Едвін | Сенс чийогось сенсу

Едвін прокинувся ще давно, але не розплющував очі й продовжував напівдрімати, несвідомо слухаючи чужі голоси з двору, котрі були достатньо голосними, аби той зрозумів, що вікно в його кімнаті відчинене. Невдоволене бурмотіння Брендона й балаканина Хенка то стихали, то ставали голоснішими. Певно, вони кудись виходили. Едвін, з головою занурившись під ковдру, аби хоч трохи захистити себе від ранкового світла, думав про гіпотетичні майбутні події. Зрештою, дрімота знову його настигла, і тепер вже він прокинувся від різкого голосу Хенка, який либонь перевіряв, чи той не вмер.

— Вже пів на дванадцяту, доброго ранку. Ти навіть сніданок проспав.

— А він тут є? — піднявся на ліктях Едвін і ще раз оглянув кімнату. Ліжка його сусідів вже були застелені, та й самі Хенк з Брендоном стояли при параді, лише сам Едвін що зовні мав кепський вигляд, що всередині.

— О дев’ятій на вихідних. Нам через пів годинки ще ж підійти треба туди… ти мене зрозумів куди, щоб з розкладом щось вирішити. Одягайся, я тобі трохи їжі зі сніданку припас. От що що, а їжа в них тут дійсно смачна, — почувся вже віддалений голос Хенка. Здавалося, він почував себе тут більш ніж комфортно, і Едвін навіть трохи заздрив. Він перевів погляд на судочок, залишений на столі, протер руками обличчя і нарешті знайшов в собі сили встати.

☆☆☆

Відчинивши двері, коридор гуртожитку зустрів їх голосними бігаючими туди-сюди учнями і грюкаючими дверима. Атмосфера нагадувала табір, коли ви тільки приїжджаєте і про які так часто розповідали Едвінові друзі, та сам він в них ніколи не бував.

— Мені вже так хочеться початку занять, — протараторив Хенк, на що Брендон тільки фиркнув.

— Він буде нити про те, що його задовбало навчання в перший ж тиждень, запам’ятайте мої слова.

— Хлопці, не бажаєте приєднатися до нашого клубу акторської майстерності? — підбігла низенька дівчинка з яскравим плакатом у руках. — У понеділок, середу і п’ятницю о п’ятій дня, мо-

— Ні, дякую, — відрубав Брендон, прослизнувши ближче до виходу, — я, можна сказати, і сам актор. Особливо, коли мені щось треба.

— А ви? — перевела благаючий погляд на Едвіна і Хенка. Після заперечувального похилу голови кивнула і побігла до ще одного хлопця, котрий стояв трохи поодаль і, судячи з усього, там теж не добилася бажаного.

Погода на вулиці також не дуже й то відрізнялася гостинністю, небо затягнуло хмарами і вирував прохолодний вітер — це трохи не в’язалося з початком вересня в цій місцевості. Всю дорогу Едвіна не покидали тривожні думки, він боявся не знайти свого місця на цьому етапі життя. Почував себе самотнім, хоч і присутність двоюрідного брата була за всіх разом узятих відсутніх друзів. Дивлячись по сторонам, йому було легко уявити тут, наприклад, ту дівчинку в чудернацькому капелюсі й окулярах, навіть образи Хенка і скептичного Брендона, котрий всім своїм видом показував невдоволення, якось гармонійно поєднувались. Тільки чомусь себе Едвін уявити тут не міг. Не міг і не хотів, ніби був зайвим пазлом у вже цілісний і зібраній картині. Ніби був вигнанцем з іншого світу, чиїм покаранням було тепер існувати в зовсім чужому й новому світі, правила котрого він не знав. І це було доволі таки дивно, адже Едвін не вперше змінював школу, не вперше знаходився в новому колективі, та й загалом його життя нагадувало стрілку годинника, котра зупинялася тільки тоді, коли батарейки вже вичерпували всю свою силу. Хлопцю хотілося, щоб і його батарейки теж трохи призупинилися, аби він нарешті зміг відпочити від цього вічного та хаотичного кружляння.

По дорозі до них підбігло ще штук п’ять учнів, котрі агітували вступити в різні секції, але кожен з них отримав тверде “ні”. Хенк, щоправда, повним надії поглядом шукав будь-яку інформацію про лакрос, але успішними пошуки назвати не вдалося.

— Який кабінет нам потрібен? — запитав Хенк, як тільки ми увійшли в просторий та вишуканий корпус школи. Біла керамічна плитка стелилася по всьому першому поверху, настільки чиста, що хлопці бачили розмитий силует свого відображення.

