Епізод 2

P.S: Всіх з Днем святого Валентина. Сподіваюсь вам сподобається, і наперед прошу вибачення, якщо будуть якісь помилки, бо я настільки ввішла в смак цього, що переклала все буквально за два дні і дууууже стомилась. Люблю<3

 

Мінхо був у ванній кімнаті, мив руки та думав про незручну зустріч дві хвилини тому. Він сподівався, що хлопець, Джисон, повернувся до друзів, не тому, що той йому не сподобався, а тому, що було щось в цьому хлопці, що його лякало. Або, принаймні, залякав його.

На жаль, коли він відчинив двері, блакитно волосий хлопець все ще стояв перед ванною кімнатою, притулившись до дверної рами.

— Оу — Мінхо глянув на нього здивовано — ти все ще тут.

Джисон пирхнув.

— Ну так, ти не єдиний, кому потрібно до вбиральні.

Це було логічно.

Мінхо кивнув і попрямував назад до своєї спальні.

— Ти не доєднаєшся до інших? — запитав Джисон зацікавлено.

— Ммм, ні, і досі трішки втомлений, тому я просто. — він вказав на свою спальню — так.

— Добре — Джисон знизав плечима.

— Було приємно познайомитись! — Мінхо раптово сказав, мабуть, занадто голосно. Він хотів битись головою в стінку, якщо Джисон не витріщався на нього.

Інший просто усміхнувся.

— Мені також. — Він сказав перед тим, як зачинити двері до вбиральні.

 

___________________________________

 

Мінхо сів на ліжко й обмірковував, що робити далі. Він аж ніяк не може йти на кухню за їжею, бо інші хлопці все ще там. Але він також не хоче залишатись у кімнаті до кінця дня.

Закінчив він рішенням піти на прогулянку та трохи дослідити околиці. Він переодягнувся і попрямував до вхідних дверей. Він зупинився щоб подумати.

Чи варто йому сказати Чану й Чабіну, що його не буде деякий час? Він подумав, що буде грубо не сказати ні слова. З іншої сторони, він був наляканий знову зустрітись з іншими і сказати їм, що він йде, бо це приверне їхню увагу до нього.

Це занадто лякало його, тому було вирішено швидко зачинити двері і просто піти. Можливо, вони не помітять його.

Коли він вийшов він помітив погоду, яка не передбачала нічого хорошого. Небо затягнули хмари і виглядало, ніби скоро піде дощ. Мінхо знизав плечима і подумав, що просто буде швидко йти й повернеться додому раніше, ніж він очікував.

Він гуляв тротуаром й міг чути власні кроки та звуки щебетання пташок. Це заспокоювало.

Також він помітив, що всі будинки в їхній околиці були схожими, лише колір був різним.

На вулиці не було жодної людини та жодна машина не проїхала попри нього. Був лише Мінхо, наодинці зі своїми думками.

Варто зазначити, що він не був шанувальником прогулянок, він не гуляв просто так, і цього разу він також не дуже хотів йти. Проте йому потрібно було зайняти чимось себе.

Він усміхнувся, коли побачив двох котів, що лежали на чийомусь ганку. Це не було настільки погано.

Йому цікаво, що зараз робить Момо. Він обіцяв, що поговорить із нею, але про це було повністю забуто. Він запанікував та одразу ж намагався віднайти свій телефон, аби написати їй.

Тільки тепер він зрозумів, що ці штани не мають кишень. Він намагався згадати чи брав із собою телефон, а потім зрозумів, що залишив його на столі.

— Дідько — пробурмотів він.

І тепер, коли він усе більше роздратований, він відчув як дещо приземлилось на його руку. Краплина дощу.

— Дідько — проклинав він знову.

Він пришвидчився і попрямував додому. На щастя, дощ не починав лити агресивніше найближчі п’ять хвилин, тому в нього було достатньо часу, аби повернутись не повністю мокрим. Його волосся стало мокрим, але це не було так нестерпно.

Він зачинив двері й намагався відновити дихання. Він побачив Чанбіна і занепокоєння в його погляді.

— Ти в порядку? — запитав він.

— Так — кивнув Мінхо, важко дихаючи.

— Де ти був? Я телефонував тобі, але ти не підіймав слухавки.

Мінхо подивився на нього перепрошуючи.

— Мені шкода, я забув телефон у своїй кімнаті.

— Ти не відповів на моє питання. — повторив Чанбін серйозним голосом.

Чомусь це змусило Мінхо відчути мурашки на шкірі. Він дружив із Чанбіном декілька років, але вони ніколи не були настільки близькими й насправді не сварились і не злились одне на одного.

