Дім?

Частина 3

Все, що і далі лишається з тобою —

Рваний простір для любові та бою.

Лінія Маннергейма — Де твоя лінія

Нет, не хватит еще и еще.

Нет, не хватит, ведь было такое.

Он лица беспокойный овал

Гладил бархатной темной…

Пикник — Фиолетово-черный

 

Повернувшись додому, Крістоф відразу ж викликав лікаря для Амаріє. Герр Вебер діагностував сильне виснаження, але запевнив, що загрози життю немає і потрібне лише правильне харчування. Потім демон відправив хлопця-посланця зі списком продуктів.

— Так, а тепер ти, Амаріє. Пішли за мною. – Дівчина слухняно встала з дивана і попрямувала за демоном у ванну. – Ось тут холодна вода, гаряча, перемикач на душ, мило, шампунь, мочалка. Це твій рушник, потім одягнеш цей халат. Він трохи завеликий, але дуже теплий. Усікла?

— Так пане.

— Тоді швидко відмокати.

— Дякую, пане. Ви дуже добрі.

— Стоп, більше ніяких «Ви» та «пан». Бісить. «Ти» та «Крістоф» чи «Кріс». Не дратуй. Усікла?

— Так, па… Крістофе. – Амаріє вперше за день легенько посміхнулась.

Крістоф зняв обридлі лінзи, від яких жахливо розболілись очі, та сів за стіл. Ситуація в селищі була ще гірша, ніж він припускав, тому якомога швидше він повинен написати звіту та зібрати Генеральну раду. За півгодини у двері постукав посланець із двома величезними торбами їжі. Вперше за сторіччя життя окремо демон вщент забив холодильник. Запалив газ і почав варити бульйон для пістрявої. Кулінарні здібності Крістофа дозволили йому не зіпсувати страву, але йому, очевидно, слід було трохи погортати кухонну книгу.

— Крістофе, вибач за дивне запитання, – почулося ззаду, – але хтось ще знає, що ти наполовину карн?

Демон різко обернувся і приголомшлено подивився на дівчину.

— Звідки ти дізналась? Адже ти не бачила мене без лінз!

— Не знаю. Відчула. – Дівчина знизала плечами. – Усі ті демони чужі. А ти – інший. Рідний.

— Так, я наполовину карн. Але про це ніхто не повинен знати, усікла?

— Звісно, Крістофе. До речі, у тебе насправді гарний колір очей. Жаль, що доводиться їх ховати.

— Сідай краще вечеряти.

— Дякую. – Амаріє підняла поділ халата, в якому вона буквально потонула, щоб не впасти.

Дівчина похвалила бульйон Крістофа і із задоволенням попросила добавки. Закінчивши свою порцію, демон сидів і непомітно для себе розчулювався щирій невимушеності карнської дівчини.

— Тепер йди спати. Мені буде потрібна твоя допомога при складанні звіту.

— Добре, Крістофе. Допоможу чим зможу. Можна лише одне питання?

— Так, давай швидше.

— Де ти бачив мою маму? Що з нею?

— Я бачив її лише раз, вона рабиня одного янгола-чиновника. Він приходив до мене в магістрат, намагався домогтися відміни інспекції. Тоді вона й попросила мене допомогти тобі.

— Чому ти не відмовився від інспекції?

— Це справа принципу, нєфіг мені вказувати. Все, спати. Мені треба побути наодинці із собою.

— Дякую, Крістофе. Добраніч.

— Добраніч.

Крістоф розвалився на дивані, посміхаючись від, здавалося, такого звичайного побажання. Ось тільки воно було першим для нього. Першим за все життя. Ні, він не має права не довести цю справу до кінця. Не заради себе, не заради пам’яті про матір, а заради цієї печальної та трохи дивної дівчини.

Вранці, вдягнувши Амаріє хоч у щось більш-менш непогане і пристойне, Крістоф повів її на ринок у карнський район.

— Вибирай, що хочеш, за гроші не переживай. У кращому разі додому повернешся ти через п’ять років, а в гіршому – взагалі не повернешся. Усікла?

Вибравши кілька суконь, Амаріє потягла його до строкатих прилавків з нитками та стрічками.

— Можна, Крістофе? Я ж свої стрічки вдома залишила.

— Звичайно, тільки не ний і не біси, усікла? – Та задоволено кивнула головою.

