Екстрасенс, 1

Сьогодні знову нічого. Чимін піднявся з лавки, повів плечима й ступив кілька кроків. А тоді зовсім звично йому в очах потемніло, у вухах задзвеніло і здалося, що от-от він просто відімкнеться. Йому треба була опора, він підніс руку, наче крізь воду нею пробирався, щоб тільки за щось схопитися. Схопився. Юнгі.

– Чиміні? – запитав чоловік занепокоєно.

– Мені б прилягти, – пробурмотів юнак.  До горла підступала нудота.

– Зараз, зараз, малий, – Юнгі приобійняв Чиміна й повів парком до свого авто.

Йому вже здавалося, що то дохлий номер, вони ні на міліметр не просунулися, та й Чимін марніє на очах. І Намджун біситься. Він каже, що то дурниці, що Юнгі дурить якийсь малолітній аферист. І Юнгі ніяк не може його переконати, що Чимін не аферист. Він екстрасенс. І так, Юнгі теж в оце-от усе ніяк би не повірив, якби не одне «але». Таке величезне, жирне. Два врятовані дитячі життя.

Чимін завалився у крісло автомобіля. Закинув голову й заплющив очі. Дихав глибоко й рвано. Кожен день гірше. Юнгі навіть не уявляє, що цей малий переживає.

– Нічого? – питає Юнгі відсторонено.

– Нічого, – видихає Чимін. Усе ще заплющені очі. Бліда, аж прозора шкіра. Запалі щоки. П’ять днів.

– Я знову бачив того хлопця. Гук, – це Чимін оповідає вже через годину. Він подрімав зо двадцять хвилин, прийняв душ і випив гіркої кави. Юнгі її ледь пригубив і виплюнув.

– І що? – Юнгі відкинувся на спинку дивана у Чиміновій квартирі й заплющив очі. Треба буде поговорити з Намджуном. Чиміну слід заплатити за пророблену роботу, навіть якщо результату нема. Зрештою вони ж отримують зарплату, навіть коли результату нема.

– Його просто вбивають. Помалу, помалу. Він хоче повіситися. У нас так мало часу.

У Чиміна очі червоні й вузькі, зовсім запухлі. Говорить він швидко, голос його тремтить. Юнгі знає Чиміна, сам прийшов за його допомогою, і все одно йому не по собі. Мурашки біжать, коли він так поводиться.

– Учора він знову був у паркові. Йому там подобається. Він зовсім юний, йому років вісімнадцять.

Чиміну двадцять, думає Юнгі. І він себе юним ніяк не вважає.

– Учора його віддали якомусь чоловікові. Товстий, я його запах чув просто на собі. Такий різкий запах поту й цибулі. І з рота так тхнуло. Гука рвало, він уже не мав чим блювати, а його рвало. Усе болить, усе болить, а найгірше душа. Так хочеться вмерти.

Юнгі вже втретє чує про цього хлопчика. Йому б допомогти, але Чимін не бачить, як той виглядає.

– Спробуй згадати бодай щось. Куртка? Кепка? Сумка? Взуття? Щось, за що я міг би зачепитися.

– Я не бачив. Я не бачив, тільки відчував… – пробурмотів Чимін і, відставивши чашку, скрутився калачиком на дивані.

***

Техьон приїхав, як тільки зміг. Гнав на своєму байку на максималці, готовий до будь-чого.

І до цього теж.

Чимін ридав, скрутившись на підлозі коло вхідних дверей.

– Чиміні, Чиміні… – Техьон присів поруч, просунув руки хлопцеві під спину й підняв його. Відніс на диван і вклав обережно. Забіг на кухню, налив чашку води й кинувся до друга.

– Ось, випий, рідний, випий.

Чимін захлинався й задихався: пив і намагався розказати про Гука.

– Сьогодні був другий. Його коханець віддав його вже другому чоловіку. Він отримує гроші за Гука, а того гвалтують. Він такий молоденький, він як дитина, він нічого доброго не бачив, його продають і гвалтують, у нього нікого, хто поможе. А я його не бачу, просто силует. Він аж пульсує болем. Я бачу його як пляму болю. Знаю окремі факти: він юний, зовсім-зовсім юний. Невисокий, десь як ти, тонкий, весь у чорному. Звичайний підліток. Він хоче повіситися, він готовий до того, щоб повіситися, його тут нічого не тримає.