Мінхо проковтнув.

— Т-ти злишся на мене? — запитав він раптово, відчувши себе в десять разів меншим.

Очі Чанбіна одразу помякшали.

— Звісно ні, ти просто змусив мене хвилюватись. — він зробив один крок на зустріч Мінхо. — Я був стурбований тим, що ти покинув нас раніше, і хотів перевірити тебе в кімнаті, я злякався, коли не зміг тебе ніде знайти.

Мінхо знову почувався придурком. Ось чому йому варто було повідомити іншим, що він йде прогулятись. Не тільки ця лайнова прогулянка, так він ще й змусив когось хвилюватись.

Він ненавидів почувати себе тягарем. Він уже відчув це зі своєю тіткою. Він знав, що вона просто була такою, але він ненавидів, що вона постійно хвилювалась за нього й опікала, він відчував, ніби не заслуговує цього.

А тепер ще й Чанбін хвилюється.

— Пробач — пробурмотів він — Я просто хотів ознайомитись з околицею трішки.

Чаньбін кивнув.

— Все добре, не вибачайся. Просто, будь ласка, повідомляй мене завчасно про щось таке. Мені також шкода.

Мінхо подивився на нього не розуміючи.

— Чому ти вибачаєшся?

— Мені не потрібно було так гостро реагувати-

— Але ти не гостро зреагував — Мінхо обірвав його речення.

— Ти виглядав, ніби готовий був накласти в штани через мене всього 30 секунд тому. Я просто кажу, що наступного разу не буду багато думати в таких ситуаціях, у решті решт ти маєш право робити те, що хочеш. — Чанбін пояснив.

— Добре — сказав Мінхо й опустив погляд на свої ноги — інші все ще тут?

Чанбін покрутив головою.

— Ні, вони пішли приблизно десять хвилин тому. Тоді коли я зрозумів, що тебе немає.

— Ми можемо поговорити? — він додав.

О, ні, це не означає нічого хорошого. Він уже відчував запах зіткнення, що наближається, він ненавидів конфліктувати.

Тим не менш, він кивнув, розуміючи, що вибору в нього не було, знаючи, наскільки стійким може бути Чанбін.

Чанбін повів його його до своєї кімнати, де вони лежали на його ліжку.

Його кімната була схожа до кімнати Мінхо, правда була трішки більшою. Його ліжко також було більшим і призначеною для двох.

Стіни були прикрашені різними постерами й різноманітними фотографіями, кімната дійсно відчувається, ніби належала саме Чанбіну. Він був дуже артистичною та творчою особистістю і саме так виглядала його кімната.

— Твоя кімната класна — сказав Мінхо.

— Дякую.

Він відчув, що вони будуть говорити не про кімнату, тому він поглянув на Чанбіна, натякаючи, що він чекає, поки вони поговорить про те, про що він хоче.

Чанбін подарував йому дружню посмішку та обійняв його.

Що ж, це було неочікувано.

— Як тобі тут, подобається? Будь чесним — запитав він.

Мінхо зітхнув, думаючи, що відповіді на запитання про його переїзд стануть частиною його повсякденної рутини.

Він подумав секунду й чесно відповів.

— Мені подобається.

Чанбін глянув на нього насупивши брови.

— Хей, не дивись так на мене, я дійсно так вважаю. — Мінхо вигукнув, захищаючись.

— Загалом місце дуже гарне, не те, що я очікував жити ніби в якісь дупі, але я все ж я був приємно здивований. І ти казав правду, Чан дійсно класний. Я дійсно вдячний за все, що ти зробив для мене. — додав він.

Чанбін хотів ченої відповіді, і він її отримав.

— Тоді що це було раніше? Коли ти пішов від нас і пішов у свою кімнату? — запитав Чанбін.

Мінхо зрозумів, що від нього знову очікують чесної відповіді.

— Я просто…. я не знаю, я просто не дуже добре ладнаю з людьми — почав Мінхо — і я не знаю, гадаю, я просто не звик бути поруч із багатьма людьми, особливо незнайомцями. Відчувалось, ніби я заважав чомусь. Я думав, що буде краще, якщо я піду, не те, що мені важко спілкуватись із тобою.

Чанбін легенько вдарив його по плечу.

— Не будь дурнем, їм дійсно сподобалось зустрітись із тобою.

— Я навіть слова не сказав Чоніну та Синміну. — скиглив Мінхо.

