міг трахатися за харчі?

Очі Люпина люто блиснули.

– Паличку забери, – спокійно порадив Снейп, холодно споглядаючи його. – Сил поки не вистачить ні що, більше за чайник.

– Забирайся геть! – прошипів Ремус. – Забирайся до граної химери і більше не приходь!

– Навіть не подумаю.

Снейп пройшов на кухню, всівся на стілець, демонстративно витягнув ноги і склав руки на грудях.

– А тепер згинь, чудовисько, – глузливо мовив він. – І поверни мені того Ремуса Люпина, з яким можна нормально розмовляти.

– Жоден Ремус Люпин не зобов’язаний вислуховувати від тебе таке паскудство!

– Гаразд, – нудним тоном погодився Снейп. – Був не правий, спаплюжив святе, більше так не буду, вибач. Можемо продовжувати?

– Ти неможлива людина!

– Каву зроби, будь ласка.

– Звісно, пане професоре Снейп, це ж ваша кава!

– Я тебе справді приб’ю колись, чесне слово.

– Як вам буде завгодно, пане професоре.

– Просто зараз приб’ю, – пригрозив Снейп.

– Ваша кава, професоре Снейп, прошу пана.

Важко зітхнувши, Снейп піднявся з-за столу, міцно вхопив Люпина за плече і притиснув до стіни.

– Люпине. Скажи, я хоч раз дав тобі привід запідозрити мене у схильності до милосердя, благодійності чи інших гуманістичних нісенітниць?

– Н-ні. Не пригадую.

Люпин досі виглядав ображеним, але мимовільна посмішка торкнулася краю його вуст.

– Ну і що це тоді за дитячий садок? – Снейп повернувся за стіл, відсьорбнув кави. – Повір, ти цілком відпрацьовуєш ті кошти, які я витрачаю на твоє утримання.  Мене влаштовує твоя робота над перекладами, я і надалі готовий її оплачувати. Між іншим, в наступному паризькому Альманасі вийде стаття по ерантіс.

– Я допоміг би тобі й безоплатно.

– Знаю. Але не бачу сенсу. Безоплатно, Люпине, можна за когось під «Аваду» підставитися, бо це шляхетно, нерозумно і назавжди. А регулярна інтелектуальна праця має оплачуватися. Дякую за каву.

– На здоров’я. Дай знати, якщо з’явиться на прикметі якась «Авада». Я справді замахався.

– Матиму на увазі. А поки поквапся з есе про отрути з німецького «Zaubertränke». Там має бути дещо, що стане мені в пригоді в моєму новому проекті.

– Звісно ж професоре Снейп, пане.

– Ремусе, досить.

– Заходь за перекладом післязавтра. Ближче до вечора.

– Гаразд. І до речі: я знайшов маґлівську статтю про стокгольмський синдром.

– І що думаєш?

– Думаю, що це повна дурня.

 

Сім тижнів по тому

– Ремусе.

– Северусе.

– Давай сьогодні без прелюдій. Зовсім не маю часу теревені з тобою правити.

– Так, я чув, що ти дуже заклопотаний: перетворюєш мій кабінет на декорацію до маґлівського горору.

– Твій кабінет, Люпине?

– Так, мій кабінет Захисту. Вітаю, до речі. Нагадай, скільки років ти подавав свою кандидатуру на цю посаду?

– Так, стоп. Стоп, Люпине. Звідки ти взагалі міг щось чути, якщо я тобі сказав носа звідси не висувати?

– Ну, ти ж іншим не забороняв пхати носа до мене, правда? Дамблдор заходив.

Снейп спохмурнів:

– І..?

– Хотів, щоб я поїхав до Європи. До Німеччини. Із вкрай важливою дипломатичною місією.

– Зрозуміло, – з незворушним обличчям мовив Снейп. – І коли ти вирушаєш?

– Ніколи. Я відмовився. Пояснив йому, чому я потрібніший тут, ніж там.

– Он як?..

– Угу, саме так. Він, звісно ж, спершу пропалив в мені дірку своїм фірмовим поглядом, але потім визнав розумність моїх аргументів.

Снейп скреготнув зубами і знову повторив:

– Зрозуміло.

