Експеремент вихідного дня

До того як перейти до фанфіку хотіли порадити мій тгк там про мене і фанфіки, залітай.

        – https://t.me/antykvarnalavka

Назва – Антикварна лавка 📜

Вже котрий тиждень спецпідряд намагались викрити місцезнаходження підпільної психіатричної клініки та її власника. За їх данними власником клініки є колишній військовий медик. З шостої ранку вся оперативна группа була на ногах та бігала відділком, збираючи зброю та вдягаючись у спеціальний одяг для польових операцій. На сьогодні запланована чергова спроба облави. Щоб створити ефект неочікуваності потрібно було з’явитись там якомога раніше, тому без двадцяти хвилин сім з відділку виїхало декілька поліцейських машин. За декілька кілометрів до точки координат, команда зустріла густі хащі та була вимушена полишити автомобіль і самостійно долати відстань, що залишилася, через густо застелену лісову місцевість. Через деякий час хлопці наткнулися на багатоповерхову будівлю, яка була схожа на лікарню. Ефект несподіванки виправдав себе і облава не тривала довго. Сонні охоронці навіть не встигли забити тривогу, як опинилися у відключці.

Вже через хвилину оперетивники були в головному корпусі. Всіх співробітників було заарештовано, а тих хто пручався – знерухомлювали за допомогою шокера. Правоохоронці мали дві основні цілі: забрати важливі для верхівок папери та звільнити людей.

Людей було лякаюче багато. Починаючи з дітей, закінчуючи людьми за тридцять. До них виїхало декілька бригад швидкої допомоги. Євгеній Янович, головнокомандувач спецпідрозділу, проходив довгими коридорами клініки та жахався кількості приміщень з покаліченими людьми. Вони з командою виносили людей з палат протягом, певно, години. Були як і цілком адекватні пацієнти, яких ще не встигли сильно покалічити, так і люди, які зовсім зійшли з глузду. Оглядаючи дальнє крило лікарні, Янович наткнувся на чергову палату, якщо це запліснявіле старе приміщення так можна було назвати, та завмер від шоку. Коморка два на два метри з маленьким заґратованим віконцем, не великою тумбочкою на два відділи та постіллю, на якій лежав файний непритомний чоловік з татуюваннями та крапельницею у вені. Женя одразу поставив собі в голові особливу замітку на цього хлопця.

Оскільки невідомий молодий чоловік ніяк не відреагував на відкриття двері, Женя зробив висновок, що той непритомний, або.. про це не хотілося навіть думати. Перше, що зробив Янович, це провів первинний огляд людини: нащупав пульс – у стані спокою; дихання помірне – скоріш за все він просто спав; на вигляд дуже блідий, в лікарняній одежі. Всі звільнені були в однакових білих сорочка і широких, так само білих, штанях. Женя по рації попросив підійти когось, хто вільний в дальнє крило, аби забрати ще одну жертву. Чоловіка забрали з іншими людьми до звичайної лікарні.

Протягом майже тижня їх підрозділ навідувалися до усіх жертв, що були спроможні нормально мислити після експериментів, та ставили стандартні запитання. Від усіх опитаних отримували однотипні відповіді, по типу “не пам’ятаю як там опинився” “нікого не можу згадати”. Від лікарів поліцейські дізналися, що над людьми ставили різні жахливі психологічні та медичні експерименти, що суперечать етичним принципам. Наприклад деякі люди були піддані так званим “експериментам з небажаною дитиною”. Цей тип експериментів передбачає створення дитини з метою дослідження її стану з різних медичних аспектів, таких як мутації генів або стійкість до захворювань. Деякі особини жіночої статі були піддані “експериментам на вагітних жінках”. Цей тип експериментів може включати в себе відмову від лікування під час вагітності, надання неефективних лікарських засобів або проведення ризикованих процедур для дослідження впливу на плід. Деяких людей випробовували на стійкість до відсутності сну – очевидно, що вони хотіли перевірити слова Девіда Дінджеса, професор психології та директор відділу експериментальної психіатрії в Університеті Пенсільванії.  Він стверджував, що “коли людину позбавляють сну, вона перестає відчувати позитивні емоції. Вона може стверджувати, що вона щаслива — але при цьому насправді вона не відчуває нічого”.

Через декілька днів молодий чоловік отямився, про що одразу було докладено кері внику оперативної групи. Як тільки Женя це дізнався, він особисто направився до лікарні, аби самостійно перевірити та допитати постраждалого.