— Але вони все рівно подумали, що ти милий. І коли ти пішов вони сказали, що хотіли б, щоб ти посидів із нами довше.

Мінхо не певний чи варто вірити цьому, але він щасливий, що люди не не люблять його, тому він вирішив повірити.

— І Хьонджин сказав, що хотів би тусуватись з тобою частіше, він сказав, що ти сподобався йому й це не тільки через твоїх котів. — додав Чанбін.

Це змусило Мінхо усміхнутись. Але він швидко опустив кінчики його губ.

— Вони подумали, що я грубий, бо покинув їх так?

Чанбін покрутив головою.

— Ні, я ж сказав тобі, що вони хочуть спілкуватись із тобою. Вони повірили твоєму лайновому виправданню, але не я, я міг сказати, що твоя дупа бреше.

Цього разу вони разом засміялись

— Мені шкода, я постараюсь наступного разу доєднатись до вас знову. — сказав Мінхо — звісно, якщо ти не проти.

— Я більше, ніж не проти — відповів Чанбін — тим більше ти все ще не зустрів ще одного мого друга.

— Ох, ти маєш на увазі Джисона? — запитав Мінхо.

— Звідки ти його знаєш? — здивувався Чанбін.

— Ми зіштовхнулись, коли я прямував до вбиральні і він представив себе — пояснив старший.

— Господи, скажи мені, будь ласка, що він не намагався фліртувати з тобою. — Чанбін уткнувся обличчям у футболку Мінхо.

— Ні, такого дійсно не було.

— Дякувати богам — видихнув він із полегшенням — якщо він колись буде фліртувати з тобою, знай, він фліртує з усіма, буквально всіма. Не хочу осоромити його, але він буквально чоловік-повія.

Мінхо засміявся.

— Прийму до уваги. Але що змушує тебе думати, що він захоче фліртувати зі мною?

— Ти жартуєш? Чи дивився ти на себе в дзеркало останнім часом або хоч колись? Ти шикарний — повідомив Чанбін.

— Дякую, ти також непоганий. — відповів Мінхо. — Я вже можу йти, я хочу зустрітись зі своїми котами. — скиглив він.

Але Чанбін лишень притягнув його сильніше у відповідь.

— Точно ні, твої груди занадто м‘які, щоб відірвати мою голову від них прямо зараз.

Мінхо усміхнувся.

— Ну, тоді це теж добре.

Приблизно через п’ять хвилин Чанбін знову промовив.

— Ох, до речі, і відвідую моїх батьків завтра до обіду, а Чан однозначно буде в студії, тому ти будеш один у першій половині дня. Просто повідомляю тебе завчасно.

 

___________________________________

 

 

Пізніше, цього дня він сидів на дивані та їв рамен, який Чан зробив для всіх. Він побачив, як його телефон засвітився від повідомлення, тому він підняв його та подивився на екран.

 

momo:D

ау

земля викликає Лі Мінхо

кліпни один раз якщо ти ще живий

 

Дідько, звісно, він забув поговорити з найкращою подругою

 

me

дідько, пробач

привіт:D

momo:D

все гаразд

просто пам’ятай, що ти не єдиний, у кого є лише один друг

як життя??

me

ех

стає краще

якщо бути чесним, мені занадто лінь друкувати все

краще буде розповісти все особисто

мені не вистачає тебе

momo:D

……

я вільна завтра

що ж, я завжди вільна

мені також тебе не вистачає

me

зустрінемось на обіді?

на звичайному місці

momo:D

!!!

ДОМОВИЛИСЬ

 

___________________________________

 

 

Пізніше цієї ночі Мінхо був у своїй кімнаті та дивився в стелю. Це була одна з його улюблених справ.

Він знову думав. У його голові завжди кружляло багато думок. Він не розумів свого настрою. Він щасливий? Сумний?

Це бентежило.

Чому він має бути настільки збентеженим?

Раптово в голові з‘явилась ідея. Йому потрібно записати все в щоденнику. Або скоріш, журналі. Буде добре викласти кудись свої думки.

Потім він згадав, що не взяв із собою жодного записника. Однак, у нього були якісь шматки паперу на столі.

Він швидко попрямував до стола й сів на стілець. Прихопив папір та ручку. Цього вистачить для першого разу.

Любий щоденнику

Він одразу ж закреслив слова та зловив крінж від самого себе.

Привіт Мінхо

Зловив крінж знову, але вирішив усе так і залишити.

Я не певний, що я зараз роблю, але вже північ і я абсолютно не маю нічого кращого за це. Маю на увазі, я можу спати, але моя голова вибухне, якщо я не перестану так багато думати.

