Едвард і Рой зберігають таємницю навіть один від одного

Вони були обтяжені стількома таємницями, що ще одна не змінила б нічого.

І вона не змінювала – спочатку гріла губи невимушеною посмішкою, лоскотала язик солодощами й стягувала горло спрагою. А потім щось у них двох стало інакше. Вони затримували погляди один на одному довше, ніж дозволялось, – а краще було зовсім не дивитися – і їхні рухи сповнювалися плавності, що її ніхто ніколи в них не вбачав. Вони змінилися непомітно для оточуючих, а коли це стало впадати в око, було вже занадто пізно щось робити.

Можливо, викриття повинно було статися в один з днів, коли їхні розчавлені спекою, подріблені роботою душі раз у раз знаходили один одного під стріхою сумної квартири, коли у вікнах майоріло загрубіле від літа листя троянд, а їхня таємниця росла, накрита тінню тендітних бутонів. Але викриття не сталося – ніхто не увірвався у кімнату під самим дахом, ніхто не побачив світлі локони, коли Едвард необережно, сп’яніло визирав з вікна. Ніхто не зрозумів, чия рука стряхувала попіл з цигарки на вулицю. Вони зберігали забагато таємниць, і цю одну вберегти було ненабагато важче.

Рой підійшов до неї серйозно – маленька кімнатка була край міста, але у гарному, багатолюдному районі. Вночі тут було навіть гучніше, ніж вдень, і п’яні студенти раз у раз натрапляли на їхні двері, плутали зі своїми й ніхто ніколи не міг згадати, де саме хто жив. В цьому будинку номерків на дверях не висіло: хтось скрутив їх усі, або ніколи й не вішав.

Едвард не любив їхніх сусідів: казав, немає за що. Рою було неясно, чому вся ця романтика не торкалась струн чужої душі.

Едвард любив обійматися і завжди підлазив під руку, коли вони лежали на почавленому матрасі на голій підлозі. Трояндове листя заглядало їм у відчинене вікно, і довгий літній вечір добігав кінця. Сонце попадало на блискучу металеву руку Еда і стікало донизу, губилося у ковдрі і їхньому переплетінні ніг. Рой палив цигарку з армійського набору, що їх видавали їм разом з зарплатою: і байдуже було, що ти не палиш. Едвард віддавав йому свої. Гіркі й важкі, вони залишали шорсткий шар на язиці, що його Рой від нудьги зчищав зубами й спльовував кудись. Зазвичай – у пусту чашку чи у раковину в туалеті. Ед казав, що це гидотно. Рой не заперечував.

Сусіди голосно сперечалися про щось картавою незрозумілою мовою, за дверима скавучав п’яний студентик. Вечір забирав з собою барви й духоту, запахи поту і солоний присмак у роті. Едвард ліниво вперся живою рукою у матрац і підвівся, відкидаючи мокру ковдру ногами. Його обличчя спотворило тінями, але Рой не відвів погляд, вглядаючись в химерні риси, подовжені помаранчевим світлом догораючого дня.

— Хочеш пити? — питає, коли встає. Його рухи просякнуті втомою, а легка темрява згладжує сітку глибоких шрамів на його оголеній спині. Рой вдивляється, як чужу шкіру накриває тінями, і як щезають у них глибокі борозни старих ран.

— Не хочу. Повертайся.

Едвард хитає головою, непомітно, але не для Роя. Звуки з вулиці розбавляє п’яна похабна пісня, і люди підхоплюють її. Мелодія звивається над натовпом, влітає з духм’яним вітром через вікно в їх кімнату. Червоногаряче світло охоплює чоловічий силует і серце в грудях у Роя заходиться швидше. Едвард йде з кімнати на кухню, проходить крізь арку з завісою зі скляних бусин, і вони дзеленчать, коли металева рука торкається них. Темрява наповнює кімнату й Ед повертається з пляшкою вина і двома глиняними кухликами.

Його рухи плані, ліниві — начебто нічого і не нагадує про минуле. Рой задивляється у чужі очі, торкається золота волосся. Ліхтарі з вулиці осяюють кімнату розсіяним теплим світлом. Троянди над їхнім вікном шелестять вітром і грубим листям. Таємниця стає надто великою, щоб стримувати її всередині — Рой притискається власними спраглими губами до чужих. Едвард не відповідає: обачно ставить вино і кухлики на підлогу, огортає роєве обличчя пальцями обох долонь і вдивляється, так, ніби в проваллях його зіниць можна побачити щось, окрім випаленої сонцем ішварської землі. Так, ніби всіх цих років за його спиною не було — ніби усі живі, ніби таємниця між ними й не таємниця зовсім. Можливо, бог вирішив дати Рою другий шанс, але у це якось слабко віриться.

