Дім там, де ти

Валік Міхієнко. 17:55

— У мене сьогодні новосілля. З нетерпінням чекаю на тебе, якщо ти, звісно, вільний.

Костя Трембовецький. 17:57

— Скоро приїду, але пити не буду. Мій старий організм ледве витримав випуски «на виживання».

Валік Міхієнко. 17:57

— Шкода…А мені так сподобалося, що ми робили після зйомок.

Костя наче перед собою бачив радісне й усміхнене обличчя Валіка, що випромінювало гордість за такий жарт.

Заблокував телефон, Трембовецький почав збиратися. Невелика квартира була освітлена заходом сонця, що малювало по білим стінам теплими відтінками. Цьогорічний кінець весни був доволі прохолодним. Сонячне проміння вдень зовсім не зігрівало та не рятувало від сильного вітру, що заспокоювався лише під вечір. Тільки коли дерева спокійно стояли, не хитаючи довгими гілками, а між будинками швидко літали стрижі, можна було насолодитися останніми днями травня.

Костя жив недалеко, тому вирішив не викликати таксі, а пройтися зеленими вулицями та завітати до магазину, щоб вибрати подарунок щасливому власнику нової квартири.

Виходячи з під’їзду, Трембовецький не відчув звичного холоду до якого готувався. Навпаки, від землі йшло приємне тепло, яке гріло не тільки людей, а й замерзлі листки каштанів та духмяного бузку.

На вулиці було багато людей, а особливо на майданчиках у невеличкому парку, де чулися крики та сміх дітей. Костя так звик до цього звуку, що інстинктивно стиснув долоню, якою зазвичай тримав маленьку руку Мілана, і коли не відчув її, згадав, що залишив сина на тиждень дідусю.

Заходячи до супермаркету, хлопець вирішив не брати кошик, а одразу пройтися по всьому торговому залу.

«Я ж так. Небагато чого візьму.»

Скільки Трембовецький казав це собі, стільки ж він жалівся біля каси або на відсутність трьох додаткових рук, що змогли б усе це втримати, або на свою нерозсудливість, коли пройшов повз цих кошиків, які продовжували стояти поруч з дверями.

— Нарешті! Ти вже настільки старий, що не тільки не п’єш, а й рухаєшся зі швидкістю шкірястої черепахи? – швидко промовив Валік перед тим, як піти на кухню з важким пакетом, що приніс хлопець.

Трембовецький, може, через гарний настрій, а може через білий місяц у Козерогу, на це вирішив не відповідати, а тільки піти слідом за другом.

— Серйозно? – Міхієнко ставить на стіл пляшку солодкої газовоної води, соку, пачки чипсів із зеленню та солодощі, – Кость, у мене такого столу не було з сьомого класу, коли ми з пацанами святкували останній дзвоник, та й тоді Саня якось дістав півтора літри Жигулівського.

— Можеш мені не брехати. Я знаю, що підліток усередині тебе зараз скаче від задоволення, – Трембовецький перевів погляд з друга та почав розглядати квартиру, – гарненько тут.

— А то. Ти можеш хвилинку зачекати. Я зроблю нам фуршет, а потім проведу екскурсію по апартаментах, – зі своїм звичним перебільшенням і поважним голосом сказав Валік, коли Костя вже виходив з кухні.

Квартира була доволі великою. Дві кімнати з вітальнею дихали свободою, що відчувалася завдяки світлому мінімалістичному інтер’єру. Всі полиці, негусто розкидані по стінах, були ще пустими, тому око неприємно свербіло, наче просило поставити туди якусь дрібничку. Низький стіл у вітальні біля дивану був багатим лише на пульт до телевізора, пачку цигарок та телефон Міхієнко.

Трембовецький вирішив не зазирати в спальню та послухати розум, який будив у ньому відчуття поваги до чужого життя.

Хто знає, що Валік міг тримати за наполовину відчиненими дверима? Старі диски на плейстейшен, які руки відмовилися викидувати, медичні книги–енциклопедії, що залишися з інституту або штучний фікус з офісу.

— Що ти стоїш? – несподіванний голос Міхієнко за спиною дуже налякав Костю, змусивши різко повернутися.

На такий рух Валік лише гучно розсміявся та штовхнув ногою двері в спальню, відкривавши кімнату повністю.

— Заціни, – вимовив хлопець і, поставивши на стіл глибоку тарілку з чипсами та дві склянки, швидко повернувся до дверей, – ось тут балкон і там балкон.

— Це називається лоджія, – Трембовецький все ж вирішив більше не мандрувати, а нарешті сісти за перегляд цікавого фільма, який Міхієнко з гордістю вибрав самостійно та молитися, щоб цим шедевром кінематографу не виявився «Ла–Ла–Ленд».

Фільм про пригоди, що був поєднаний з експериментальною психологією, мабуть, мав викликати декілька сліз після кожної репліки героїв, але сьогодні він виявився непоганим другим планом для розмов та періодичного затяжного сміху.

За вікном зовсім стемніло. З високого поверху було гарно видно широкий та тихий Дніпро, що відблискував світлом вуличних фонарних стовпів та різнокольоровими рекламними білбордами.

Рішення перейти на балкон, щоб насолоджуватися мальовничим містом та теплим вітром з’явилося так само неочікувано, як і пляшка вина в холодильнику Валіка, що радісно доповнила їхнє свято.

— Міхієнко, тебе не виправити, – з усмішкою промовив Костя після невеликого ковтка вина.

— Можеш мені не брихати. Я знаю, що тобі це подобається.

Це була їхня весна.

Тихий шелест ароматного цвіту каштанів, які полонили місто. Голоси людей, що лунали десь зовсім далеко. Воркування голубів, які на ніч поверталися на дахи багатоповерхівок. Поцілунки зі смаком білого напівсолодкого, що сп’яняли сильніше найкріпшого напою. Шепіт на вухо та теплі обійми, які зігрівали глибоко всередині.

Це була їхня весна.