Я просто думав про те, що я не впевнений, як у мене справи. Бачте, сьогоднішній день почався непогано. Я зустрів друзів Чана та Чанбіна і я можна сказати проєбався з ними й потім плакав, тому це точно не була моя улюблена частина дня. Але потім Чанбін сказав, що я їм сподобався, тому все не так погано, справді?

Я також йшов на прогулянку, яка пішла по одному місцю. Більше нічого додати.

Але залишок дня був непоганим. Чан зробив для нас рамен і ми дивились фільм разом. Ми також дивились фільм учора. Це велика перевага.

Ох, і я також зустрінусь із Момо завтра, я вже не можу дочекатись. Мені не вистачає її. І так, я в кручі, що ми востаннє бачились усього два дні тому.

Зараз написавши це все, я ще відчуваю збентеження. Я гадаю я наляканий. З усього, чесно, життя може бути лячним. Відчуваю ніби я позаду всіх інших. Відчуваю, що мав зробити більше зі своїм життям. Просто дивно дивитись на людей і вони всі виглядають ніби вони мають щось усі разом. Окрім мене.

Тітка Инджі сказала мені бути гордим за себе, але насправді я не погоджуюсь із нею. Сподіваюсь вона не почувається самотньо прямо зараз.

Я не розумів, наскільки стомлюючим може бути письмо. Гадаю тепер краще йти спати.

 

 

 

___________________________________

 

 

— Чанбін!

Мінхо прокинувся наступного ранку дуже рано. Цього разу це було не від звуку будильнику. Його розбудив чийсь крик.

— Ти де? Чаааааанбін!

Мінхо прикрив своє лице подушкою, його мозок усе ще не розумів, що відбувається. Йому потрібно було лише щоб той, хто кричить замовкнув.

— Чанбін! — голос знову кричав.

Мінхо потягнувся і потер очі. Піднявся з ліжка, одягнув тапки й пішов розвідати, що відбувається.

— Серйозно, ти де?

Мінхо відкрив двері і вийшов на середину коридору.

Він побачив чоловіка, котрий ходить навколо. Це був не просто чоловік. Це був той самий хлопець із учора, синєволосий хлопець, який тоді одягав шапочку.

— Джисон? — промовив він, трішки бурмочучи, бо він ще не до кінця прокинувся.

Інший хлопець трішки підстрибнув, бо точно не очікував почути Мінхо. Він подивився на нього здивовано.

— Ох! Мінхо, правильно?

Мінхо кивнув.

— Дідько, я тебе розбудив?

Мінхо знову кивнув.

— Все гаразд.

— Зрозуміло, що ні, ти виглядаєш не дуже — Джисон пирхнув.

— Дякую — пробурмотів Мінхо.

— Ти знаєш, де Чанбін? — запитав хлопець зацікавлено, звучав він трішки розчаровано.

Мінхо майже сказав, що Чанбін спить, коли його мозок поступово почав прокидатись. Що Чанбін сказав йому вчора? Точно! Він відвідував батьків.

— Ох, так, він сказав, що відвідає батьків сьогодні, він повернеться пізніше — Мінхо вдалося відповісти.

Джисон застогнав.

— Він серйозно?! Малий гівнюк, у пас були плани на сьогодні — скиглив він.

— Гадаю, тоді я можу потусуватись із тобою. — додав він через декілька секунд і усміхнувся.

Тоді розуміння нарешті вдарило Мінхо. Чана й Чанбіна не було вдома. Він був один. І ще був хтось один у їхньому домі. Хтось, кого Мінхо ледь знав. І він просто використав слова «тусуватися з тобою». Це означало, що він застряг із кимось і повинен спілкуватись із ним.

— Я-я….в порядку — заїкаючись відповів він, одразу відчувши сильне бажання вдарити себе.

— Ти вмієш готувати каву? — раптово запитав Джисон.

— Оу, так, але надаю перевагу чаю — відповів Мінхо.

— Чайна людина, зрозуміло — інший відповів тихо, більше схоже ніби для себе.

Синєволосий попрямував на кухню і Мінхо не мав іншого вибору, окрім як слідувати за ним. Він сів і спостерігав, як Джисон носився кухнею, шукаючи щось.

Він зацікавлено спостерігав за ним і помітив, як той дістав дві кружки в підставки. Він також помітив чайні пакетики в його руках.

— Чекай, що ти робиш? — запитав Мінхо.

Джисон посміявся з нього.

— А на що це схоже? Я роблю нам чай.

