Екстрасенс, 2

Коли Юнгі підійшов до дверей своєї квартири й потягнувся в кишеню за ключами, вилаявся. Ключі він забув у Техьона. І мобільний, очевидно, теж. Сил повертатися не було. Із нього наче враз випустили всю енергію. Маніяк, на якого не можна вийти. А в Юнгі ж сестра й зовсім неслухняна племінниця-підлітка. Чимін, який в’яне на очах. Намджун, який сам гризеться і його гризе. Єдине, що хотілося, – прилягти. Він не приліг, звісно. Просто присів під дверима й заплющив очі.

Тут продувало й тхнуло сирістю й пилюкою. Таке-собі місце, щоб перебути ніч. Ну й нехай, каже собі Юнгі й заплющує очі.

– Ей, із тобою все гаразд?

Юнгі розуміє, що таки заснув. Підвів погляд – незнайомий юнак. Стривожено вдивляється в нього. Темні очі, задерикуватий ніс, довге темне волосся. Тонкий, тендітний і затишний, у домашній піжамі й розкуйовджений.

– Так, так, – прохрипів Юнгі і спробував підвестися. Спина й ноги заклякли. Незнайомець подав руку. На диво міцну.

– Ти чого тут? – голос приємний і м’який.

– Забув ключі.

– О, то ти мій сусід! А я щойно сьогодні переселився! Мене звуть Хосок, радий познайомитися! Ходімо, ходімо!

Він був шумний і тягнув Юнгі до себе. У тепло. Юнгі не встигав за ним: ні за його ходою, ні за його мовою.

– Треба ж було подзвонити до мене чи до когось зі сусідів, нащо ж отак себе мучити? Ти, певно, й не їв нічого? А в мене якраз рамьон є, що скажеш?

Юнгі притулився спиною до стіни й поволі приходив до тями. У квартирі було повно коробок і пахло солодко. Випічкою. Юнгі відчув, як забурчав від голоду живіт. О, так, у Техьона він лиш кави випив, а їв коли?

– Або можна тістечка з чайочком, я якраз спік, люблю, знаєш, пекти.

Хосок урешті помітив, що Юнгі не рухається, і підійшов.

– Тобі допомогти? – запитав розгублено.

Юнгі махнув головою заперечно й нарешті розстібнув куртку. Тоді скинув важкі черевики і пішов на кухню за Хосоком. Там присів на стілець.

Хосок мовчав. Мабуть, він почувався незручно. Він подав тарілку пахучого гарячого рамьону й палички. Сам присів навпроти. Юнгі прокашлявся.

– Дякую, – промовив він і взявся за палички. Їжа була божественна. Або це Юнгі так давно нічого, крім бутербродів, не їв. – Мене звуть Юнгі.

– Дуже приємно познайомитися, – усміхнувся Хосок, і Юнгі завис. Широка світла усмішка – наче сонце зійшло. У грудях щось стислося.

– Взаємно.

– Мені 24, я вчитель у школі танців, дітей навчаю. Часом сам виступаю. Люблю пекти й читати фанфіки, – радісно проговорив Хосок.

Танці – Юнгі в одну мить уявив це струнке тіло в танці. Ось він легко й нечутно підстрибує, змахує худими руками, наче крильми, – злітає.

– Мені 33, я поліцейський. Люблю… – Юнгі не міг пригадати, чим він любив займатися, і це настільки його вразило, що він замовкнув і витріщився на свого нового знайомого.

– О, не переймайся… хьоне. Пробач, я навіть і не подумав, що ти старший за мене, – Хосок схопився зі стільця й поклонився. Граційно. Красиво. Красивий. Юнгі терміново потрібен секс. – Ти ж не проти, якщо я називатиму тебе хьоном?

– Звісно…

– Таке буває, що людина стомлюється й не може пригадати чогось по-справжньому гарного. У мене теж наступають такі миті. Тоді треба просто відпочити, відволіктися, – говорив Хосок натхненно.

У нього якось усе натхненно виходило. Навіть диван у захаращеній залі стелив він натхненно. Здається, Юнгі справді стомився. Здається, Юнгі закохався.

***

Чимін помітно нервував. Час від часу зиркав на свої бліді долоні. Вони тремтіли.

Повз проходили поліцейські у формі й без форми. І, звісно, Чимін уже мав досвід співпраці з поліцією, але Кім Намджун, здається, зовсім цієї співпраці не хотів. Він не вірив у те, що Чимін може робити. Хех, Чимін би й сам не повірив.

Поруч присіла дівчинка. Фарбована білявка, круглолица й мила. Років 14-15. Чимін зусиллям волі зупинив щось у собі. Щось, що уже тягнулося до незнайомої дівчинки прочитати її.

– Привіт, – усміхнулася дівчинка. На її круглих щічках заграли ямочки. – Я Сонмі. А ти?