— Сто шостий. Я так розумію, він повинен бути десь тут, — припустив Едвін.

— Та ні, щось ти гівно несусвітнє кажеш. Він точно не тут, і взагалі не в цьому місці, десь от в стороні Африки, можливо, — саркастично промовив Брендон, що Едвін благополучно проігнорував, розглядаючи величезні вазони з високими рослинами, по типу фікуса, алоє та ще якоїсь “штуки”, як сказав Хенк, або “ареки”, як уточнив Брендон.

— Вам чимось допомогти, хлопці? — прозвучав солодкий жіночий голос десь позаду, якому передував яблучний запах парфумів та стукіт каблучків. Обличчя та руде волосся дівчини здалося дещо знайомим, але Едвін не згадав, чому саме.

— Ми шукаємо сто шостий кабінет, — протараторив Хенк та трохи безглуздо усміхнувся.

— Як чудово, — ляснула в долоні дівчина, — я як раз туди поспішаю. Він, до речі, в десяти метрах від вас, — Едвіну здалося, що він почув невеличкий французький акцент, та не сильно про це замислився.

— Солодкі мої, я привела вам ще трьох загублених кошенят, — вигукнула рудоволоса, елегантно відчинивши двері в просторий, зроблений в темних тонах, кабінет.

Він був схожий, скоріше, на вчительську. Перпендикулярно, у форму літери Г були виставлені два столи. На одному, котрий був ближче до вікна, сидів світловолосий хлопець, перевіряючи якісь записи в журналі і наспівуючи собі під ніс якусь пісеньку. За іншим сидів хлопець, котрий вчора проводив їх до номеру — Джеффрі. Він більш скромніше щось вписував у листок форматом приблизно А3.

— Там ще хтось стоїть? — запитав хлопець зі світлим волоссям, не відриваючи голови від свого журнальчику. У нього французький акцент звучав набагато сильніше.

— Ну, приблизно людей тридцять, а що? — усміхнулася на всі тридцять два білосніжних зуба дівчина. — Злізь зі стола, Юджине. Якщо тебе побачить містер Волтерс, то знову змусить протирати всі столи так само, як минулого року.

— Підходьте сюди, — тихо покликав Джеффрі, поки «Юджин» з кислим обличчям злазив зі столу. — Дивіться, в нас є як і просто додаткові уроки, так і різноманітні секції. Ось тут, — хлопець підсунув до них папірець, — список додаткових уроків, а тут, — підсунув другий листок, — секцій. Ще ви можете трохи підкоригувати розклад на свій смак.

— А можна на свій смак підкоригувати кількість уроків? — з усмішкою запитав Хенк. Джеффрі кинув на того погляд, ніби подібне запитання ставить кожен, хто заходить в цей кабінет.

— Звичайно можеш, друже. Ти навіть маєш право завчасно написати повідомлення своїм батькам, чому тебе виперли зі школи на перший день навчання, — просвистів Юджин, відклав журнал в бік і знову застрибнув на стіл. Десь зі сторони електронної дошки з розкладом почувся смішок Брендона.

— Полегше, братику, не лякай бідних першокурсників, — дівчина зав’язала своє шовковисте волосся в кінський хвіст та склала руки хрест-навхрест. — Мене звати Ембер і я відповідальна за всілякі події, вечірки, тусовки… загалом все, що стосується ваших веселощів. Мій славнозвісний брат Юджин і ще один хлопець, котрого наразі з нами нема, відповідають за опитування та вдосконалення нашої школи і паралельно беруть участь в секціях волейболу та лакросу, Джеффрі в нас відповідальний за навчальний процес, розселення і всі запитання, по типу «що», «де» і «коли» — це до нього. Перший курс має свій власний чат, ми вирішили довго не думати і зробити його в «сигналі». Вас повинні були вже додати, подивитесь. Там ми також є, тому можете питати будь що.

Після такої невеличкої промови, Юджин знову сів за свій журнал, а Ембер без зайвих церемоній вийшла з кабінету. Настала мертва тиша, котру деколи порушувало шарудіння журнала в подряпаних руках Юджина, цокання настінного годинника і кліки Брендона по електронній дошці, котрий відчайдушно намагався хоч якось полегшити свою участь.

— Ти ж Едвін, правильно? Підходь сюди, — так само тихо, як і минулого разу, покликав Джеффрі. — Я можу тобі допомогти у виборі, якщо не знаєш куди йти.