Якнайшвидше діставшись до лікарні, він зайшов у палату, номер якої йому повідомили ще по телефону. Жені дозволили знаходитися з потерпілим не більше двох годин, оскільки пацієнт досі був слабким та потребував відновлення. Янович тихо пройшов до палати та взяв собі стілець біля стіни, що він поставив поряд з ліжком хворого. Навпроти нього лежав чоловік років двадцяти восьми – тридцяти. Дуже блідий; з синяками під, ніби безбарвними, очима; знову в білих одежах; русяве волосся не було довгим, а навпаки – коротко підстрижене. Першим почав розмову Женя:

— Доброго ранку, моє ім’я Женя Янович. Я головнокомандувач спецпідрозділу, який займався Вашим порятунком. Я хотів би поставити декілька питань, які допомогли б нашому розслідуванню. Але спочатку, як Вас звати і чи взмозі Ви зараз відповідати на мої питання?

Чоловік, що до цього дивився розфокусованим поглядом на грудну клітину Жені, подивився тому у вічі, та облизнувши сухі губи почав говорити.  Голос його був тихим та тремтячим.

— Мене звати Спартак, Спартак Суббота. Я почуваюсь не дуже добре, але намагатимусь давати максимально чіткі відповіді. — тихо сказав блондин.

— Приємно познайомитись, Спартак Суббота, — Женя з цікавістю спробував дивне ім’я на язиці. — Я не хотів би Вас перенапружувати, тому давайте перейдемо одразу до суті. Що Ви пам’ятаєте про це місце? — хлопець пішов по-серйозному.

— Я погано пам’ятаю як приїхав до клініки, це було півроку тому. Спочатку більшість досліджень стосувалися сну: що буде, якщо його буде в надлишку та коли бракуватиме. Але останнім часом це були спроби змінити сприйняття кольорів оком. — тихо мовив Спартак.

Женя педантично заносив усе до блокноту, що лежав на колінах. Хлопець був неприємно шокований такою відповіддю. Оскільки він добре розумівся на біології, він кинув співчутливий погляд на Спартака, розуміючи яка це була біль. Йому лишалося лише сподівався, що у документах, які були знайдені в архівах психлікарні, є якась інформація щодо власника. Такого монстра треба тримати під вартою.

— Можна на ти? — невпевнено запитав Женя. Йому здалося, що таким чином постраждалий буде почувати себе більш розкуто.

— Так. — чому б і ні, подумав Суббота.

— Чи пам’ятаєш ти життя до того, як потрапив туди? — продовжив те, задля чого тут знаходиться, Янович.

— Так, але не повністю. Якісь величезні провали є.. Я добре пам’ятаю, що був викладачем біології та хімії в університеті Шевченка. — з дещицею смутку відповів хлопець.

Женя кинув здивований погляд на співрозмовника. “Ось і колега”,  подумав чоловік, згадавши, що його першою закінченою вищою освітою був педагогічний університет на вчителя біології.

— Добре, я все занотував, дякую тобі за відповіді. Як ти себе почуваєш зараз? Варто покликати лікаря?

Спартак повернув голову до вікна і, дивлячись в небо, з розчаруванням прошепотів:

— Лікарі кажуть, що все добре, що я іду на поправку, але я розумію що це не так, — і, трохи прокашлявшись, продовжив більш голосніше — Я почуваю себе дуже втомлено, весь час паморочиться у голові, часті мігрені. Останню операцію провели за три дні до того, як я опинився тут. Того разу мене не тільки оперували, а ще й вводили у кров якусь суміш, через яку мені було дуже погано деякий час до операції. Але найобразливіше, що їх експеримент вдався – я не бачу кольори так як раніше.

— Тобто? — Женя був шокований такою відповіддю, було складно усвідомити що в наш час хтось здатний на такі звірства, як позбавлення людей можливості сприймати кольори.

— До операції я бачив всі кольори. Після неї два дні нічого не бачив, буквально осліп. А потім, відкривши очі, я побачив світ чорно-білим. Я тоді, здається, почав битися в істериці, і останнє, що я пам’ятаю з того дня – це як мене скручують та вколюють щось у шию. Потім я прокидаюсь тут. Зараз я бачу лише синій і жовтий, а також всі їх відтінки. — закінчив Суббота.

Сказати, що Женя був в шоці – не сказати нічого. Записавши все у блокнот він подякував за розповідь, після чого зайшла та ж сама медсестра, яка казала йому про ліміт у дві години,  для стандартної перевірки показань приладів. Їй Янович і сказав, що він дізнався все, що хотів, і що вже йде, аби не перенапружувати Спартака. Попрощавшись з чоловіком, він вийшов з палати.

Впродовж наступних тижнів Спартак залишався у лікарні, проходячи різні обстеження, які довели що тепер він має невиліковну дейтеранопію, оскільки, як виявилося при більш детальному аналізі крові, зміни пройшли на генетичному рівні. Також хлопець отримав нічні кошмари, які переносив дуже складно, та провали у пам’яті. Єдиний лікар, якого він ще не пройшов це був психіатр. Візит до нього був запланований на наступний тиждень. Майже через день до нього навідувався науковець, якому було доручено досліджувати його мутований ген.