– Привіт, – і собі усміхнувся Чимін. На душі потепліло. – Я Чимін.

– А ти чого тут? Зовсім не схожий на поліцейського, – мовила вона.

– Та й ти не схожа, – Чимін схилив голову набік. Дівчинка кокетливо набурмосила губки.

– Я до тата прийшла. Він тут бос, – засміялася вона дзвінко. У Чиміна перехопило подих.

І тоді до них підійшов чоловік. Високий і великий: широкі плечі, широкі груди, широкі долоні міцних рук. Хижий погляд. Чимін уже знав, хто це, хоча чоловік ще навіть не представився.

– Сонмі, ти чого тут? – і відразу звернувся до Чиміна: – А ви, пане… до кого?

– Певно, до вас, пане Кім. Я Чимін. Пак Чимін.

Чимін так виразно відчув наростання його злості, що захотілося втекти й скрутитися калачиком – щоб ніхто не бачив і не чув.

– Сонмі, скільки разів я маю тобі повторювати, що ти не повинна спілкуватися з незнайомцями! – гарикнув Кім Намджун на свою дочку. Чимін десь периферією свідомості відзначив, як затамували подих присутні поліцейські. О, як він шкодував, що поруч не було Юнгі.

Дівчинка випросталася на стільці. Вперіщила сердитий погляд у батькове лице. Які вони схожі, раптом подумалося Чиміну.

– Я в поліцейському відділку, – зашипіла кішкою Сонмі. – І Чимін хороший!

Чимін почервонів.

– Твій Чимін шарлатан!

Чимін почервонів ще глибше. Потупив погляд. Відчув, що на ньому зійшлися погляди присутніх, наче комахи. До болю закусив губу. Він подумав, що не заслужив такого. Він подумав, що ніколи в житті не співпрацюватиме з кимось, крім Юнгі.

У своєму кабінеті Кім Намджун говорив спокійніше.  Мабуть, почувався трохи присоромленим, бо його в такому гнівному стані побачили підлеглі. Але Чиміну від того не легше. Але Чиміну до того байдуже. Чимін лиш повторював собі, що він тут через дівчат, яких убиває невідомо хто.

– Це складно пояснити до ладу людям, які не бачили результатів, – казав Чимін тихо, відчуваючи, як пече в грудях образа. – Це наче дивитися запис із камери, промотуючи назад. Я так бачу, мені лиш треба на чомусь зосередитися. Маю на увазі щось із місця злочину. Юнгі-хьон приніс мені одяг кожної з жертв. Часом я реагую на чиїсь сильні емоції, навіть якщо вони не стосуються справи. Тобто якщо маньяк переживав щось сильне, я б і на це зреагував. Але нічого не було. Ваші сліди привели вас не туди.

Намджун і сам про це думав. У нього не сходилися певні деталі. Вони муляли й муляли і врешті просто псували всю картину. Але якби він це визнав, довелося б також визнати, що в них нічого нема. Жертви є. І більш нічого нема.

***

Коли Усон відчинив двері братової квартири, він насторожився. Тут хтось був. Не Техьон, Техьон на роботі. Новий хлопчик? Грабіжник?

Із гостьової кімнати вибіг юнак. Розкуйовджений, наче щойно встав. Футболка й спортивки, завеликі. Братові, Усон легко їх впізнав.

Ну, на грабіжника не схожий. Новий хлопчик, значить. Дивно тільки, що не з братової, а з гостьової, Усонової насправді, кімнати вийшов.

У хлопчика очі великі й переляк на обличчі. Поточився назад у кімнату, наче привида побачив.

– Привіт, – про всяк випадок привітався Усон. – Я Усон, брат Техьона.

– Привіт, – відгукнувся юнак. – Техьоні-хьон не казав, що ви маєте прийти.

– Я й не мав, – посміхнувся Усон і взявся таки роззуватися.

– А ти хто й що тут робиш? – запитав Усон усе ще посміхаючись напруженному юнакові.

– Я… живу.

– О, цікаво. Давно?
– Кілька днів як. Я можу з’їхати, без проблем, Юнгі-хьон віддасть мені мобільний, і я відразу зможу піти, без мобільного мені не можна… – затараторив хлопчак, а сам збліднув страшно. Усон вперед подався, наче помогти хотів, та той відсахнувся.

Усон відступив. Якщо Юнгі тут зав’язаний, значить, кримінал. Мабуть, хлопчак украв що. Юнгі врятувати тепер його хоче. О, в цьому весь Юнгі. Він постійно хоче всіх врятувати. Усон гмикнув:

– То що ти вкрав? І в кого? Із магазину, певно, цигарки?

Юнак збліднув ще більше й обхопив себе руками за плечі. Усон висварив себе в думках: нащо наїжджати на дитину? Ну вкрав, ну нехай. Юнгі наставить його на путь істинний.

– Та ладно, малий, не переживай. Я не засуджую. Сам був непростим підлітком. Та й Техьон далеко не янгол, знаєш?

