Егоїстична примха

Брехати для Обіто – це просто. Так само, як дихати та вбивати. То ж, не було дивно, що для Обіто також було дивовижно просто зробити таку багатошарову маніпуляцію людьми, обставинами, випадками і випадковостями лише для того, щоб отримати дещо для себе. Щось таке егоїстично особисте. Заради цього він пішов ризикованим та самовпевненим шляхом. Але, все окупилось та зіграло на його руку. Неочікувано. Хто міг знати, що черговий нінджя Кірі буде саме тим, що потрібно? Тим, хто стоятиме за Обіто до самої смерті?

Все почалось з того, що Обіто знайшов правильний момент. Ідеальний час, де йому можна було б проявити себе, якщо тільки людина все таки виявиться правильна.

Кісаме, цей цікавий екземпляр з шинобі, закидає на плече Самехаду. Меч, який ніби і було створено спеціально для нього. Він знаходиться на пересічній лінії, і це саме те, де Обіто хотів би розпочати “офіційну зустріч”. Але, спочатку виходить на сцену лялька, а не сам Обіто.

«Зараз ще не мій вихід».

З тіні рушає Ягура.

–Я можу довірити людям, як ти, – плете він чергову прекрасну брехню з вуст дитини, чиє життя пішло в небуття від його рук. –Тим, які витримують ці огидні, жорстокі місії та, навіть, зрада для захисту їх селища і країни.

 

Він не поспішав виходити з тіні чи знищувати цього пішака, а тільки чекав на знак.

 

–Ти дійсно знаєш, що цей світ нічого іншого, як повна брехня, – додає Ягура те, що було зовсім не його власні думки і слова.

 

Мідзукаґе завмирає, як слухняна лялька, якою він і є. Тепер справа була за цим так званим Кісаме, щоб показати себе як гідного, або ж довести, що він лише ще один шматок м’яса, чия доля – померти.

 

«Чи буде цей черговий екземпляр ще одною втратою в цьому жорстокому світі брехні?»

 

–Допоки Ви не вирішите знищити і мене, чи не так, Мідзукаґе? – каже цей чоловік з долею іронії, –Я знав про це з самого початку, як вперше довелося вбити своїх товаришів.

 

«Цікаво, як би цей шінобі почувався, якщо знав, що він лише у одне невірне слово від смерті?» – почав трохи дратуватися Обіто.

 

–Проте, вбиваючи нінджя туману, при тому будучи одним з них. Що це робить з мене? – питає Хошіґакі з глибоким занепокоєнням за тою, здавалося би вічною, розважливою інтонацією.

 

І тут Обіто відчуває, що концентрується на цій втраченій людині більше, ніж очікував би від себе. Там щось промайнуло перед його очами, як міраж. Сіре та сталеве. Знайоме.

 

–Чи я друг, чи ворог? – знову питає Кісаме, скоріше розмовляючи сам з собою. –В чому мій сенс? Яка моя позиція?

 

Кожне слово чіпляло щось всередині Учіхи. Він знав цей тон і ту глибоку зневіру. Проходив через це і прекрасно знає. Проте, все таки, щось у той момент в Кісаме, можливо вираз очей чи тон, змушувало Обіто бажати кричати. Це було таке дивне відчуття. Обіто здавалось, що він тут і зараз побачив перед собою інше обличчя та людину. Когось знайомого і, колись, рідного. Але як, коли це не він, а Кісаме тут і зараз?

 

–Куди я піду? Куди я можу піти? –тим часом продовжує Кісаме, зовсім не знаючи, як сильно збентежив Обіто. – Я боюсь, що все моє життя було великою суцільною брехнею.

 

«Ох, а ось і воно,» – задоволено розуміє Обіто.

 

Це саме те зерно зневіри, яке Обіто сіяв і шукав в людях. Те ж саме, що проросло в ньому і пустило коріння в кожен куток тіла.

 

«Здається сьогодні ти живеш, га».

 

Обіто нарешті ступає вперед. Після скількох спроб і помилок він знайшов саме те, що шукав. Слова знаходяться швидко. Вони готові заздалегідь. Ті, які легко складаються в речення і ті, що навіть не його власні, але були вкладені в голову. Викарбувані жорсткими руками на підсвідомості. Вони, як і багато разів раніше, залишають присмак гіркоти після себе, проте це не робить їх менш влучними, щоб не використовувати.

 

–Я звільню тебе від болі і брехні, – починає він, як грім серед ясного неба, зі впевненістю, яку насправді не має. –І зроблю те місце, де б ти відчував, що належиш.