— Я-я можу зробити це — заїкнувся він знову й підвівся на ноги — ти гість як не як.

Інший знову розсміявся з нього.

— Мило, але ні — відхилив його пропозицію Джисон — це місце для мене як другий дім, я готував для себе, приймав душ, тусувався тут один, коли інші не могли, тому не переймайся і сідай назад, щоб я зміг зробити тобі чай.

Мінхо кивнув і сів назад, будучи наляканим сказати ні іншому хлопцю.

— Тепер, коли він подумав про це, це насправді був гарний жест. Здавалося, йому сподобається Джисон разом з усіма іншими хлопцями.

— Який смак тобі подобається? — запитав Джисон.

— Хм, — Мінхо замислився — а які в нас є?

— Тут є…. лимон, кориця та персик — сказав інший.

— Нехай буле лимон.

— Фу — Джисон подивився на нього з огидою, хоч і дражливою.

Наступні декілька хвилин пройшли в тиші. Це не була ані комфортна, ані незручна тиша, Мінхо просто не знав, про що говорити, і він вирішив, що Джисон захоче зосередитися на приготуванні чаю.

Він дивився на хлопця. Він вважав привабливим те, як хлопець знав, де розміщене все й був здатний знайти чайні ложки до того, як це зміг зробити Мінхо, незважаючи на те, що саме він тут жив.

— Тримай — Джисон наблизився до Мінхо й сів поруч із ним, протягуючи йому горнятко чаю.

— Дякую — відповів Мінхо тихо.

— Він майже відпив чаю, але Джисон зупинив його.

— Ти божевільний, занадто гаряче, не пий ще. — засміявся він.

— Оу,- зрозумів Мінхо повертаючи горня на стіл — дійсно.

Чудово, тепер йому доведеться чекати, поки чай охолоне, а це означає, що йому потрібно намагатись завести коротку розмову з Джисоном. Добре, без питань.

На щастя, Суні врятував його від надмірних думок і застрибнути на стіл.

— Суні! — прошипів він — ми не робимо це тут, злізай.

Він м’яко підняв його й поклав на землю.

— Він підвів погляд до Джисона, який дивився на його кота з м‘якою усмішкою на обличчі.

— Ц-це мій кіт, він зазвичай набагато чемніший. — пояснив Мінхо.

— Ох, я знаю. У тебе є ще двоє, правильно? — відповів Джисон.

— Мінхо здивовано кивнув.

Я зустрів їх учора. Темний застрибнув на мене і я був так здивований, що одразу спитав Чана й Чанбіна, чому вони не сказали, зо завели кота, а потім ще двоє рудих з’явились і здивували мене ще більше. — засміявся Джисон — Я пам’ятаю цього — сказав він вказуючи на Суні — Він був таким приємним, я клянусь, що гладив його близько години.

— Не може бути — відповів Мінхо від недовіри — Суні ненавидить всіх окрім мене.

— Дійсно? — запитав Джисон дражливо — давай перевіримо це — сказав він із глузливою усмішкою на обличчі.

— Кскскскскс, Суні, йди сюди малюк.

І тоді Мінхо відчув найбільше зраду його життя. Суні відразу відреагував на голос Джисона й почав рухатись у його сторону. Він вдарився головою в ногу Джисона, що зазвичай робив, коли хотів уваги від Мінхо.

Джисон почав гладити його голову й дивитись на Мінхо гордиливим поглядом.

— Я не можу повірити цьому. — Мінхо прошепотів собі під ніс, що змусило Джисона ще більше усміхнутись.

Мінхо зиркнув на нього глузливо.

— Добре, давай змінимо тему, поки ти не вбив мене, назви мені їхні імена, будь ласка. — сказав Джисон.

Мінхо подарував йому легку усмішку. Він любить, коли люди питають про його котів, це було ніби питають про його дітей. Його не хвилює, якщо Джисон просто був ввічливим, він був щасливим, що той цікавиться, або принаймні виказує зацікавленість щодо його котів

— Ну цього ти вже знаєш — вказав він на Суні — сірий це Дорі, а той, що спить на дивані — Дуні.

— О, зрозумів. У тебе є улюбленець?

— Я виглядаю як монстр? Ні, я люблю їх однаково. — Мінхо схрестив руки.

Джисон засміявся з нього. Знову.

— Ти смішний.

— Як я смішний? — запитав Мінхо.

Джисон знизав плечима.

— Не знаю, просто смішний.

— Як довго ти знайомий з Чаном І Чанбіном? — раптово випалив Мінхо, це була єдина тема, про яку він міг подумати, що вони зможуть поговорити.