Після вдалого обшуку лікарні почалось більш активне розслідування всієї ситуації. Так і не було виявлено хто стоїть за цим всім. Усі розуміли, що могло допомогти лише дослідження паперів, що тривало дуже повільно через їх величезну кількість, або опитування піддослідних, які не могли дати нічого важливого.

Женя зачастив із візитами до Спартака. Він міг заїхати після роботи аби просто поговорити, або пограти в шахи. Обом дуже подобалася компанія один одного. Блондина скоро повинні були виписати, тому Женя запропонував йому переїхати до нього на перший час, аби домогти освоїтися та відійти від подій останнього півріччя.  Спартак був не проти, тому досить швидко зголосився. Він розумів, що йому буде складно самостійно підлаштуватися і оговтатись після тривалого життя в клітці. Інакше назвати цю катівню не можна було, складніше всього усвідомити те, що так як раніше вже ніколи не буде.

До Субботи поступово поверталися спогади. Іноді флешбеками посеред дня, іноді увісні. В одну з таких ночей вони спали разом, тому що Женя запарився бігати до сусідньої кімнати. Спартака останнім часом переслідували жахливі сни, під час яких він не міг сам прокинутися і починав задихатися, а після – довго не міг заснути наодинці з собою. Цього разу Женя прокинувся через сиплий крик в кімнаті, який досить швидко обірвався, і почулося якесь копошіння зі сторони сусіда. Електронний годинник показує третю ночі. Швидко покліпавши очима, він повернувся на інший бік і побачив чоловіка, що сидить, тремтячи, спиною до нього. Почулись голосні схлипування. Недовго думаючи, Женя запитав хриплим від сну голосом:

— Наснився поганий сон? Як я можу тобі допомогти?

Чоловік здригнувся від несподіванки, після чого повернув до Жені голову, окинув того сльозливим поглядом та промовив:

— Так. Я згадав дещо. Це пов’язано з моїм батьком, і першим часом в клініці. Це просто жихливо, Жень, мені так погано це усвідомлювати… — під кінець цієї фрази голос хлопця небезпечно затремтів.

Протерши очі кулаками і теж сівши поряд, Женя поцікавився чи можна взяти його за руку. Після отримання згоди він взяв руки хлопця в свої та повернувся обличчям до Спартакового, готуючись до розповіді. Згадку про батька він чув вперше, тому було цікаво.

— Якщо тобі стане легше ти можеш мені виговоритися, я завжди тебе підтримаю. — спокійно і впевнено сказав Женя, аби не дозволити Субботі скотитися в істерику.

— Я погано пам’ятаю той час, і напевно мені треба проговорити тодішні події щоб відпустити це на завжди. Але те, що я згадав цього разу.. На той момент я звільнився з навчального закладу в якому працював довгий час. Батько відкривав якусь лікарню, він довго горів ідеєю власного бізнесу. Він пообіцяв мені хороше місце в фармакології. Мені було цікаво спробувати щось нове, тому я зголосився. Не можу сказати що це була мрія, але щось близьке. В той день я вперше зайшов до лікарні, ще не здогадуючись, що буде нестись далі. В мене вийшло досить добре адаптуватись до нової роботи та людей  і старанно працювати, поки в один з днів не сталось непередбачуване. Ще в той час в мене почала розвиватися шубоподібна шизофренія. З кожним днем симптоми ставали все більш помітними, і це помітив мій батько. Розуміючи, що з цим потрібно щось робити, він сам виписав мені ліки. Витримавши мені сполуки, що є похідними фенотіазину (препарати Аміна зин, тощо) та бутирофенону (препарат Галоперидол), батько сподівався, що це подіє. Проте він не знав, що я відмовився їх вживати вважаючи, що зі мною все нормально, лише невелика апатія та рідка плутанина думок. В один з днів батько дізнався, що я не приймаю ліки. Ми були тоді в приміщенні з іншими хворими. Ми дуже посварились через те, що я ігнорував лікування. Під час нашої суперечки старший чоловік роздратовано схопив мене за нижню щелепу, і, розлючено кричучи, що я хворий, і потребую лікування, сильніше натиснув на щелепу і насильно закинув з десяток пігулок мені до рота, змусивши проковтнути. Не пройшло і десяти хвилин як в мене проявилися всі симптоми передозування: сонливість, різка слабкість, запаморочення, тремор рук і судоми. Далі я нічого не пам’ятаю. Скоріш за все, я втратив свідомість. Вже в той час в планах батька відчувалися ідеї експериментів над людьми. — сиплим голосом завершив молодий чоловік, уже перебуваючи в обіймах друга.

