Діра

Друкуючи ці слова, я не знаю, що буде зі мною далі. Але надіюсь, що застережу тих, чия доля ще не настільки жахлива.
Клянусь, я не робив нічого, що могло б спричинити фатальних подій, але життя ніколи не буває однаково хорошим.
Це почалось понад місяць тому.
Готуючись до сну після довгого робочого дня, я помітив маленьку діру у стіні над моїм ліжком. Діаметром з олівець десь на рівні подушки. Гладеньку й акуратну.
Мій сонний мозок подумав, що це, певно, сусід, поки я був на роботі, щось ремонтував і випадково просвердлив стіну. Звичайна ситуація для панельного радянського дев’ятиповерхового будинку.
Пообіцявши собі ранком поскандалити через це з сусідом, я усе-таки влігся спати.
Завтра мав буди складний день. Та я, чи то перенервувавши, чи то за законом підлості, так і не заснув.
З бісової діри лунали звуки. Спочатку вони нагадували звичайні розмови сусідів, але хвилиною пізніше я зрозумів, що помилився.
Тихий шепіт був спрямований до мене.
Думки опанував жах. З кожним новим словом я почувався все гірше. Спітнів.
Серце билось так швидко, наче збиралося відмовитись приймати в цьому кошмарі участь. Мозок палав від бажання нарешті відпочити. Але я нічого не міг.
Я не міг заснути. Я не міг перестати це слухати.
Я навіть не міг встати з ліжка!
І так усю ніч.
На світанку, тільки сонячні промені впали на ліжко, шепіт припинився.
Я ледь не помер від полегшення. Проте почуте уночі чомусь у пам’яті не збереглося. Як не спромігся, згадати хоч слово не вийшло.
Й попри складну ніч, мені все одно треба було на роботу. Тому я нашвидкуруч зварив найміцнішу каву, яку лише міг, та почав збиратись.
Трохи пізніше, уже виходячи з квартири, я вирішив постукати до триклятого сусіда. Може хоч він пояснить, якого біса сталося вночі?
П’ять хвилин я грюкав у двері, але марно. Часу залишалось в обмаль, а мені ще належало пробігти усі сходи вниз. Щиро кажучи, нелегко жити на останньому поверсі будника з неробочим ліфтом…
На роботі теж все йшло не найліпшим чином. Через безсонну ніч злипалися очі.
І що найжахливіше — навіть ніде було подрімати. Та й не виходило. Кожного разу, коли я замружувався, свідомість знову накривала знайома хвиля жаху, і я одразу прокидався.
Утім, робочий день нарешті минув. Одночасно швидко й з тим — нестерпно довго.
Насилу піднявшись на свій поверх, виснажений я знову постукав у двері сусіда, але ніхто так навіть і не підійшов до дверей.
Вдома навіть не роздягаючись, я впав на ліжко. Мені потрібен відпочинок.
Однак все почалось знову. І я знову пролежав усю ніч, ледь не помираючи зі страху.
Наступного дня начальник, побачивши в якому я стані, надав мені тиждень лікарняного та відправив додому відсипатись. Марно.
Цілих десять днів усе повторювалося.
Я затикав діру корком. В інший раз забивав тканиною та шпаклював. Я пересунув ліжко в іншу частину квартири!
Нічого не допомагало, а звук ставав все голосніше.
Він зводив мене з розуму.
На дванадцятий день катувань я не витримав. У найближчому магазині купив в’язальні спиці та підготувався.
З заходом сонця, коли шепіт почав лунати із діри, я взяв спицю й з усієї сили встромив її туди. Почувся жахливий крик болю.
А я нарешті заснув.
Проте зранку, відіспавшись, я нарешті дещо зрозумів…
То не міг бути мій сусід.
Стіна, у якій зробили діру, виходила на…
Вулицю.
І якщо це так, то хто тоді сягав дев’ятого поверху та ночами наді мною знущався? Наступна ніч наче давала мені це з’ясувати.
Голос повернувся. І цього разу все було набагато гірше.
Наступного дня я зрозумів, що більше не витримаю. Жити так не можна. Тому я зібрав свої речі й поїхав до старої хатинки, у глухому селі, що дісталася мені від бабусі.
Але і там спокій тривав не довго.
На третій день перебування у хатинці, я зрозумів все занадто пізно. Не встигла моя голова опуститися до подушки, як мене знову полонив голос.

Тільки тоді я помітив нову діру.
І знову кошмар наяву. І знову безсоння.
Але цього разу голос ніби знущався:
— Втекти намагався?! — питав він.
Я ледь дожив до світанку. Здавалося, безпорадність мене доб’є. Опанувавши себе, я зібрався з цим покінчити. Взяв старе дідусеве спорядження для полювання й пішов у ліс. Розпалив вогнище та розклав намет
Певно, майже все моє обличчя займала посмішка. Бо я мав план.
І ось я ліг спати. І знову почув звуки.
Мабуть, я не втратив глузд лише тому, що міг дати собі раду. Близився світанок, коли я наважився.
Взяв рушницю й наставив її дулом у сторону голосу. А потім вистрілив.
Гучний постріл у декількох сантиметрах від вух, оглушив, але я все одно вхопив ліхтарик та виліз з намету.
А ззовні лежало воно.
Жахливе, сіре і слизьке.
Істота нагадувала чи то павука з людською головою, чи то людину з купою багатопалих кінцівок.
Не зважаючи на цю картину, я зрадів. Зрадів, що тепер кошмар скінчиться.
Світало.
Вбита істота лежала на тому самому місці. Й я навіть розслабився, як раптом з кущів вискочила ще одна гидота. Я не встиг зреагувати. Істота схопила труп свого побратима й жмурячись, втекла назад у хащі.
Через годину зібравшись з силами, я спакував речі та пішов назад у хатину.
Подумав. І сів писати.
До ночі залишилось чотири години. Я не знаю, що робити. Я не знаю, що буде далі. Може я буду тікати все життя. А може істоти вб’ють мене заради помсти цієї ночі. Так чи інакше, але я все-таки викладу допис на всі відомі мені інтернет-ресурси.
А як тільки закінчу — поїду в інше місто.
Сподіваюсь, в мене вистачить на це часу.
——————————————–
(За моїм написанням інст/телеграм: @MrMultibite Та редакцією неперевершеної Діани Вінтер інст/телеграм: di_winter29)