— Ухх — Джисон на секунду замислився — Я знайомий із Чанбіном ще з дитячого садочка, але ми не були справжніми друзями в старшій школі, просто час від часу розмовляли. Але коли я доєднався до, ух, думаю це урок фотографій і ми стали ближче. І ми дізнались що в нас схожі інтереси, як продюсування музики й ми навіть планували піти в один універ. Потім, коли він і Чан зустрілись у коледжі, поки я залишався в старшій школі, бо я на рік молодше, а потім коли я вже пішов до коледжу ми почали тусуватись разом і зараз ми іноді продюсуємо музику разом. — пояснював він.

— Ох, тож ти молодше за мене — зрозумів Мінхо.

— Мене подобається, що саме цю інформацію ти вважаєш найважливішою. — засміявся Джисон — Так мені 20, у наступному місяці буде 21.

— Мені 22. — Відповів Мінхо.

— Тож як ти зустрів інших? — знову запитав він у молодшого.

— Боже, ти змушуєш мене забагато думати — відповів Джисон — Хьонджин і Фелікс були моїми однокласниками до кінця старшої школи. Вони в тому ж універі, що і я, Чанбін та Чан, але в них інша програма. Потім, думаю Чан був тим, хто познайомив нас із Чоніном та Синміном, але якщо чесно, я не зовсім пам’ятаю.

— Ох, зрозумів. — відповів Мінхо.

— Що на рахунок тебе, як так, що вони ні разу не згадували про тебе?

— Я знайомий із Чанбіном декілька років. Моя тітка працює в тій ж компанії, що і його мати і вони типу близькі подруги, вони часто роблять якісь випадкові проєкти разом, а моя тітка часто брала із собою, куди б вона не пішла, так я і зустрів Чанбіна. Він не згадував про мене бо ми не були сильно близькими, знаєш, випадковими друзями. А Чана я зустрів усього два дні тому, тому я не маю багато чого про нього сказати. — відповів Мінхо.

— Цікаво. — відповів молодший. — Ти знаєш, що Суні виглядає дещо схоже на тебе.

— Що?

—    В тебе дуже схоже-на-кота лице. — сказав Джисон.

Мінхо відчув, як його щоки червоніють.

— Мх, дякую?

— Завжди будь ласка.

Вони помітили, що на цей момент чай уже трішки охолов, тому вони вирішили відпити трішки. Вони не помилились, температура була ідеальною. Мінхо повинен зазначити, що смакувало досить добре.

— Ох, — раптово струснувся Джисон, лякаючи Мінхо — ти вільний зараз?

— Угу, звісно, чому? — зацікавився старший.

— Не хоче піти зі мною в зоомагазин?

— Зоомагазин? — запитав він від несподіванки. Для чого?

— Щоб я завів собі тварину? — Джисон відповів, ніби це була найбільш очевидна річ у світі.

— Ти щойно подумав завести домашнього улюбленця і вирішив піти завести його зараз же? — запитав Мінхо.

— Так.

—   Ти ж знаєш, що утримання домашнього улюбленця вимагає великої відповідальності?

— Ох, не будь таким драматичним, я не планую заводити слона. — відповів Мінхо — Я думаю над покупкою рибки.

Цього разу була черга Мінхо сміятись із Хана.

Він подумав над цим секунду. Ідея завести нову тварину для когось звучала мило. Тим більше, усе ще було дуже рано, і кращого нічого не знайшлось. Чому б і ні.

 

___________________________________

 

Мінхо перевдягався у своїй кімнаті, поки Джисон чекав на нього у вітальні.

Джисон здавався хорошим. Він також виглядає, ніби не не вподобав Мінхо, тому це було хорошим знаком. Також біля нього ніби було весело.

Поступово Мінхо почував себе все більш і більш схвильовано. Його також певною мірою шанували. Джисон міг просто піти, коли помітив, що Чанбіна не буде вдома, Але він вирішив залишитись із Мінхо. Не тільки це, він також приготував йому чай і зараз запросив його піти на рибкою для нього. Він усміхнувся, перед тим, як вийти з кімнати.

Але що він не очікував побачити в момент, коли відчинив двері, що Джисон стояв прямо перед ним, спираючись на дверну раму, прямо як минулого дня.

— Боже, — Мінхо підскочив — не лякай мене так.

— Пробач, — відповів Джисон, на справді не вважаючи цього. — Готовий йти?

Мінхо кивнув.