Усон таки пройшов повз юнака у свою (його?) кімнату й дістав із шафи свої (точно свої) сорочку й спортивки. Узявся стягати футболку й зачепився поглядом за хлопця – той заклякнув і навіть не моргав. Усон матюкнувся під ніс і вийшов. Ще йому проблем із проблемним хлопчаком не вистачало. Треба буде Юнгі мораль вичитати: рятує когось хай за свій рахунок!

***

Юнгі вже хвилини три стовбичив під Хосоковими дверима. Тримав пакет із кавою, соками, йогуртами, ще й шоколадок кілька прикупив. Може, занадто? Може, узагалі не треба заходити? Хосок молодший майже на десять років. Та Боже, фактично на ціле життя, так відчував Юнгі. І весь такий сонячний і теплий.

І взагалі не факт, що гей.

Просто Юнгі…

Просто Юнгі.

Підніс  руку, щоб постукати, і почув на нижньому сходовому майданчику рух. Озирнувся й мимоволі усміхнувся: то був Хосок.

– Привіт, хьоне, – заусміхався той у відповідь.

– Привіт, Хосоку, – муркнув Юнгі. – Я тут… Віддячити хотів за порятунок.

Мабуть, то було дуже тупе пояснення. Якесь абсолютно банальне,  без грама фантазії. Юнгі здалося, що він от-от почервоніє. Біда: Юнгі не просто секс треба, йому б простого людського спілкування треба.

– Та що ти, хьоне, – енергійно замахав довгими руками Хосок, підходячи ближче. – Я завжди радий допомогти.

Хосок став зовсім поруч і засунув ключ у замкову щілину. Перш ніж прокрутити, він ще раз зиркнув на Юнгі й усміхнувся кутиками вуст. Очі в нього теж були усміхнені. Юнгі не пам’ятав, чи ще хтось із його знайомих міг отак усміхатися очима. Гарно.

У квартирі пахло солодко й тепло. І від Хосока пахло тепло й чисто, наче він щойно вийшов із душу. Юнгі різко простягнув юнакові пакет і відвернувся. Ще не вистачало тільки почервоніти, як той рак!

– Дякую, – мовив Хосок, приймаючи пакет і зазираючи всередину. – Стільки всього… Правда, не треба було, мені ж у радість тобі  допомогти…

– А мені в радість тобі віддячити, – відповів Юнгі, з подивом відчуваючи, як захрипло горло. Ох Боже, це аж так він нервується?!

Хосок відразу попрямував на кухню, захопивши й Юнгі. Правда захопивши: він узяв чоловіка за руку, і то було дивно. Юнгі зовсім не тактильний, а долоню в долоні сприйняв, як малолітній романтик, готовий запищати від радісних метеликів у животі.

***

Усону не довелося чекати довго: брат прийшов за хвилин 15 після нього. Затарювався – цілий пакетище додому приволік.

– О, хьоне, – здивувався Техьон.

Він поставив пакет і взявся методично діставати з нього продукти. Тоді різко випрямився й вигукнув: – Гук, усе гаразд?

Коли ніхто не відповів, він кинувся бігти в Усонову кімнату. Відчинив двері, зазирнув усередину. Його напружені плечі розслабилися.

– Що то за хлопчак у моїй спальні? – запитав Усон, закидаючи в рот виноградину, яку щойно дістав із магазинного пакета.

– Ну, ми з Чиміні та Юнгі йому помагаємо. Я на тебе не чекав.

Техьон продовжив діставати продукти з пакета. Усон закинув до рота ще одну ягідку.

– Надовго  приїхав? – запитав Техьон. Він уже продумував, як буде розмістити в двокімнатній квартирі Гука й брата. Гука він, звісно, не виселить, а Усон навряд захоче спати на кухні. Ех, подумалося з розчаруванням Техьону: вочевидь, кухня дістанеться таки йому.

– Та маю кілька тижнів відпустки, та подумав провідати вас із Юнгі. – Усон розслаблено відкинувся на спинку крісла. Він би ноги на стіл поставив, але Техьон би його прибив.

– Слухай, – стрепенувся той в одну мить. – Може, ти в Юнгі поживеш? Він усе одно на роботі днює й ночує. Га?

– Та серйозно? – Усон відчув роздратування: через якогось злодюжку він має їхати до Юнгі?

– А чого ні? Згадаєте старі добрі часи. Школа там і всяке таке.

– Може, хай злодюжка перекочує до Юнгі, а не я зі свого дому?

– У, не драматизуй, – Техьон присів навпроти брата, усміхнувся йому. Усон не стримав усмішки у відповідь. А тоді простягнув долоню до братового неслухняного чуба. Погладив.

– Радий тебе бачити, Техьона, – мовив спокійно й радісно. Техьон подався за братовою долонею.

– Я теж, муркнув у відповідь.