1. Експерт зі стародавніх магічних артефактів

Герміона дуже поспішала і, виходячи з кабінету, мало не налетіла на містера Брайда, який, здається, саме прямував до неї.

– О, як добре, що я встиг вас застати, місс Грейнджер, – радісно проторохкотів він, тяжко переводячи дихання, ніби подолав щойно шлях довжиною не в два сходові прольоти, а щонайменше в два десятки миль. – Отримав новий артефакт. Потрібно, щоб ви глянули.

Герміона спробувала люб’язно усміхнутись, але її шлунок несподівано голосно забурчав, нагадуючи, що має бути зараз в пріоритеті.

– Я подивлюся, містере Брайде. Пообідаю і відразу подивлюсь.

– Пізненько ж ви зібрались на обід, моя люба, – докірливо хитнув головою містер Брайд, а потім дістав з такого ж товстенького, як і він сам, портфеля невелику прямокутну коробочку. – Ось, тримайте. Тільки обережно, щоб не пошкодити. Дуже крихка річ.

– Звичайно, – терпляче кивнула Герміона, хоча нагадування було зайвим. Більшість речей, з якими їй, експерту зі старовинних магічних артефактів, доводилось працювати, були крихкими.

Залишивши коробку з артефактом в ящичку свого робочому столу, Герміона знову вислизнула з кабінету. Вона все ще не втрачала надії потрапити сьогодні до кав’ярні «На мітлі» і нарешті пообідати. Це місце подобалось їй з багатьох причин. По-перше, готували там швидко і смачно – ідеальний варіант для людини, яка завжди поспішає. По-друге, поруч з кав’ярнею був газетний кіоск. Герміона щоразу купувала там свіжий випуск «Щоденного віщуна» і проглядала його, очікуючи на своє замовлення. А ще Герміона нерідко зустрічала там своїх хороших знайомих. Наприклад, найкращу подругу Джіні Візлі, яка також зуміла оцінити кулінарний талант місцевого шеф-кухаря і з’являлась в кав’ярні досить часто. Час від часу бачилась Герміона там і з Невілом, з Анною, Шеймусом і навіть з Луною Лавгуд, яка зазвичай не надто любила людні місця.

Загалом можна було б сказати, що «На мітлі» влаштовувало Герміону у всіх відношеннях, якби не один невеличкий нюанс. Неприємний, але все ж не нестерпний. З деяких пір затишний заклад, який так любила Герміона, приглянувся ще одній людині. Людині, зустрічі з якою їй задоволення аж ніяк не приносили, а саме – Драко Мелфою. І абсолютно незрозуміло було, з якого дива він надавав інколи перевагу такому скромному місцю, замість того, щоб в черговий раз відвідати якийсь іменитий ресторан для чарівників-мажорів. Там йому напевно не доводилося б сидіти з невдоволено-зневажливою міною та кидати раз за разом зверхні погляди на оточуючих – там поруч із ним знаходилися б виключно такі ж пихаті зануди, як і він сам. І все ж Мелфой регулярно, знов і знов, двічі на тиждень з’являвся на порозі кав’ярні, кидав на Герміону незмінно холодний погляд, від якого спиною ніби пробігала сотня мурах, ледь помітно кивав на знак вітання головою і прямував до невеликого круглого столика в кутку, який, здавалося, був завжди для нього зарезервований. Потім лінивим помахом руки підзивав офіціанта, замовляв паелью або різотто і шоколадне морозиво на десерт. А отримавши врешті замовлення, зосереджувався на трапезі, лиш зрідка відриваючи погляд від тарілки, щоб в черговий раз похмуро огледіти непоказний інтер’єр «Мітли», як зазвичай називали кав’ярню постійні відвідувачі.

Інколи їх погляди зустрічались. Герміона тоді, вмить червоніючи, квапливо відводила очі і подумки корила себе за те, що знову дивилась в його сторону. Правду кажучи, вона не розуміла, навіщо робить це. Мабуть, щоб просто в черговий раз переконатись, що ставши дорослим він зовсім не змінився, що лишився таким же самозакоханим ослом…

Зараз причин для хвилювань не було. Мелфой приходив вчора, сьогодні навряд чи з’явиться, а отже, можна було спокійно пообідати. Зробивши замовлення, Герміона, як завжди, розгорнула «Щоденного віщуна» і сторопіла: з розвороту на неї дивились добре знайомі, схожі на дві напівпрозорі крижинки очі, погляду яких вона так розраховувала сьогодні уникнути. На колдографії, що займала майже цілу сторінку, красувався Мелфой в дорогому діловому костюмі, який, потрібно визнати, сидів бездоганно, а справа до юнака тулилась, сяючи білозубою усмішкою, чарівна темноволоса красуня. На відміну від дівчини, що аж іскрилась щирою радістю, Мелфой виглядав так, ніби робив велику послугу оточуючим, дозволяючи себе сфотографувати. Під знімком виднівся заголовок: «Молодий спадкоємець імперії Мелфоїв оголосив про заручини з юною Асторією Грінграс».

Герміона огледіла їх обох критичним поглядом і скептична напівпосмішка торкнулась її губ. Що ж…  Прекрасна пара вийшла б, якби дехто не був безнадійним недоумком. Наївна Асторія навіть не уявляє у що вплуталась. Усміхається, ніби виграла мільйон золотих галеонів, а насправді… Насправді Мелфой і одного ламаного кната не вартий.