Вони вийшли на вулицю і Мінхо зачинив двері, перед тим, як піти. Коли вона зайшли в машину, Першим, що поміти Мінхо, що машина Джисона пахнула дійсно добре.

— Ти можеш ввімкнути музику, якщо хочеш. –сказав Джисон, перед ти, як завести машину.

Мінхо вже хотів погодитись на пропозицію, проте згадав про пісні в його телефоні. Він був не впевнений і подумав, що Джисон назве його музичний смак схожим на сміття.

— Ні, усе гаразд, — відповів Мінхо.

— Ти не любиш музику в машині? — запитав молодший.

— Ні, я наляканий, що тобі не сподобається жодна пісня. — чесно відповів Мінхо.

Джисон глянув на нього з насупленими бровами, але швидко відвернувся назад до дороги.

— Вибери тоді щось із мого плейлиста.

Мінхо взяв телефон Джисона й помітив, що його заблоковано.

— Пароль — 2222.

— Ти серйозно? — запитав Мінхо з недовірою.

— Хей, ніяких жартів!

Мінхо засміявся і ввів пароль. Він пішов одразу до Spotify і прокрутив бібліотеку.

— Саундтрек Гамільтона, серйозно?

— Перепрошую, ти тільки що казав, що наляканий, що я буду засуджувати тебе за вибір музики, а тепер глянь на себе.

— Ні ні, я не це мав на увазі, — пояснив Мінхо, — я просто не очікував такого від тебе.

___________________________________

 

Поїздка не була довгою, вони прибули до зоомагазину менш ніж за 10 хвилин. Джисон схвильовано вистрибнув із машини, схопив Мінхо за руку ще до того, як той навіть зміг нормально встати й побіг до входу.

Магазин був великим, сповненим багатьма тваринами та різними видами іграшок, акваріумів, їжі й інших речей потрібних для домашніх улюбленців.

Двоє хлопців зупинились на секунду, щоб оглянути магазин.

— Я хочу побачити й інших тварин. — сказав Джисон.

— Ми можемо глянути на всіх. — запропонував Мінхо.

Вони підійшли до акваріумів із черепахами і просто дивились на них кілька хвилин.

— Ти знав, що черепахи не відчувають самотності? — раптово випалив Мінхо.

— Не знав, але це приємно знати. — відповів молодший.

Те ж саме відбулось коли вони підійшли до папуг.

— Ти знав, що папуга, котрий знав найбільше слів, знав їх близько 1700?

Цього Джисон також не знав.

Це відбувалось знову, коли вони підходили до хом’ячків, тхорів та ящірок. Мінхо продовжував бути типу «Ти знав це» й «Ти знав те», а Джисон лише уважно його слухав.

— Я не розумію, навіщо люди тримають вдома змій. — сказав Джисон.

— Я не проти них, вони милі. — Мінхо знизав плечима –Ця виглядає непогано.

Нарешті вони підійшли до акваріумів із рибками.

— Яку ти хочеш? — запитав Мінхо.

Джисон продовжував дивитись на них.

— Як ти вважаєш, яку мені варто взяти? — запитав він у Мінхо.

— Це твоя рибка, тобі варто вирішити, яку взяти із собою додому.

— Вам потрібна допомога? — несподівано один із працівників підійшов до них, розуміючи, що вони блукають.

— Все гаразд, він знає все про рибок. — сказав Джисон вказуючи на Мінхо.

— Ти божевільний, я не знаю цього лайна — прошепотів старший.

— Як це ти не знаєш, ти тільки дві хвилини тому декламував мені цілу енциклопедію.

— Ну так, але я не знаю нічого про риб. — відповів Мінхо.

— Хоча, — ніяково покликав він робітника, який уже йшов геть, — чи не могли б ви нам допомогти?

— Звісно, — відповів він з усмішкою на обличчі — у чому проблема?

— Я хочу рибку, але не знаю, яку обрати. — пояснив Джисон.

— Ви вперше купуєте тварину? — запитала пані.

Джисон кивнув.

— Як на рахунок золотої рибки? Можливо виглядає занадто просто, але для старту непогано. — пояснила вона.

Джисон глянув на Мінхо і їм обом наче сподобалась ця пропозиція.

— Яка з них золота рибка? — запитав Джисон.

— Дурню, та що помаранчева — Мінхо відповів, дивуючи себе розмовляючи так із кимось, кого ледь знав.

Здавалося, Джисон теж був заскочений зненацька, але він не виглядав ображеним. Насправді він захихікав із Мінхо.