В голові Едвіна кружляло багато думок і ідей щодо уроків, які б він хотів вивчати поглиблено. Наприклад, психологія або астрономія мали привабливий вигляд, це було щось зовсім нове й цікаве, та все воно губилося на фоні голосів батьків, котрі вже давно сказали йому, в якому напрямі пливти.

— Я, певно, візьму французьку мову десь на.. середу, математику на п’ятницю, економіку… — випалив на одному диханні Едвін, котрий не мав жодного інтересу до цих уроків. Воно ніби встало йому поперек горла і грозилося стояти так до кінця життя.

— Є, щось ще?

— Я читав, що тут є своя команда по лакросу. Як можна туди потрапити? — пролунав стурбований голос Хенка десь позаду. Джеффрі щось передивився у своїх записах та всього лише знизав плечима.

— На жаль, всі місця вже зайняті. Цього року першокурсників не беруть. Можеш почекати до наступного.

— Невже ніяк? — з таким розчаруванням проскиглив хлопець, що навіть сам Едвін відчув крихту досади.

— Вибач, справді ніяк. Я тут нічого не можу вдіяти.

— Але ж ти напевно можеш якось поговорити з тренером чи ще щось. Ну, може, заплатити йому там? Чи тобі?

— Досить, — Джеффрі занадто різко встав з-за столу, через що маятник, котрий ще називають “кулі Ньютона”, трохи нахилився і ледь не впав на підлогу. Хлопець невдоволено подивився на Хенка, поправив маятник та важким тоном продовжив: — Ти не перший, хто мене про це просить. Я ж сказав, що нічого не можу вдіяти. І гроші свої можеш залишити на серйознішу ситуацію. В мене ще багато справ, Юджине, закінчи з ними за мене. — З цими словами він схопив свій рюкзак та вислизнув з кабінету. Хенк мав вигляд побитого і викинутого цуценяти, Брендон, піднявши брови, присвиснув і підійшов до Юджина, котрому чомусь стало дуже весело і він то і діло постійно посміхався.

— Гей, не переймайся так. Я впевнений, що ти знайдеш тут ще купу цікавих занять. А на лакрос підеш наступного року. І це взагалі їхні проблеми, що вони втрачають такого геніального гравця, як ти, — Едвін поплескав Хенка по спині. Хлопець понуро відійшов в інший кінець кабінету і сів на двомісний диван.

— Просто розумієш… Тату зовсім не подобається моя пристрасть до лакросу. Мама не проти, але вона не те, щоб має сильний вплив у нашій сім’ї. Рада, що я так горю якоюсь справою, але батька переконати не може. А коли твої батьки запропонували, щоб я їхав з тобою — я спочатку відмовився. Мама мені потім сказала, що тут є лакрос, тато проти не був, бо школа ж типу крута, тому я розумів, що це мій єдиний шанс спокійно грати. Це була єдина мотивація, щоб сюди їхати і хоч трохи старатися, — Едвін в дечому прекрасно розумів Хенка. Він вже давно змирився з тим, що йому воліли робити батьки і розумів, як складно змушувати себе до чогось йти, просто тому що “треба”. Треба не йому, а комусь, наприклад, мамі, щоб та могла похизуватися перед якоюсь троюрідною тіткою моєї двоюрідної сестри, який її син молодець. Єдине, чого ніколи не розумів і не мав шансу зрозуміти Едвін — як це — віддавати всього себе справі, котру дійсно любиш, як це робив Хенк. Едвін справді радів, що кузен тут отримуватиме задоволення, і аж ніяк не хотів, аби той почував себе так само, як він.

— Піди поки розберись зі своїм розкладом. Я спробую щось зробити, — пообіцяв Едвін та вибіг з кабінету. Він не був людиною, котра для кожного буде зі шкури вилазити, аби допомогти в чомусь, та ця тема відкликалася в його серці аж занадто болісно.

Слід Джеффрі вже й простив. Едвін вибіг на двір, та не побачивши знайомої постаті, розвернувся назад. Піднявся на другий поверх. Ходити тихими, безлюдними шкільними коридорами було незвично, але якось по-своєму атмосферно. Тут підлога була сіра, вздовж усього проходу стелилися навчальні кабінети з початковим номером двісті. Вікна виходили на спорт майданчик, поодаль якого стояв басейн. Хлопець вкотре відчув себе самотнім та покинутим. В нього була зовнішня опора в ролі сім’ї, грошей та спадкового бізнесу, але в собі він її віднайти не міг. З кожним роком відчував, що все більше губить себе в нескінченному потоці правил, наказів та зобов’язань. Він ще раз оглянув пустий поверх, та згодом поспішив на третій.