– Тихо, рідний, тихо, ми знайдемо його, от побачиш.

Техьон колихав його в обіймах. У грудях була порожнеча. Отак само, завдяки своєму дарові колись Чимін врятував його. Троє підлітків його били битками й знімали на відео. Бо він «підар», таких треба було покарати. Правильні нормальні цілком гетеросексуальні підлітки втрьох добивали його. А тоді прибіг Чимін. Маленький і дикий, він кричав і кидався на нападників, відштовхуючи їх від майже нерухомого Техьона. Так вони й познайомилися.

Чимін гортав простір і час, наче Техьон гортає книгу, і цілі світи поставали перед його очима. Краще б він був звичайним юнаком.

– Він у масці, він весь час у масці. Це того, що його б’ють. Не тільки через ковід. Зовсім не через ковід, він би хотів померти.

– Коли він приходить у парк зазвичай? – запитав Техьон діловито.

– В обід. Так, десь між 12 й 13. Він гуляє, поки вдома нема його… – зуби Чиміна скрипнули.  Очі блищали з люті й завзяття. Чого Техьон не запитав про час раніше? Чого він сам не подумав про час? Він усе переймався, як зможе віднайти юнака у велелюдному паркові, юнака, якого не знає. Але ж можна звузити час пошуків.

– Треба подзвонити Юнгі, Юнгі поможе.

– Твій Юнгі тобі за тиждень не заплатив навіть, а ти чекаєш, що він поможе. Ця поліція – це піздєц, а не поліція, нічого не роблять, – бурчав невдоволено Техьон.

– Він заплатить, – просто мовив Чимін. – Та навіть якщо не заплатить. Я б і сам зголосився допомогти. П’ять дівчат. І жодної зачіпки. Як би я зміг жити, якби навіть не спробував помогти знайти вбивцю?

***

Юнгі почувався по-дурному. Замість того, щоб займатися справою серійника, він шукає якогось Гука. Он теж зграйка підлітків: троє хлопців і дві дівчинки. Усі в чорному. Що за мода дурнувата, у чорному ходити. От хто з них Гук?

Юнгі скривився скептично, але таки підійшов до дітей і бадьоро поцікавився:

– Привіт! А ви Гука не бачили?

– Кого? – витріщив на нього очі один із пуцьвіріньків. – Вали звідси, дядя.

Йому показав язик Техьон. Кретин. Але він дружить із Чиміном і допомагає в пошуках. Юнгі треба змиритися. Суворо зиркнувши на неввічливого підлітка, Юнгі відійшов убік.

Техьон уже чарівно  (чарівно? серйозно?) посміхався якійсь дівчинці. Юнгі відвів погляд убік.

Чимін сидів на лавці посеред парку. Очі звично заплющені. Юнгі й Техьон так само звично за ним наглядають. А то всякі причепитися можуть. Так каже Техьон. А то Чимін дивний вигляд має, думає Юнгі.

– Он він, – скрикнув раптом Чимін. Розплющені очі стали на диво широкі. Втупилися в тонку фігурку, яка проходила повз. Юнгі й Техьон кинулися до нього.

– Привіт, малий, – пробасив Техьон.

Хлопчина сахнувся. Темна кепка, чорна маска, чорна вітровка й чорні джинси. З-під кепки дивляться налякані темні очі. У руках темний пакет.

– Тебе звуть Гук? – запитав Юнгі.

– Я… я буду кричати, – прошепотів хлопець.

Коли ззаду йому на плече лягла рука Чиміна, він аж підскочив.

– Ми хочемо помогти, – говорив Чимін гарячково. – Тобі так страшно, що ми одні з них, але це не так, ми просто хочемо помогти, ми тут, щоб ти жив, щоб тебе врятувати, від нього врятувати, бо ти на таке не заслуговуєш, ніхто на таке не заслуговує, знаєш.

Гук заклякнув. Навіть під вітровкою видно було, як високо здіймаються його груди.

***

Під маскою ховалося зовсім ще дитяче обличчя. На лівій щоці зелений уже синець. Сходив. Губа справа розбита недавно. Хлопчаку, мабуть, заважає запекла на ній кров, бо він весь час облизує її кінчиком язика.