Те, що сказано під трояндами залишається таємним — і Рой каже, що кохає. Едвард не каже нічого.

*

Вони вдають, що пропустили момент, коли стали жити у своїй таємниці.

Рой вдає, що йому не подобається купляти речі в їхню маленьку кімнату, але потім розставляє їх, звіряючися із книжкою по дизайну. Едвард каже, що це мило і цілує у куточок губ тендітним сухим рухом. Вони стоять посеред їхньої таємниці, і троянди у вазі на столі зберігають усі слова, що їх кажуть у шорсткий кітель, у м’яку лінію волосся. Ніжна мова кохання стелиться навколо них, як інструкції до меблів, а таємниця набуває нових сенсів.

Їх не викривають ні за рік, ні за два.

Оточуючі не зважають на них, сліпнуть, і їх сліпота перетікає у звичку — тепер кімната під самим дахом виглядає як дім. Пахне, як дім і звучить, як дім, — у дзвоні легких скляних прикрас їхня таємниця отримала місце, де могла нею не бути.

Едвард приходив додому раніше, виривався з роботи і їхав на інший кінець міста — дослідницький центр дозволяв забирати частину розрахунків з собою, а він цим користувався. Можливо, іноді навіть занадто сильно.

— Ти ставиш нас під загрозу своїми втечами з роботи, — сказав йому Рой за дві години, тільки переступивши поріг, затягнутий яскравим килимом.

— Це називається скороченим робочим днем, полковнику, — голос Едварда був заглушений вином і ковдрою, де він лежав. — У дослідницькому центрі ми дозволяємо собі жити не на роботі.

— Ти дозволяєш, — слова виходять з нього повільно, ніби бажаючи зникнути з вигнутої лінії губ раніше, ніж їх хтось почує. — І тобі варто зав’язати з цим, якщо не хочеш, щоб нас викрили.

Едвард нічого не відповідає, втупивши погляд у вікно. Він випив дві пляшки білого солодкого вина, і яскраві кольори перших днів осені здавалися йому важливішими за слова, що їх казав Рой. Останнім часом тільки вино здавалося йому достатньо важливим.

Рой повільно роздягається, гримить чимось на кухні й відчиняє маленьку кватирку над газовою плиткою (дві конфорки робочі, ще дві — ні). Курить. Різкий запах диму просочується у спальню, хоча Рой притискається обличчям до кватирки, смішно випроставши руку назовні. Едвард вдихає дим і не може знайти сил щось сказати. Напевно, вина для нього досить.

Назовні хтось співає пісні, танцює і цілується (ясна до ясен, зуби до зубів), а він лежить у ковдрі, а пляшка вина десь на підлозі, біля ліжка.

Рой повертається до кімнати різкими злими рухами. Він швидкий і невдоволений — Едвард відчуває його цупкий погляд на своїй спині й заплющує очі. На повіках танцюють яскраві плями, від них голова іде обертом. Едвард намагається заснути, коли відчуває, як Рой лягає у ліжко до нього, підлазить під пухову ковдру і притискається, міцно обхопивши руками. Вологі холодні губи цілують його за вушком, пальці окреслюють вилицю і щелепу, ласкаво проходять по скуйовдженому волоссю. Едвард дихає повільно і глибоко, втягує запах цигарок і зла, що крутиться над ними.

— Що ти хочеш? — питає він пошепки, поки горло стягує легка алкогольна нудота.

— Мовчи, — чужий голос притискає до ліжка сильніше втоми, і Едвард замовкає. — Просто мовчи.

— Вибач, — глухо спадає з губ і котиться кімнатою, віддається луною у вухах. Рой обіймає його трохи сильніше і цілує в маківку.

Вони трохи розмовляють. Слова кохання ліниво оплітають їхні силуети, як трояндове листя — таємницю. У алкогольному дурмані, причавлений сумом і чужим теплом, Едвард дозволяє собі сказати, що кохає. Але в цей раз Рой не чує його.

*

Одного дня таємниця перестала бути таємницею.

Здавалося, що вони загубили той день у плині часу, у світанках і заходах сонця — за сім років було багато таких днів. І це не сталося раптово: всі ніби відчули, призвичаїлися і не дивувалися. Усіх навколо обліпило трояндовим листям, а таємниця розрослась настільки, що накрила собою і місто, і усіх людей, і, здається, стала непотрібна. Або усі навколо випадково стали її частиною.

Едвард каже, що кохає Роя, а Рой, що кохає Едварда, і листя троянди над ними не в’ються. Вони кажуть правду, але таємниці більше не потрібно бути під поряд, щоб зберігати їх разом.

Здається, цього разу вони й самі впораються.

*

фанфік також опублікований на ao3