– У тебе була якась термінова справа, – нагадав Люпин, запалюючи вогонь під чайником.

– Так, – Снейп сіпнув плечем, прикликав з коридору сумку. – Так. Я хочу тобі дещо показати.

Він витягнув із сумки сито спогадів, зменшене до розмірів десертної тарілочки, якийсь флакон і маленький фіал, в якому клубочилося райдужне павутиння. Рідина у флаконі – Люпин миттєво упізнав запах – була збільшувальним зіллям, і за хвилину у ситі спогадів вже крутився і вабив до себе блискучий вир.

– Видовище химерне, – попередив він. – І неприємне. Але спробуй, будь ласка, зосередитися. Будь уважний та об’єктивний. Заткни там якось всередині себе ґрифіндорського істерика, гаразд?

– Твоя передмова лякає, – пробурмотів Люпин.

Северус підійшов до нього впритул, уривчасто скомандував: «Вперед» – і вони разом, голова до голови, схилилися над чашею.

Заледве опустивши лице у прохолодний вихор, Люпин дізнався, як виглядає шизофренія зсередини. Краєм свідомості він розумів, що стоїть біля стола на власній кухні, і навіть відчував дотик Снейпа і гострий запах зілля, що ним був пропитаний Снейпів одяг. Одночасно з тим він опинився в чахному переліску позаду Геґрідової халупи і чув хрипкий клекіт зляканого гіпогрифа… А ще він стояв на бляклій галявині в нортумберлендському лісі, неподалік від вовчої стежки, і дивився на себе – той останній він був блідий наче мрець і заледве тримався на ногах. Це видіння розливало навколо себе якесь неприродне світло, і сяючі тонкі смуги пронизували повітря, немов струни чи то дроти.

Все це разом було настільки божевільним – і настільки занадто – що Ремус мимоволі відсахнувся, потягнув за собою Северуса, і наступної миті усе зникло: вони просто стояли над кухонним столом, мовчки дивлячись одне на одного. Першим оговтався Снейп.

– Ти що, вперше бачиш сито спогадів?! – накинувся він на Люпина.

Ремус важко ковтнув, облизав сухі губи.

– Чий це спогад?

– Формально кажучи, мій. Але це мій спогад про сеанс легіліменції.

– І хто був… об’єктом? – Люпин насупився, передбачаючи відповідь.

– Бакбик, най би його химера грала, – похмуро зізнався Снейп.

– Ти. Легіліментив. Гіпогрифа?! – перепитав Ремус. – Ти збожеволів?!

– Як бачиш, ні. А що мені лишалося робити?! – огризнувся Снейп. – Ти валявся в комі, я навіть приблизно не міг зрозуміти, що з тобою трапилося, і в мене не було інших свідків!

– Але Севе… Це ж небезпечно!

– Було небезпечно. Але минулося. Та все ж, Люпине, ти міг би проявити хоч крихту поваги до мого подвигу і додивитися до кінця. Забудь, що це стосується тебе. Просто дивись.

Люпин винувато кивнув.

– Вибач. Я готовий повторити.

***

– Вибач, що змусив пройти через це, – знехотя промовив Снейп, коли Люпин у мовчанці допив каву і, здається, зміг опанувати лице.

– І все одно я цього не пам’ятаю, – похмуро відгукнувся Ремус. – Знаю, що це було. Бачив, як це було – а в пам’яті немов сліпа пляма.

– Це зараз не так важливо, – Снейп всівся навпроти нього, помовчав, добираючи слова. – Що ти скажеш про того Люпина?

– Немов не я, – Ремус і сам не зрозумів, чому сказав саме це, саме так. – Але ж я зазвичай не бачу себе збоку.

– Я зате бачу, – зітхнув Снейп. – Останнім часом навіть надто часто. Я мав нещастя бачити тебе і тверезим, і напідпитку, і в неадекваті, і в стані афекту, і Мерлін знає, яким ще. І все – не те. На що це, на твою думку, схоже?

– На криво накладений «Імперіус», – гмикнув Ремус. – Як це було б зручно для мого сумління.

– От і мені так здалося. Вирішив звірити враження, – зілляр був абсолютно серйозний.

