емоційний надрив

Це продовження оцієї ситуації: https://fanfic.com.ua/fanfic/бувай-я-йду/

Томатами, традиційно, кидайтеся у коментарях.

***

Спартак декілька днів не відповідає на повідомлення. Женя вирішує: нехай вовтузитися сам у своїх тих проблемах. Вона вкотре відчуває злість і розпач. Злість на те, що Суббота знову поводить себе надзвичайно огидно. Розпач – через те, що вона ніяк не може цьому зарадити.

Але, все ж, набирає Миколу. Мовляв: я тут у Київ приїхала, не хочеш зустрітися? Про Субботу питає трішки згодом. Випитує про те, чи не бачилися, чи не проти Микола, якщо раптом Спартак теж зголоситься зустрітися. Микола, на щастя, не зрозумів, до чого ці питання і чітко дав зрозуміти: Суббота в нормі, вони щодня у нього вдома говорять на філософські теми.

– Шикарно, просто надзвичайно, – обурена Женя не може стримати емоцій.

На Поділ вона їде у справах. Принагідно, що саме на Ярославській знаходилася галерея, де Женя мала провести захід. До потрібного будинку вона йде інтуїтивно.

На підході до будинку бачить знайоме обличчя, яке визирає з вікна і випускає хмарку диму.

Спартак бачить її і дивиться впритул. Зараз або ніколи. Він не має права її відпустити. Вони мають обговорити все.

Він киває головою, мовляв, «Зайдеш?». Женя думає декілька секунд, а потім схвально киває. Будь, що буде. Їй треба висловитися.

Дівчина стрімко йде коридором і, без зайвих запрошень, залітає у помешкання. Спартак продовжував сидіти на кухні, визирати у вікно. Він непорушно сидів і не планував змінювати локацію.

-Я прийшла поговорити. Мені страшенно всеодно, чи ти до цього готовий.

– Не менше, ніж ти.

– Тоді прекрасно. Поясни одну річ: якого чорта відбувається?

Спартак мовчки дивиться, очікуючи пояснень.

– Та годі тобі. Ти ж знаєш, про що мова. Твої оці ігри, типу ти холодний, неприступний. Типу, що тобі Женя не треба. Що вона – такий собі другорядний персонаж.

– Не кажи, будь ласка, про себе у третій особі.

– Це все, що тебе хвилює? А мене хвилює бачити біля себе клятий айсберг!

– Біля себе? Я думав, що біля тебе хто завгодно, крім мене. Ти ж живеш на два міста. У тебе круте життя! Де мені немає місця.

– Тобі забракло чогось? Хто, дідько, є біля мене?

Спартак не знає, до кого запалювати. Це ж лише його здогадки. Женя навіть натяку не давала про те, що має з кимось відносини.

– Не маєш версій? Звісно! Бо нікого немає. А до тебе я маю обґрунтовані претензії. Бо ти мене юзаєш. Страшно. Як тільки якась твоя проблема визирає на горизонт наших взаємовідносин, то що? Правильно: «Женю, чуєш, треба зустрітися». А останні зустрічі ти взагалі знахабнів настільки, що я тебе з дому буквально витягувала. Бідна Клавдія ледь інсульт не вхопила. Лише уяви: тягне оце тіло молодичка. А тіло й не пручається. Тілу нормально, трясця його матері!

Спартак раптово втрачає всі слова, які він підготував для оперування. Усе йшло не за його сценарієм.

– Мовчиш? А я продовжу. Тепер згадай, що ти зробив, коли мене вигнали зі зйомної квартири? Коли мене вигнали з валізами та ящиками в нікуди? Ти навіть не відповів на моє повідомлення. Хоч і прочитав. Воно ж видно, Спартак. І воно болить. Байдужість твоя, твої заскоки. У мене вже було двоє таких, зі своїми приколами. Я через них в Аспен і пішла.

Женя дивиться на Спартака. Напруга літала у повітрі. Вона була відчутна між обома, вона просочувалася у всі текстури кімнатки. І її було так багато, що концентрація у молодих тілах була на межі. Її кількість призвела до досі тут небаченого: Спартак сів і гірко заплакав. Женя за декілька секунд була у тому ж стані.