 

Це все обіцянки, бо як буде насправді не знав і він сам.

 

–Хто такий?!

 

Кісаме реагує, як і повинен будь-який нінджя в його ситуації, підозра й напруга в кожному м’язі, рука на мечі. Обіто не очікував нічого іншого, тому й не дратується взагалі.

 

–Ми почнемо з цієї країни, – продовжує він, як ні в чому не бувало.

 

Звернувши же кращу увагу на Кісаме, він зрозумів, що надто сильно заповнив своєю присутністю повітря. Так, що усе те мале приміщення вібрувало його чакрою. Це відчувалося, як мовчазна погроза. Повільно, Обіто пом’якшує свою присутність, вогняна чакра перестає бити о стіни каналізації.

 

–Ти провів весь цей час знищуючи своїх же товаришів, – без інтонації додає він. –Працюй на мене натомість.

 

Обіто знає, що це була доволі квола пропорція. Так само як він розумів, що навіть не подбав додати ніякої ясної причини, за якої б було варто слугувати йому.

 

«Зецу був би поза себе від злості,» – думає Обіто. – «Можливо вже. Але кого він хвилює?»

 

–Я бачу, – фальшиво весело каже Кісаме. –Ви довіряєте мені, здається. Але я все ще не знаю хто Ви.

Це момент істини для Обіто. Він міг би використати шарінґан так, як те і має бути. Керувати розумом ще однієї людини не було б так важко. Набагато складніше довіряти і бути впевненим в тому, що хтось заслуговує на те, щоб підставити незахищену спину. Ризики завжди є.

Але Обіто втомився.

Червоне сяє в темряві кажучи набагато більше, ніж могли би слова. Там немає генджюцу чи примусу, а тільки те диявольське сяйво. Кісаме, як тільки запримітив те, доволі чутно бере повітря в легені, щирий подив відкрит для нього одного.

 

«Для когось, хто є таким чудовим шінобі, ти якось погано стримуєш власні емоції, га».

 

–Це око… – каже Кісаме зі все ще явним здивуванням. – те, яке сяє в темряві.

 

І знову, це був ще один момент, де Обіто міг би вбити Кісаме. Він міг би покінчити з цим в самому зародженні, тут і зараз, допоки інший не спробував зрадити чи зруйнувати план. Але, знову ж таки, Обіто стоїть і чекає, міцно встромивши пальці ніг у сандалі.

 

–Я бачу, як це відбувається, – каже Кісаме, коли віднайшов контроль над собою. –Ви – це реальний “четвертий Мідзукаґе”.

 

Кісаме зупиняється, дозволяючи твердженню зайняти місце. Заполонити повітря, щоб стати реальним.

Обіто мовчить і це само собою підтвердження.

 

–І це Ви ті, хто контролювали четвертого за допомогою шарінґану весь цей час.

 

Кісаме опускає голову з тихим і слабким сміхом, на деякий момент гублячись від того, як ця інформація важко вкладається в голові. Обіто може це зрозуміти.

 

–Цей світ дійсно нічого, крім брехні, –піднявши обличчя констатує Кісаме з широкою посмішкою, такою, яка була пустою од реальних веселощів.

 

«Мені він подобається,» – вирішує Обіто з невластивим відчуттям тепла у грудях. – «Буде жаль, якщо я не зможу заманити Кісаме на свою сторону».

 

–Але, щоб контролювати четвертого Мідзукаґе, трьох-хвостого джінчурікі, та ще й тільки силою очей,– каже Кісаме з недовірою на кінчику язика, –Хто Ви такі?

 

Заради драми Обіто дозволив моменту тягнутися так, щоб це викликало свербіж під шкірою.

 

–Я – Учіха Мадара, – каже Обіто зі впевненістю найбільшого в світі брехуна.

 

Панує крихка тиша.

 

–Мені здавалось, що він мертвий, –обережно каже Кісаме.

 

Чоловік, як того і слідувало очікувати, не повірив ні на секунду.

 

«Звісно він не повірить».

 

Кісаме, як для звичайної людини, мав надзвичайно сильне почуття брехні, з чим Обіто давно знайомий зі своїх спостережень. Й саме тому він і обрав здебільшого казати правду з цим шінобі, або принаймні ту, він яку може собі дозволити. Це був єдиний шлях, щоб отримати його на своєму боці.

 

–Я Вам не вірю, – легко каже Кісаме. – покажіть себе.

 

І, якщо Обіто до того все ще мав сумніви, це був момент, де він вбиває людей. Ще трохи смерті нічого б йому не вартувало.