– Це безглуздо, Северусе. Надто сильні викривлення – надто нелюдський погляд на події. Ми не можемо стверджувати впевнено…

– В цьому житті взагалі не так багато речей, про які ми щось можемо стверджувати впевнено, – пирхнув Снейп. – Але це принаймні знімає найскладніше питання: щодо твоєї мотивації. От скажи… Ти тоді повернувся на Гримо після сутички в Міністерстві… про що ти думав?

Ще зовсім недавно, почувши від Снейпа таке питання, Ремус просто послав би його куди подалі. Але не тепер.

– Я думав про смерть Сіріуса, – тихо відповів він. – Не про Волдеморта, уявляєш, і не про дітей, яких ми піддали такому ризику… я думав – я був в якомусь шоці, мабуть – я думав про те, куди насправді веде та Арка… і чи встиг він зрозуміти, що… і я думав про те, який він був щасливий, що зміг вирватися з ненависного дому, який був для нього другою в’язницею… про те, що він загинув, всміхаючись, а у мене тепер не залишилося нікого й нічого, окрім моїх зобов’язань… і ще про те, що в спальні в нього такий безлад, і треба трохи прибрати, і…

Ремус заплющив очі, закрив руками обличчя, глухо промовив з-під долонь:

– Вибач. Я знаю, ти…

– Не треба. Якої б думки я не був про Блека, я уявляю, що таке втратити близьку людину, – сухо сказав Снейп. – Але, у всякому разі, ти не думав в ту мить про Сігурдсена і навряд чи згадував свій візит до його зграї, правда ж?

Ремус мовчки хитнув головою.

– І за тобою не водиться звичка просто так кидатися «Авадами», Люпине. І я не бачу, я категорично не бачу причини, з якої б ти – в ту мить – міг піти до Гурда. Я б зрозумів, якби ти пішов вбивати Белатрису. Або мене, – Снейп невесело всміхнувся. – Але його? В цьому немає логіки і сенсу.

– А яка логіка… і який сенс… і кому взагалі могло знадобитися прибирати Гурда моїми руками? – заперечив Люпин, намагаючись непомітно витерти обличчя.

– Не знаю. Гадаєш, у нього не було ворогів? Хтось не хотів підставлятися особисто… Хтось побоювався, що зграя втрутиться у війну – або навпаки, не втрутиться. Або хтось знав, що Сігурдсен – альфа твоєї кровної лінії…

– І вирішив таким небанальним способом мені допомогти? – скептично перебив Люпин. – Снейпе, ти хоч сам себе чуєш? Це маячня. Особливо якщо врахувати, що єдиний, хто теоретично міг мене заімперити – це Флетчер. Ото вже геніальний стратег та лиходій!

– Йому самому могли наказати. Або це був не Флетчер. Багатозільний настій теж маємо враховувати.

– Твій зловмисник під Багатозільним настоєм мав би бути членом Ордену Фенікса, щоб увійти в дім. Є гідні кандидатури?

– Або закляття наклали раніше, – вперто вів далі Снейп. – Але твоя внутрішня заборона на вбивство до пори до часу була сильніше, аніж отриманий наказ. А от коли тебе підтяло… горем, алкоголем і кінською дозою снодійного – цей бар’єр усе ж таки впав.

Люпин втомлено потер скроні.

– Я був не при тямі. І був новий місяць. Не треба примножувати сутності, Снейпе. І виправдання мені шукати не треба.

– От про що вже – а про це я думав в останню чергу, – Снейп, міцно стиснувши щелепи, вийняв спогад із сита, оросив чашу розчином, від якого вона знову зменшилася до розмірів тарілки, і відправив брудні горнятка в мийку таким різким рухом, що одне з них розкололося навпіл.

– Не злись, – стиха попросив Ремус.

– До побачення, Люпине.

– Северусе, я безкінечно вдячний тобі за все, правда, – Люпин зробив крок, перекриваючи зілляреві вихід в коридор. – І що більше я дізнаюся про те, скільки ти для мене зробив…

– Люпине, я сказав: «До побачення», – перебив Снейп. – Зазвичай люди говорять так, коли хочуть піти.

– Добре, я зрозумів, – Люпин підняв руки, визнаючи поразку. – Коли ти зайдеш за перекладом?

