Експеримент

Повне відерце води.

Дрібка туди, дрібка сюди.

Мертве обережно вилучити, до живого — ніжно заговорити.

Темна маківка відпустила гривку, що ледве закриває по-смішному зосереджені очі. Вона, напевне, мила. Вона, скоріш за все, не проти розповісти про своє маленьке тату. Звичайно, тільки якщо це дійсно все, що на тій ділянці шкіри є, і Ліді не здалось так лише через строкату майку в лінію, що хоч і давала тендітним плечам грітись на останніх цього року променях сонця, та вірно охоплювала її тіло в усіх інших місцях. Довга спідниця мала плутатись у неї під ногами, коли б вона встала, але Ліда не може сказати точно. Її власне простецьке плаття без чіткої форми не стояло поряд.

Кроки.

О, ні. це не по неї. Вона не збирається приймати іншу істину.

Виразно зелені очі залишаються мирними, не підіймаються нагору, наче там нічого нового й не з’явилося, та вона підривається, помітивши Ліду, що Бог їй свідок, вже хотіла сказати щось приторне й безглузде. Її скудне зібрання інструментів так і тримається собі вологої землі, коли вона прямує до дверей під’їзду. Голова високо, подих — непохитний.

Ну все.

Або зараз, або ніколи.

Вона швидша. Іти за нею з тою самою зваженістю, яку вона випромінює, хоч її і хочеться ввібрати в себе, не виходить. Всі б на її місці так повелись, якби побачили абсолютно незнайому людину на подвір’ї свого дому, яка надзвичайно ними зацікавлена.

Дві — мало не три — сходинки за раз.

Збите серцебиття, зухвалий вигляд.

Вперта.

Нічого. Ліда, здається, здивувала її тим, що змогла потрапити всередину вже після того, як вона без зусиль так легко зачинила двері: ані пропустити не думала, ані видати схвилювання. Що ж, тепер їй багато доведеться дізнатись про Ліду. Заради власної безпеки.

Декілька поверхів, і можна послухати, як захлопується вірогідно непривітна квартира. Тамбур виблискує посмішкою, зібраною з усіх подряпин і швів на ручці дверей, усіх відбитків і трьох шарів фарби на їхній поверхні, наче він тут ні до чого, а настрій хороший мати ніхто не забороняв. Дзвінок працює, хоча конструкція не вселяє довіри. Попередження у відповідь теж відгукується одразу:

— Зараз буду.

— Добре.

Звісно, що добре. Ліда згодна на те, що це «зараз» — лише відволікаючий маневр, що мине воно не так скоро, а може і взагалі не минути, та вже за секунду в неї стріляє яскравим світлом. І чимось, що тхне. О, вона палить. У приміщенні, випускаючи дим прямо в обличчя Ліди. О, як вона помиляється.

— Ти мене не відлякуєш, — Ліда доброзичливо посміхається. Майже щиро — їй подобається знати, що вона влучає точно в ціль, коли чужі очі здригаються, якщо це взагалі можливо.

— Це добре. Не дарма ж я тебе приворожила.

Ти диви. Ну гаразд.

— Не хочу розчаровувати, але прийшла я якраз засвідчити, що не відчуваю нічого на противагу не-переляку.

— Он як, — вона високо підіймає брови, стискаючи між темних губ цигарку, — Тобі треба додому, — і так переконливо дивиться в її спантеличене лице, — Ага, треба. Ноутбук в тебе є? — вона киває, — Чудово. Пробий в інтернеті, що таке хобі й чому важливе для загального благополуччя. Світового і внутрішнього.

— Послухай, давай не ускладнювати. Мені потрібні тут зв’язки. Я тут новенька. Жити хочу в злагоді, нікому не заважати. Навіть якщо ти правду кажеш, що я до твого простору вриваюсь, я, може, хочу це виправити.

— Та ну. Чай безкоштовний хочеш? Колися, — вона вишукує щось в маленьких діях Ліди, слідкує за пальцями, що тягнуться до сумки.

— Та я тобі кажу, — Ліда демонстративно розпахує навстіж забитий гаманець, — Я сама тобі можу фуру чаю організувати.

— То що така багата цаца робить у такому не престижному районі? — її дух втихомирився, вона перейшла на менш настирливий тон, відпускаючи ручку дверей у жесті «Заходь, раз так хочеш».

— Експериментую.