Маленьке нажахане звірятко, думає Юнгі.

– Пустіть додому, – шепоче Гук. У Юнгі по руках гусяча шкірка від того, як звучить його голос: надломлений і дорослий.

– Малий, тобі не можна туди. Чиміні каже, що з тебе там знущаються. Ми тебе захистимо, – заспокійливо басить Техьон.

– Ніхто з мене не знущається, а вас я не знаю. Пустіть.

Чимін виходить наперед, зупиняється перед Гуком і бере його руки у свої.

– У тебе батько випиває. Ти його не бачив кілька років. – Після кожної фрази Чимін робить паузу. Його очі порожні й холодні, дивляться крізь хлопця. Той тремтить так, що видно неозброєним оком. Юнгі стає моторошно. Кожного разу, коли Чимін так робить, хочеться втекти світ за очі.

– Він тебе бив. Бив часто. Руками, ногами. Він брав вибивачку. І по спині. Ти втік. Тебе знайшов Соджун. Соджун. Він старший. Високий. Плечі, плечі широкі. Ти за ними, як за кам’яною стіною. Це він так каже. Багато разів. Ти такий: так, так. Він тебе кохає, каже. Кохає. Кружка. Ти кружку розбив. Така червона, ні, темніша. Він тебе вдарив. Ти кричав. Він просив пробачення. Казав, що кохає.

Гука тіпало. Юнгі, здається, теж.

– Він тебе брав, коли хотів. Не питав. Тобі було боляче. Кров. Ти плачеш. Тоді він привів свого друга, бо треба були гроші. Друг тебе пхнув на ліжко. Ти кричав, ти кликав: Соджун, Соджун.

– Досить!

Гук виривався з рук, а Чимін не пускав. Юнгі не знав, звідки в нього така сила.

Техьон обхопив руками дрібне тільце хлопчака й гойдав його заспокійливо, поки той бився в істериці.

Юнгі тримав Чиміна. Той теж бився в конвульсіях.

***

-Ти міг би просто поговорити з Чиміном, – просив Юнгі.

Намджун сидів у своєму кабінеті, застібнутий на всі ґудзики, напружений і холодний. Йому ця розмова зовсім не подобалася. Він пішов Юнгі назустріч, він дозволив залучити цього нібито експерта. Екстрасенса. Тьфу. І що? Він таки мав рацію: із того ніякої користі. Але гроші йому слід платити справно, аякже.

– Він врятував хлопчину, якого гвалтували.

– Який молодець, – гмикнув Намджун, позірно відвертаючи погляд від Юнгі на свої папери. Начальство тиснуло, преса тиснула, громадськість тиснула, рідні вбитих дівчат тиснули. Йому здавалося, що він от-от збожеволіє. Хотілося, щоб усі відчепилися, щоб він просто побув сам. Невже це так багато?

– Джуне, я сам це бачив. А ще бачив, як він, ще 10-річний пацан, врятував двох дітей. Їх викрав маніяк. Пам’ятаєш ту справу, років 10 тому, коли чувак у жертви хотів принести дітей? Одну приніс, а двох, яких викрав, поліція знайшла?

– Я в курсі. Ти казав, що цей Пак на нього вивів. Випадковість. Або вони працювали разом, а поліція не допетрала. Хто запідозрить дитину й її батька поліцейського?

– Що? – Юнгі загрозливо нахилився вперед. Погляд став гострим і лихим. Намджун зітхнув.

– Добре. Кажи, що він придумав.

Юнгі взяв себе в руки. Він сердився на Джуна, але не міг втратити таку можливість.

– Він виходив у парк уже тиждень, але не міг знайти й сліду нашого вбивці. Я не знаю, чи саме так він це робить, але він наче читає хвилини й години, як книгу. Проглядає їх, відмотує. Просто сидить і читає. Щоб знайти когось або щось, йому треба просто дивитися.

– Це все повна маячня, – не витримав Намджун.

– Я розумію. Я сам у таке ніколи б не повірив, ти мене знаєш. Але я теж знаю, що я бачив. Його батько поліцейський. Вони часто працювали разом. Ще звідколи Чиміну було 9 чи 10.