– Коли буде час. Гадаю, це станеться нескоро.

– Звісно ж. Розпочнеться навчальний рік, і тобі буде не до досліджень. І не до мене.

– Ти відновлюєшся швидше, ніж я сподівався, і цілком здатний обійтися без мого нагляду. Про що я й повідомлю Дамблдора, щойно його побачу.

– Дякую, Северусе.

– На здоров’я, Люпине.

Рвучко прочинивши двері, Снейп зробив крок за поріг.

– Мені не треба, щоб ти за мною наглядав, але я буду радий, якщо тобі випаде вільні півгодини, і ти зайдеш просто випити кави, – швидко мовив Люпин навздогін.

Нічого не відповівши, Снейп роз’явився.

 

Десять тижнів по тому

– Люпине.

– Северусе! Радий тебе бачити.

– Я тут за дорученням Дамблдора.

Снейп стрімко прокрокував на кухню і виставив на стіл величезний непрозорий бутель і мішечок зі слизького шовку.

– Що це?

– Твоя перепустка на волю, очевидно. Багатозільний настій.

Тим часом Люпин розв’язав мішечок і виявив, що той до верху наповнений людським волоссям. Різним.

– Директор пограбував перукарню? – розгублено вміхнувшись, спитав він. – Але тут і жіноче волосся також…

– Ти страждаєш від гендерних упереджень, Люпине?

– Ні, але ж…

– Як на мене, ідея загалом настільки абсурдна і позбавлена сенсу, що такі дрібниці вже не мають значення, – зауважив Снейп. – На щастя, рішення приймаю не я. Моя справа – дати тобі вказівки щодо заходів безпеки.

– Давай, – смиренно згодився Люпин. – Кави хочеш?

– Ні. По-перше: про те, що ти живий, зараз відомо лише мені, Дамблдорові, Шеклболту, Макґонеґел та старшим Візлі. Днями хтось із них зв’яжеться з тобою, щоб повідомити систему паролів та умовних сигналів. Ти не повинен розширяти список довірених осіб, не узгодивши це з Директором. З цього також випливає, що ти не повинен бачитися з Поттером, писати йому або намагатися встановити контакт в інший спосіб.

–  Гаррі повідомили про мою «смерть»?

– Гадки не маю, Люпине. По-друге: ти не повинен залишати цей будинок, не змінивши зовнішність. Ніколи. Тобі відомо, я сподіваюся, що одна порція Багатозільного настою розрахована на годину. Я вдосконалив рецепт і пролонгував дію зілля до двох годин. Ти повинен завжди – завжди, Люпине! – мати при собі запас, якого вистачить щонайменше на пів доби. Особливо якщо відправляєшся на якесь патрулювання або інше завдання, де є імовірність зустрітися з людьми Темного Лорда. У будь-якій критичній ситуації ти повинен в першу чергу подбати про те, щоб тебе не впізнали, а вже потім – про все інше.

– Я розумію, Северусе.

– По-третє, будь ласкавий заздалегідь повідомляти мене або Директора про необхідність поповнити запаси настою. Його приготування – це доволі довгий процес, і повір, мені вистачає інших справ, окрім як забезпечувати твоє інкогніто.

– Деякі речі ніколи не змінюються, еге ж? – сумно усміхнувся Ремус. – Вовкулака я чи ні – ти весь час щось для мене вариш.

Снейп начебто пропустив ці слова повз вуха.

– Сподіваюся, ти поставишся до отриманих інструкцій з усією можливою серйозністю, Люпине, – сказав він. – Хоча б в ім’я тої «вдячності» до мене, про яку ти так часто згадував.

– Звісно, Северусе. Давай я все ж зроблю каву? Ти виглядаєш дуже стомленим.

– По-четверте, Люпине, – мовив Снейп, повертаючись до вхідних дверей. – Людина, що пов’язана зобов’язаннями з якоюсь таємною організацією, не повинна дозволяти собі таких речей, як милі звички чи невинні прив’язаності. Оскільки може статися так, що саме вони одного разу завадять цій людині зробити вибір між тим, що легко, – Снейп ядуче всміхнувся, – і тим, що правильно.

– Северусе!..

– До побачення, Люпине. І ще одне: постав вже, врешті, нормальні захисні чари навколо будинку.