Зітхання тихого розуміння. Чорта з два Ліда б зізналася, це ясно. Принаймні, вона спробувала. Ліда відчуває її запах, коли проходить вглиб повз неї, і їй думається, що вона, все-таки, нездорова. Кому такі незначні речі, як запах, подобаються так сильно? Дурням, хіба що. А дурепою Ліду в житті не називали, вороги — і ті визнавали в якийсь момент, що в неї щось в голові та є.

— Я Ліда, — оригінальний спосіб зав’язати розмову, та дрібки нормальності все одно не вистачало.

— Рая. Я люблю «Рі», але можеш уявити, скільки відсотків такі дивацтва справді сприймає, — звук розпалювання газу трохи перебиває її, та вона не проти помовчати, перш ніж дозволити собі увійти в гру, — Я теж сама живу.

— Ясно, — Ліда замислилася на долю секунди, — Рі?

— Так? — вона смакувала її ім’я, вибравши очевидну, як на неї, опцію, тож викликала у Раї теплоту в голосі.

— Ти, виходить, садівниця?

Рая зайняла своє місце на великому ліжку, докінчуючи цигарку. Господи, їй обов’язково так старатися виглядати круто?

— Виходить, садівниця, — і звучить вона, трясця, не менш круто.

— То розкажи мені про рослини щось. Якщо ти, звісно, щось знаєш.

— Знаю, — її мимохідний глядь на Ліду змусив би повірити, навіть якби вона нічого не сказала. Зрозуміло, що вона розумна. Жодних «але». — та я не ділюся секретами професії з незнайомцями.

— Ми уже знайомі.

— Поки ні.

Заздалегідь вигідна захисна позиція не пропускала крізь себе так легко, тому Ліда здалася. Перед нею — вже точно. Хай вимахується, скільки влізе, вона просто не стане наступного разу реагувати.

Вона підходить до краю ліжка, ледве торкається його голими гомілками, і в обох — ментальному й фізичному сенсах — намагається знайти найкращий кут, під яким підступитись; визначити, яку ногу для цього застосувати.

Вирішує почати з банального:

— Чому з’їхала від батьків?

— А, — вона робить глибокий вдих, — Я їх, здається, задовбала. Подумала, так буде краще.

— І, все-таки, може розповіси хоча б про оцих твоїх віконних? — Ліда киває головою у напрямку фіалок з розами, які співіснували на одному підвіконні в гармонії і злагоді, — Ніколи не бачила, щоб троянди вдома ростили.

— Фіалки — це такі фіолетові квіти. Троянди — теж квіти, лише червоні. Або такі, які хочеш. Головне: не обов’язково фіолетові, — і щойно Ліда напружує голосові зв’язки, аби видати щось контроверсійне, вон просить: — Можеш зачинити вікно?

— Ти мене так намагаєшся підкупити на твій опис?

Втім, вікно зачиняється, кімната заповнюється тишею. Так, ніби раніше звуки тільки робили її беззмістовною, а тепер в неї вселився новий дух, більш ладний на діалог і більш стабільний.

Ліда не впевнена, чи увесь дим встиг вивітритись до того, як у нього не лишилося виходу, тому що Рая загасила цигарку в той же момент, але хіба Ліда б змогла її переконати? Вона у чужому домі, врешті.

— Не знаю, чому ти досі тут, — Рая стримує сміх, — Може, це тому що я вловила твої наміри.

— Які?

— Несправедливі.

Рая зсувається убік, натякаючи, що Ліда може лягти поруч. Вона лягає.

— Червоні троянди означають прихильність. Тримаю тут, бо на вулиці сусідські діти обожнюють їх рвати, поки мене нема.

— А фіалки?

— Ти би сильно образилася, якби я тебе поцілувала своїм накуреним ротом?

— Я… — Ліда швидко видає вражену і соромно збентежену питанням себе (не те щоб вона б узагалі зуміла таке приховати), — Дуже.

І вона не переживе потоку думок про Раю, який чекатиме на неї увесь залишок вечора та увесь надлишок наступного дня. Можливо, тижня.

Тільки не знову.

А Рая цілує її. Поглинає жадібністю, за шию хапається, ніби хоче витиснути з нього усе повітря, якого й без того не вистачає. Ліда занурюється у це. Не Рая її до себе кликала, але з нею хочеться саме жертвувати. Не ділитися.

Цього було б замало.