Пані допомогла їм вибрати невеликий акваріум для рибки й також вони купили трішки їжі. Вони пішли до каси і Джисон на мить запанікував, згадуючи, що не планував купувати рибку, коли виходив із дому, і не був певен, скільки грошей у нього є і скільки потрібно заплатити, але на щастя, удача була на його стороні і він мав достатньо грошей, аби заплатити за все.

Вони повернулись до машини й Мінхо тримав на колінах нову рибку Джисона. Знову було тихо.

— Ти знаєш, ти дійсно цікавий. — сказав Джисон.

Мінхо підвів погляд на нього.

— Чому?

Джисон знизав плечима.

— Я просто думаю, що було цікаво, коли ти раніше назвав мене дурнем.

— Вибач. — перепрошував Мінхо.

— Ні, ні, все гаразд. Це просто було смішно, бо ти весь такий сором’язливий, але іноді в тебе бувають моменти, коли ти виглядаєш розслабленим. Гадаю ми добре порозуміємось.

Мінхо не знав, що відповісти, але виглядало, що Джисон і не очікує відповіді. Його коментар змусив почуватись щасливо, добре, що комусь весело в його компанії.

 

___________________________________

 

 

Вони вже повернулись додому та хотіли припаркувати машину, коли помітили, що Чанбін також повернувся.

— Ох, Чанбін повернувся. — сказав Мінхо.

— Привіт хлопці! — привітався він, коли хлопці вийшли з машини. — Що ви вдвох робите разом! — запитав він спантеличено.

— Ми купили мені рибку! — щасливо крикнув Джисон і вказав на Мінхо, котрий тримав акваріум у руках.

— Ви що?

Раптово, Мінхо відчув, як вібрує телефон у його кишені.

— Дідько, можеш потримати секунду? — запитав він Джисона й передав йому акваріум.

Він дістав телефон. Момо телефонувала йому. Він швидко підняв слухавку.

— Так?

—   Я телефоную тобі у випадку, якщо ти забув про сьогодні.

— Я б ніколи.

— Добре, бо я виходжу з дому скоро.

— Дідько, котра година?

Він почув, як Момо драматично зітхнула з іншої сторони слухавки.

— Зараз 11:45.

— Ох, добре, у мене все ще є час, доки автобус не приїхав.

— Чекай, автобус?

— Так, моя машина все ще в Инджі, бо Чанбін забрав мене два дні тому коли я переїжджав і я все ще не забрав її.

— Охх, добре, добре. Тепер біжи, доки не пропустив автобус. Бувай!

— Бува, Момо. — засміявся він, доки вона не кинула слухавку.

— Хей, ух, — раптом сказав Джисон — не хочу сказати, що підслухав 80 % розмови, але я можу підкинути тебе, щоб ти не їхав на автобусі. — запропонував він.

Мінхо здивовано подивився на нього.

— Ох, це було б чудово. Звісно, якщо тобі не важко.

— Зовсім ні, — відповів Мінхо. — Тримай, Чанбін, приглянь за рибкою доки я не повернусь. — Сказав він і передав акваріум старшому, який був усе ще дуже спантеличеним.

— Коли ви повернетесь, я буду очікувати пояснень.

— Так, так, будь що, бувай лузер!

 

___________________________________

 

 

Ось так вони знову опинились у машині Джисона.

— Ох, до речі, тобі ж не потрібно кудись, куди типу їхати дві години? — запитав Джисон, коли заводив машину, згадавши, що не спитав, куди саме потрібно Мінхо.

— Ні, близько 10 хвилин поїздки, не хвилюйся. — заспокійливо запитав старший. — Ти ж знаєш цю їдальню Лі?

— Ох! — згадав молодший — так, я знаю.

Їхня поїздка проходила в тиші деякий час, доки Джисон не заговорив знову.

— Дякую, що склав мені сьогодні компанію. Мені було дуже весело. — щиро промовив він.

Мінхо усміхнувся йому.

— Без проблем, мені також було весело.

Потім, коли вони майже прибули на місце призначення, Мінхо помітив знайоме обличчя, дивлячись у вікно.

Чорне волосся, боб-стрижка, невисока, одягнена в її класичну пару чорних скінні джинсів та червоний кроп-топ. Так, це було Момо.

— Ти можеш зупинитись тут, я бачу мою подругу.

— Ох, — сказав Джисон — гаразд.

— Повеселись на побаченні! — додав він, коли Мінхо вийшов із машини.

Старший хотів пояснити, що це не побачення, проте Джисон уже поїхав, тому він просто помахав замість цього, сподіваючись, що молодший помітив це.