Юнгі геть не впевнений, що пан Пак, його колишній наставник і напарник, робив правильно, коли змушував свого сина, зовсім маленького й тендітного хлопчика, бачити вбивства. У всіх деталях. Як малий ще непоїхав? Та й чи не поїхав? Юнгі продовжив:

– Чимін сказав, що вбивства не відбувалися в парку. Він цього не бачить. Ми взяли хибний слід.

– Або він усе вигадує.

– Або ми взяли хибний слід, – наполягав Юнгі. – Поговори з ним.

***

Сокджин діловито закинув ногу на ногу й посьорбував каву. Холений, витончений, елегантний, Юнгі він ніколи не подобався як людина, але він знав його як кращого психотерапевта, із яким доводилося стикатися впродовж служби.

– Що привело тебе до мене, дорогий друже поліцейський? – муркнув Сокджин.

– Справа одна, – Юнгі приліг на диванчику для Сокджинових клієнтів і заплющив очі. Він думав, що коли Намджун не підпише документи, йому самому доведеться заплатити Чиміну. І Сокджину, очевидно, теж. Обрав же він собі роботу, подумав іронічне.

– Хлопчик, 19 років, сексуальне насильство. Схоже, що років із 16 живе з чоловіком. Нещодавно той став його продавати іншим виродкам. Ну і бив, як без цього.

– Піздєц, – вирвалося з вуст Сокджина. Зовсім йому не личило.

– Рідних у нього, я так розумію, нема. А допомога треба. Я заплачу за нього. Попрацюй? Мені треба, щоб він наважився написати заяву на свого колишнього і тих виблядків, які купували хлопчика.

– Приводь його завтра на 9. Подивимося, що можна зробити.

У кабінет постукали. Сокджинова секретарка, така сама елегантна й дорога, як і Сокджин. Як і його кабінет. Юнгі тут почувався не в своїй тарілці. Може, це й помилка. Гукові зі Сокджином буде складно: вони наче з різних світів.

– Пане Кім, до вас пані Лі, – мовила секретарка приємним грудним голосом.

– Так, дякую, дорогенька. Приготуй нам із пані Лі кавусі й скажи їй, що я прийму її за п’ять хвилин.

– Дякую, Сокджине, – мовив Юнгі і піднявся з дивана. Глянув в обличчя Сокджина: темні очі, пухкі рожеві губи, нафарбовані рожевим блиском, гладенька ідеальна шкіра. Юнгі вирішив, що треба нарешті когось принаймні для сексу знайти, а то йому вже Техьон і Сокджин симпатичними здаються.

***

Гук сидів у дальньому кутку за кухонним столом і пив чай. На нього дивилося три пари очей і чекали рішення. А він не знав, що йому робити. Він щулився від кожного звуку, усе боявся, що він їх знайде. Прийде і вб’є, і так буде правильно: Гук не мав права отак кидати його, він же врятував, коли Гуку зовсім не було куди йти. Отака його дяка?

– Малий, серйозно, це найкраще, що ти можеш зробити для себе, – басив заспокійливо Техьон. – Юнгі-хьон тебе завозитиме й зустрічатиме, а він поліцейський, він тебе зуміє від кого хоч захистити.

Юнгі гмикнув.

Думав, що Техьон недалекий егоїстичний вилупок, а він не такий, як здається на перший погляд. Він, виявляється, уміє дбати, якийсь надійний і теплий. Він он Гука прихистив. Сказав, що тому навряд сподобається з Чиміном, який… ну… навіть психічно здорову людину налякає, а що вже казати про вразливого й травмованого хлопчака.

– Правда, Чонгуку, Сокджин справжній фахівець, він допоможе, – додав Юнгі. Він би до себе хлопця забрав, але він удома вкрай рідко буває. Хто його зна, що Гук надумає, коли Юнгі на роботі. А Техьон он весь час поруч крутиться. За хлопцем наглядає.

Той тулиться по кутках, майже нічого не говорить. Юнгі забрав про всяк випадок його мобільний телефон, щоб тому не закортіло подзвонити своєму вилупкові: всяке може трапитися в такій ситуації, а жаль би було.

Насправді, Юнгі в принципі жаль, що доводиться чекати, що не можна просто піти й віддубасити того виродка так, щоб і встати не зумів. Техьон би поміг, він сам і пропонував такий варіант. Юнгі поліцейський, він так не зможе…