Тут вже все було набагато просторіше: стояла невеличка купка шафок, кабінети з початковим номером триста та, судячи з назв, деяка кількість авдиторій. Поверх також мав зовсім пустий вигляд, тому Едвін вже кинув цю затію та попрямував у зворотню сторону. Відкрив  “Signal”, побачив вже створений груповий чат. Пролистав всі сто чотири учасника, але зрозуміти, хто з них був саме Джеффрі, виявилося нереальним.

— Lunares, — позаду пролунав той самий тихий голос. Едвін аж відскочив, здивовано подивившись на звідкись взятого Джеффрі. Той у відповідь, ніби відзеркалюючи, теж зробив здивований вигляд. — Мій нікнейм. Аватарка чорна. Але я справді ніяк не можу допомогти твоєму другові. — Він пройшов повз Едвіна, але раптом розвернувся і пішов у зовсім протилежну сторону.

— Ну будь ласка. Це справді дуже важливо. Хочеш, я щось зроблю для тебе за це? — Едвін правда не знав, що може зробити для людини, котра ймовірно жила в таких самих умовах, як і він. Джеффрі присів на перший-ліпший диван, підняв погляд та сардонічно хмикнув.

— Як, по-твоєму, я маю вмовити тренера взяти твого друга в команду? — не припиняючи посміхатися, запитав хлопець.

— Порекомендуй його. Не знаю, хай екзамен йому якийсь запровадить. Хенк справді крутий гравець, — побачивши, що це не дуже переконує, додав: — Ну дуже тебе прошу, будь ласка. Ти ж напевно знаєш, як це — жити чимось. І як боляче, коли в тебе забирають останній шанс на це. — На цей раз Джеффрі видав більш істеричний смішок, але на якусь секунду в його погляді промайнуло вагання. Едвін вирішив помовчати, боячись щось зіпсувати. Так вони й стояли у повній тиші, лишень віддалені голоси учнів чулися з вулиці. Хлопець тільки зараз в повній мірі звернув увагу на колір волосся його співрозмовника, в минулі їхні зустрічі освітлення не було таким сприятливим, зараз же під холодним сяйвом лампи, волосся хлопця відливало бордовим, а на самих коренях тільки починав виднітися чорний колір.

— Гаразд. Нічого не гарантую, але я поговорю з тренером. За тобою боржок.

— Дякую. Справді дуже дякую, — з полегшенням видихнув Едвін.

— Не дякуй завчасно, щоб потім не розчаровуватися. Я напишу, — Джеффрі вскочив та так само швидко, як і в будь-який інший раз, прошмигнув геть.

Едвін ще довго стояв на тому самому місці, обмірковуючи знову тисячі «чому» і «навіщо». Він хотів додому, але у якесь гіпотетичне місце, в якому ніколи раніше ще не бував. Чим дорослішим Едвін ставав, тим страшніше йому було дивитися у майбутнє крізь призму чужих поглядів, надій та сраного тиску з усіх сторін. Це все грозилося задавити його та перекрити шлях до свіжого повітря. Хоча, може, того свіжого повітря Едвін ніколи й не відчував.

Йому треба було навідатися до Хенка та розповісти хороші новини, але замість цього він просто відправив “палець вверх” в їхній чат. В номер повертатися не хотілося, ідея подзвонити родині теж якось сама по собі відсіялася. Вперше, ймовірно, за все життя, Едвін серйозно замислився про сенс свого існування для самого себе та наслідки, до котрих призведе такий його шлях. Він згадував маму — вродливу та неймовірно красиву маму, кмітливості якої можна було б позаздрити; тата — впливового та завжди серйозного тата, розумом котрого можна було б захоплюватися; Ентоні — рідного та турботливого Ентоні, чиї поради займали в серці Едвіна особливе місце. Але спогади про, на перший погляд, авторитетну та міцну сім’ю, розліталися на мільйони друзок, точно так само, як і білосніжні тарілки в часи чергової сварки. Зрада з обох сторін, гидотна гра на публіку та Ентоні, зрозуміти котрого Едвін до останнього або не міг, або не хотів. Він відчув раптове співчуття до брата, котрий, певно, вперше у житті зміг вибрати себе.

Дивлячись назад і бачачи за спиною образи нібито реалізованих, але нещасних людей, Едвін не хотів, щоб саме вони були керівниками його життя.

Але попри це хлопець розумів, що був занадто слабким, аби подібно брату, хоч раз обрати себе.