Закінчивши розповідати це він не міг стримати схлипи, і просто почав тихо плакати у шию другові. Женя був неймовірно шокований цією історією.  Це було занадто жорстоко по відношенню до власного сина. Та що там сина, до людини загалом. Женя ще довго заспокоював його, колисаючи наче маленького, кажучи що все вже закінчилось і більше ніколи не повториться, запевняючи, що зараз він в безпеці і завжди може попросити в нього поміч.

Вклавши того спати, Женя пішов до свого столу, аби записати їх розмову в блокнот. Тепер, коли він знає хто є власником лікарні, він збирається знайти його та покарати за всі злочини скоєнні ним проти людей.

Наступного дня Женя запропонував Спартаку звернутись до спеціаліста з проблемою шизофренії. Він мав у знайомих одну дуже компетентну психотерапевтиню. Суббота погодився, розуміючи, що інакшого варіанту не може і бути. Їм пощастило, що вона мала вільний час сьогодні, і змогла якнайшвидше записати хлопця на десяту годину. Вони почали збиратись, Женя відвіз Спартака до лікарки, а сам поїхав у справах. На все про все в нього була година. Спочатку він заїхав до відділку, щоб доповісти нову інформацію про власника лікарні своїм хлопцям. Їх хакер, Ярмак, швиденько пробив цього мудака по базі. Знайти його було не складно – він і не ховався особливо. Начебто розумів, що після розкриття самої клініки йому не сховатись. Арешт пройшов гладко та швидко, його пов’язали разом з великою кількістю документації та нотаток, які не знаходилися в архівах лікарні.

В той час, як Женя літав містом, аби все встигнути, Спартак, зібравшись з думками заходить в кабінет. Кабінет витримано у світло-зелених тонах; в кімнаті стояв великий стіл кольору венге, що привертав увагу; масивні полиці з книгами, одного кольору зі столом; поряд зі столом було велике вікно, що пропускало багато світла до кімнати. Блондин сів навпроти лікарки, та кинув на неї уважний погляд. Через стіл сиділа серйозна темноволоса  жінка років двадцяти п’яти – двадцяти восьми, що, доброзичливо посміхнувшись, промовила йому:

— Доброго дня, мене звати Ірина-Марго. Спартак Суббота, правильно? Мені сьогодні написав Женя з проханням прийняти його доброго друга, але не сказав причину. То, з якою проблемою Ви звертаєтесь?

— Доброго, так, це я. Я пів року був предметом експериментів пов’язаних зі сном та зором. Через них зараз мене турбуюсь часті нічні кошмари, провали пам’яті та нестабільний емоційний стан. Також у мене є підозра, що я маю шубоподібну шизофренію. — впевнено та спокійно сказав хлопець.

— Добре, зрозуміло. Давайте почнемо з декількох тестів, а потім уже будемо розбиратися далі.— сказала терапевтиня, виймаючи зі столу якісь папери та ручку.

В обох день пройшов продуктивно, після того, як Женя залагодив усі свої справи, дивом вклавшись в годину часу, він заїхав за Спартаком. Коли вони обидва сіли в машину Женя поцікавився:

— Як тобі перший сеанс? Сподобалась спеціалістка? — з цікавістю запитав хлопець. Йому колись казали, що для плідної співпраці потрібно, аби люди були симпатичні один одному.

— Так, ми знайшли спільну мову. Вона справді толковий спеціаліст. — промовив Спартак з посмішкою, яку Женя був дуже радий бачити.

— Що ж, я дуже радий цьому. Зараз додому?

— Так, я трохи виснажений. Мені ще складно так багато часу розмовляти з кимось чужим – просто сказав він, навіть не здогадуючись, які теплі почуття відчув брюнет після цих слів. Далі вони їхали в комфортній тиші.

Останнім часом всі думки Жені були заповненні тим, що саме він відчуває до цього загадкового хлопця з татуюваннями. Ця людина зненацька з’явилась в його житті, але вже заполонила всі думки. Хотілось обійняти і не відпускати, сховати і врятувати від всіх негараздів. Особливо після того, що той пережив. Хотілось показати йому щастя та любов. Можливо, він був закоханий.  Хотілось проводити з ним якомога найбільше часу: просто грати в шахи, пити каву і їсти фініки? Чи не забагато він просить?

Наступні дні пройшли спокійно, вони відпочивали і працювали. Спартак допомагав у розслідуванні як міг, надавав усю інформацію, якою володів. Остаточно зрозумівши, що він безмежно закоханий, Женя запропонував Спартаку зустрічатись. Вони тоді були в улюбленій кав’ярні в ЦУМі, та грали в шахи. Спартак, звичайно, погодився. Він, як виявилося, також закохався у Женю з першої зустрічі у лікарні. А живучи поряд з ним, він розкривав цю людину для себе, і розкривався сам. З кожним сеансом психотерапії його психологічний стан покращувався. Через пів року, після закінчення терапії, Спартак знову влаштувався на роботу до університету Шевченка.