Потім демон умовив її купити кілька теплих речей. Так, у новій мантії Амаріє і повернулася до квартири. Дорогою вона ловила на собі зневажливі погляди демонес з вищого світу. Деякі демони перекидалися парою-трійкою фраз із Крістофом, на що він відповідав із натягнутою усмішкою. Іноді вони кивали убік дівчини, кидаючи явно непристойні чи грубі зауваження, на що той по-звірячому вискалювався. Але на її розпитування демон відмахувався, а мізерного знання демонської їй не вистачало, щоб усе зрозуміти.

Несподівано для Крістофа Амаріє взялася до роботи з надзвичайним запалом. Ще до обіду вони впоралися з переписом населення, і демон мав приблизну статистику померлих від голоду, вбитих, закатованих, зґвалтованих та викрадених у рабство. Потім настав час закінчити допит Амаріє. Дівчина вже більш зговірливо відповідала на запитання, надаючи демону безцінні подробиці.

— Останнє запитання. Ти сама зазнавала сексуального насильства?

Амаріє затихла на мить, гірко зітхнула і ствердно закивала головою:

— Так, чотири рази.

— Янголи?

— Тричі. Останнього разу був демонський шпигун.

Крістоф здивовано підняв брови і напружився.

— Демон? Ти впевнена?

— Так, це точно був демон. Вони маскуються під карнів. Янголи цього не помічають, але ми їх бачимо. – Дві самотні сльози покотилися блідими щоками дівчини.

— Тобі погрожували?

— Так, він казав, що здасть мене янголам як шпигунку.

Крістоф старанно все записував, хоча мозок відмовлявся сприймати це як правду. Трясця, говорив усередині огрубілий цинік, а що ти думав, що ти чекав від цих блядських тварин.

— А в селищі? У селищі таке ставалось?

— Так, спочатку. Двох дівчат потім розіп’яли янголи. Потім вже ніхто не пручався.

— Курва його матір!! – Звірячий рик вирвався з горла Крістофа. Вдарив кулаками по столу, зламавши ручку навпіл, підвівся і щосили штовхнув ногою стілець, а потім почав нервово ходити з боку в бік, обхопивши голову руками. Він різко зупинився посеред кімнати і глянув на Амаріє. Заплакана дівчина втиснулася в стілець і злякано дивилася на нього. Звір усередині винен притиснув вуха і пригнувся до землі. Крістоф сів біля її ніг, і обійнявши її за коліна, подивився їй у вічі. Сльози трагічно відбивали небесну блакить очей.

— Заспокойся…. Я погарячкував, розлютився. Не плач, будь ласка. Ти не винна. Я подам ще один звіт про перевищення службових обов’язків. Ти допоможеш його скласти? Мені потрібна максимально точна інформація. Впораєшся?

Дівчина піджала губи і схвально закивала.

Після вечері Амаріє стійко просиділа з Крістофом до ранку, уточнюючи деталі подій. Але все-таки на світанку сили її покинули, і дівчина заснула, сидячи, здавалося б, у до біса незручному кріслі. Крістоф переніс її до своєї кімнати, якось навіть по-материнськи дбайливо укутавши її в ковдру, а сам сів шліфувати своє творіння. Звіт виходив розгромним, але пункт про демонів викликав побоювання: розвідники перебували під керівництвом департаменту безпеки і збройних сил, і безпосередньо він ніяк не міг впливати, а магістр, гер Шульц, та ще тилова шавка, може почати вигороджувати своїх хлопців. Від люті кров Крістоф почала закипати, але обурення змінилося почуттям власного безсилля.

До обіду звіт була готовий і вже лежав на столі значним стосом аркушів, списаних хитромудрим почерком. Крістофу не терпілося подати його до секретаріату фюрера, тому залишивши Амаріє записку, він накинув плащ, зав’язав волосся і залишив квартиру. Біля магістрату йому віддав честь вартовий і поважно відчинив двері. У кабінеті він зустрів Максиміліана, який по-діловому сидів за столом Крістофа, закинувши ноги на стіл. Той явно не очікував на прихід керівника.

— І коли мене вже звільнили? – без вітання звернувся Крістоф.

— І тобі не хворіти. – Максиміліан підвівся з крісла, натягнуто посміхаючись. – І де ти пропадав? Твоя піддослідна не відпускала?

— Заткнися. На відміну від деяких, я працював у рамках посадових обов’язків.