— Ваш гарбузовий суп, міс.

Офіціантка підійшла так тихо, що Герміона здригнулась від несподіванки і мало не випустила з рук «Віщуна».

— Дякую, — пробурмотіла Герміона і, згорнувши газету, відклала її на край стола. Замислено дивлячись услід тоненькій офіціантці в коричневому фартушку, вона запитувала себе, чому взагалі думає про Мелфоя та Грінграс? Хіба обходить її хто з них у що вплутався та яким буде їх спільне життя? Ні, не обходить. Абсолютно не обходить.

Герміона неохоче занурила ложку в суп. Настрій чомусь був зіпсований. І апетит зник. Погляд мимоволі ковзнув на сяючий чистотою кутовий столик, де зазвичай сидів Мелфой. Якби зараз він був там, Герміона, мабуть, в черговий раз наткнулась би на його непривітний, пронизуючий погляд. Але Мелфоя не було. Отже дивитись можна було скільки душа бажає. Тільки на що дивитись?

Герміона глибоко зітхнула і відкинулась на спинку стільця. Та що з нею сьогодні? Вона що, жалкує, що тут зараз нема Мелфоя? Може, їй його крижаного погляду не вистачає? Може, скучила за ним? Та що за дурість?! І прийде ж таке в голову! Вона просто звикла бачити його за тим столом, ось і все. Нічого більше.

Намагаючись не згадувати більше про Мелфоя, Герміона без задоволення доїла суп і вийшла на залиту сонцем вулицю. «Щоденний віщун» полетів у смітник, а Герміона рішуче покрокувала в напрямку Міністерства Магії. Вона завжди любила свою роботу, але зараз їй особливо сильно хотілось зануритись у свої обов’язки з головою і повністю зосередитись на новому артефакті, який так вчасно з’явився і, без сумнівів, швидко допоможе позбутися зайвих думок. Так завжди було. Робота завжди допомагала їй. Навіть у найскладніші життєві моменти рятувала від божевілля. Наприклад тоді, коли вони з Роном остаточно розчарувались одне в одному і вирішили розійтись. Здається, з тієї пори робота лишилась єдиним справжнім коханням Герміони.

***

Це була статуетка з обпаленої глини – теракоти. Невеличка премила фігурка одягнутої у довжелезну мантію дівчинки з янгольським обличчям. Кидаючи час від часу на неї зацікавлені погляди, Герміона проглядала супроводжуючі документи. Отже, творець – невідомий, приблизний вік – майже півтори тисячі років, маркери небезпечних проклять – відсутні. Знайдена під час проведення розкопок стародавнього поселення чарівників на півдні країни. І що цікаво, зберігалась фігурка у скриньці з написом: «Найбезглуздіша у світі магія».

Що ж це за така безглузда магія може бути, здивовано хмикнула собі під ніс Герміона. Як взагалі чари можуть бути безглуздими? Всьому можна знайти застосування, з усього можна отримати користь, якщо підійти до справи з розумом.

З цими думками Герміона обережно дістала статуетку зі скриньки і піднесла поближче до світла. Не дивлячись на досить поважний вік, вона чудово збереглась. І яка ж гарна вона була, справжній витвір мистецтва! Але витрачати час впусту Герміона не могла собі дозволити, тож помилувавшись кілька секунд теракотовою дівчинкою, спробувала налаштуватись на робочий лад. Потрібно вияснити, які чари ховає у собі статуетка. І чи є вони в ній взагалі?

Герміона була певна, що жодного разу у жодному довіднику з магічних предметів не зустрічала нічого схожого на річ, яку вона зараз тримала у руках. Отже відкривати їх знову нема сенсу. Можливо, варто було б полистати «Історію стародавніх магічних цивілізацій»? Теж не багатообіцяючий варіант. Порозмисливши ще трохи, Герміона спробувала застосувати чари, що виявляють приховані властивості предметів, але, як вона, власне, і думала, бажаного результату це не дало.

Можливо, на артефакт накладено захисні чари? Чи статуетка все ж звичайна і не несе в собі ніякої магічної сили? Може, тому і напис такий, що нема у ній чарів? Від коловороту думок голова йшла обертом, але Герміона була налаштована рішуче: якщо теракотова фігурка має якісь секрети, вона їх обов’язково розкриє.

Захоплена роботою Герміона не помітила, як сонце скотилось вниз до горизонту, а потім і зникло за ним. День закінчувався, а вона так ні на крок і не наблизилась до мети. Що б не робила, як би не намагалась знайти хоч щось незвичайне, статуетка вперто продовжувала поводитись як справжнісінька маглівська річ – просто лежала на столі, втупивши в стелю пустий, нерухомий погляд. Однак міс Грейнджер не мала звички швидко здаватися. Навіть навпаки, труднощі лише розпалювали в ній азарт і вона, не шкодуючи ні часу, ні сил, вперто продовжувала йти до поставленої мети. От і зараз, Герміона дбайливо вклала теракотову лялечку назад у скриньку, скриньку опустила на дно своєї вишуканої, безрозмірної сумочки, оздобленої бісером, і лише потім залишила кабінет і попрямувала до міністерського камінного залу. Все одно у неї не було на вечір жодних планів, то чому б ще трохи не попрацювати перед сном?