Проте Обіто цього знову не робить.

Учіха більше не відчуває, що може бути в цьому сам. День зі дня на одиниці з гуманоїдною рослиною, як єдиною компанією, Обіто втрачає віру, що це того варте. Та ціль, заради якої він віддав все життя і самого себе. Йому потрібен ще хтось, хто б вважав також само, як і він, щоб відчувати, що це має сенс. Він вже не знає, чи той ідеальний світ взагалі вартий смертей. Усіх жертв. З плином часу та тим, як він стає доросліше і як ненависть від втрати покидає його тіло, Обіто відчуває сумнів. Це з’їдає його.

 

Обіто крокує вперед і віддає найвищий рівень довіри, що тільки може надати. Він збирається зробити ще одну дурницю і чекати, що це не вдарить його після.

 

«Я дійсно хочу його, чи не так?» – розуміє Обіто, і відчуває величезну хвилю замирення. – «Я хочу Кісаме на своєму боці».

 

Обіто знімає маску. Її вага вільно висить на руці.

 

–Як побажаєш, – майже співаючи тягне Обіто з тим фальшивим, але вже наче його власним, голосом. –Ти владний довіряти мені чи ні. Це буде за тобою.

 

Сморід і запах крові вдаряють одразу, проте не вони змушують Обіто хмурити чоло, а відсутність знайомої ваги захисного дерева. Він відчуває себе як оголений нерв. І то так дивно для Обіто, те відчуття повітря, що торкається його шкіри там, де, наче, ніколи цього не було. А ті загрубілі шрами, що на обличчі, раптом почали відчуватися більш чутливими. Це усе в купі викликає бажання здерти шкіру до крові. Він благополучно ігнорує це. Принаймні на зараз.

 

Обіто дійсно сподівається, що Кісаме якось розуміє те, що він мало кому дозволяв таку розкіш, як дивитися на своє обличчя і те, який це насправді великий крок для нього.

 

Кісаме навпроти, варто було йому вийти з тіней, одразу став ще більше здивований ніж було недавно. Обличчя його витягнуте, а очі широкі. І все це через нього, що не могло не тішити. Обіто жадібно записує кожну деталь цих сирих емоцій, дивуючись самому собі в той момент. Але в той же час він дійсно не розуміє, як Кісаме може бути таким відкритим до нього. Яким чином він все ще може функціонувати як людина. Це не дуже вкладалося в голові Учіха.

 

–Це, – тихо починає Кісаме, ковтаючи зайве у горлі, перш ніж продовжити. – Хіба це обличчя старця, яким би Ви мали бути, га, “Мадара”? – жартує Кісаме.

 

Обіто мовчить, обираючи не давати відповіді так швидко. Але і не кажучи нічого в захист.

 

–Ти явно не він. Чому ти представився ним? В що ти граєш? – допитується Кісаме.

 

Замість відповіді він примружує своє єдине око, шарінґан ще більш виразний тут, де немає тіні.

 

–Всього лише виправляю цей світ.

 

Обіто наближається ще ближче, а око горить від ледве прихованого збудження.

 

–Я збираюсь побудувати інший світ. Там, де існувала би лише любов, – каже він натхненно, лише трохи дратуючись тому, що знову цитує старого Мадару. – Ні війни, ні смерті. Ніякої брехні.

Кісаме же дивився на нього так дивно в той момент, що Обіто взагалі мало розумів і не міг чітко розшифрувати, що саме може бути в іншого на думці.

 

«Це було зарано? Я мав би більш поступово вкладати в його голову план? Чи я помилився?»

 

–Це, звісно, похвальна мрія. Проте звучить неможливо. Як і будь-яка мрія.

 

Обіто сміється. Холодно і злісно.

 

–Моє життя – план, що призведе до цієї мрії, –злобно каже він дивлячись у брудну стелю каналізації.

 

«Ну і містечко для першої зустрічі я обрав,» – раптом приходить ця думка, яку він одразу же відкидає.

 

–І я віддам все що в мене є, щоб зробити це справжнім, – це єдине, в чому Обіто сталево впевнений, то ж і сказав він це саме таким чином.

 

Кісаме знову важко зрозуміти і єдине, що Обіто точно впевнений він дійсно побачив в шінобі, так це розрахунок та зацікавленість.

 

–То ж, який це план, – невпевнено починає Кісаме й, наче схаменувшись додає, – бос?

 

Слабко посміхнувшись, Обіто відчуває, при тому вперше за декілька років, що він не один.