 

Двадцять чотири тижні по тому

На лапі в сови було кільце. Номер на ньому засвідчував приналежність птаха до поштового відділення на алеї Діаґон.

Снейп перевірив пакунок, доставлений совою, на приховані магічні властивості та отрути, і лише після того розірвав щільний шар пакувального паперу.

Пакетик меленої кави. Плитка гіркого шоколаду. І листівка: «Веселого Різдва, Северусе».

***

Ремус повертався додому від Візлів – похмурий, злий і стурбований візитом міністра Скрімджера. Біля порогу дисципліновано чекала сова.

Записка виявилася короткою: «І тобі».

 

П’ятдесят тижнів по тому

– Дамблдора вбив Снейп, – хрипко мовив Гаррі. – Я був там і все бачив. Ми прилетіли на Астрономічну вежу, бо над нею була Мітка… Дамблдорові було дуже погано, він страшенно ослаб, але він, здається, зрозумів, що то була пастка, коли ми почули, як хтось збігає по сходах. Він мене знерухомив, я нічого не міг зробити, я був під плащем-невидимкою… а тоді з дверей вирвався Мелфой і його роззброїв… Прибігли смертежери… а потім Снейп… і Снейп вбив його. «Авада Кедавра», – Гаррі не міг більше говорити.

Люпин упав на стілець поряд з Білловим ліжком і затулив обличчя руками. Гаррі ще не бачив, щоб Люпин не міг стримати своїх почуттів; йому здалося, ніби він раптом став свідком чогось особистого, на що дивитися негож.

– Снейп, – ледь чутно повторила Макґонеґел. – Ми всі дивувалися… а він довіряв… завжди… Снейп… важко повірити…

– Снейп був блокологом найвищого рівня, – сказав незвично жорстко Люпин. – Ми завжди це знали.

І він ніколи і нікого не підпускав до себе достатньо близько.

 

Пізніше, набагато пізніше, коли вже Фоукс проспівав прощальну пісню… Коли білий надгробок піднісся над тілом Дамблдора… Коли закінчилася дія Багатозільного настою, і Ремус, залишившись сам у знайомих остогидлих стінах,  стягнув з шиї остогидлий сигнальний шарф…

Коли википіла в забутому чайнику вода, і в кухні запахнуло розжареним металом… Коли на прокушених губах проступила, змушуючи отямитися, кров – тільки тоді Ремус Люпин здався, нарешті, бо зрозумів, що спогади не підуть. Нікуди не підуть.

Северус Снейп з людським обличчям.

«Суворі випробування і важкі поневіряння. Ви, без сумніву, мали повне право закатати мені істерику, містере Люпин! – Ви ще «нестерпні страждання» не згадали, професоре Снейп. – Справді. Вас же ж ціла миша вкусила! – Ваша, прошу зауважити, принаджена миша! – Миша понесе суворе покарання, містере Люпин!»

Северус Снейп з людським обличчям, спотвореним болем від Лордового «Круціатуса».

« Северусе. – М-м? – Дякую тобі. – Сказав би я, куди тобі піти з твоїм «дякую»… – Снейпе, я направду вдячний. Я не забуду того, що ти для мене зробив».  

Северус Снейп, виснажений до останньої межі. Северус Снейп, що міряє п’яними кроками тісну кімнатку в Спінерз-енді.

«Ніколи, чуєш? Ніколи не смій про це згадувати!»

Северус. Уїдливий і різкий, то страшний, то насмішкуватий, то холодний – а найчастіше усе це водночас.

«Я люблю тебе. І, здається, завжди любив. – Знаєш, Люпине, от тепер ти просто-таки зобов’язаний здохнути».

 

Я тебе ненавиджу. І до смерті буду ненавидіти. За те, що став моєю звичкою і прив’язаністю, за те, що рятував мене, лікував, співчував, проклинав, гладив по голові, мучив нескінченними дослідами, обзивав ідіотом, напував ромашковим чаєм, і здавався таким справжнім, і дозволив мені думати, начебто я хоч трохи тебе розумію – а потім… зробив те, що зробив.

«Снейпе, я тебе ненавиджу. – Взаємно, Люпине».