— Бла-бла-бла. Єбать ти зануда, тобі доля подає такі дари, а ти ними не користуєшся. Може, даси адресу твоєї, як її там… – побачивши обурений погляд Крістофа, Макс запнувся і змінив тему. – Дзвонив твій батько, цікавився твоєю справою, і просив нагадати про вечерю.

Магістр глянув на календар. Блядь, п’ятниця. Як же Крістоф ненавидів кінець робочого тижня. Вже років триста батько зі своєю дружиною розігрували спектакль щасливої сім’ї перед старшим сином Октавіана, у якого не вистачило б звивин не розпатякати правду про походження молодшого брата. У цьому, мабуть, і була сама суть демонів – чистий концентрат лицемірства. У цьому янголи були Крістофу набагато приємніше: у них не вистачало глузду, щоб кривити душею, тому вони ніколи не вдарили б ножом у спину. Все лайно вони роблять відкрито.

— Дякую. Тоді я до Генерального секретаріату, а потім до своїх. Хто буде дзвонити – записуй, я розберуся в понеділок, усік?

— Немає нічого простішого. Хіба ти закінчив звіт? – брови Макса злетіли вгору від подиву.

Не звертаючи уваги на співрозмовника, Крістоф шукав останні звіти розвідників, щоб підкріпити їх до звіту:

— Я ж казав, що займався посадовими обов’язками. І так, хочеш – можеш піти сьогодні раніше.

— Непоганий підгін, Крісе. Ну, удачі тобі секретаріат. Твого звіту багато хто чекає. Департамент Шульца вже на низькому старті.

У секретаріаті його звіт та прохання про організацію слухання Генеральної ради і справді швидко зареєстрували. Безнадійно граючи очима молодому демону, демонеса з зухвало-червоною помадою і не менш відвертим декольте пообіцяла, що його розглянуть якнайшвидше.

До будинку генерала Ангста Крістоф під’їхав із невеликим запізненням. Швейцар біля дверей поважно вклонився, богобоязливо пробелькотів “Гер Ангст” і відчинив різьблені двері будинку.

— Ти спізнився, сину мій. – пролунав голос із вітальні.

— Прошу вибачення. – награно поважно відповів Крістоф, знімаючи плащ і передаючи його слузі. – Справи у секретаріаті.

Багато обставлена вітальня освітлювалася сотнею свічок. Крістоф вклонився батькові, той тільки кивнув, потім вклонився мачусі, та відповіла огидно награною посмішкою, і сів на своє місце навпроти Юджина, який щось патякав про службу і, здавалося, не помітив приходу брата, але заткнувся, коли батьки звели руки та звернули очі вгору в молитві богині Рохус. Крістоф зробив теж, але, звісно, у цю давню хрінь не вірив.

Господарка вдома, Ілса Ангст, ненавиділа ці вечори навіть сильніше за Крістофа, а сам вигляд демона викликав німу лють у її грудях. Про її ненависть до себе Крістоф дізнався ще в дитинстві, коли жінка зіштовхнула його зі сходів у спробі вбити плід зради її чоловіка. Але хлопчик виявився надзвичайно живучим, лише розбивши голову і зламавши ногу, і на згадку про що в нього залишилася його кульгавість.

Старий генерал запитав про звіт, на що Крістоф стримано, без подробиць, описав висновок. Ангст-старший помовчав хвилину, потім припустив, що така заява закінчиться швидкою війною. Крістоф погодився, наголосивши на її необхідності. Октавіан тільки кивнув, а потім похвалив сина за масштабність та якість проведеної роботи, викликавши гримасу агресії на обличчі дружини.

— Мені казали, що ти привіз якусь карнську дівчину? – старий демон хитро усміхнувся одним кутиком губ.

— Вона виступить на засіданні як свідок. – Крістоф не піддався на провокацію батька.

— У Ангстів завжди були проблеми з смаком, – їдко кинула демонеса.

Залягла напружена тишу, яку, на її радість, перервав Юджин своїм безглуздим лепетом.

Після вечері Крістоф відкланявся і подався додому. Крижаний вітер хлистав дрібними гострими сніжинками, навіть високий комір плаща не рятував від їхніх ударів. Демон прискорив свій крок, настільки йому дозволила нога. При підході до будинку його увагу привернуло світло в його звично темних вікнах. Крістоф усміхнувся і зайшов у темряву парадної.

Відчинивши двері, Крістоф вловив незвичний смачний запах, що йшов із кухні. Демон почав шукати очима дівчину. Амаріє напівлежачи спала на дивані, схилившись над нитками. У волоссі виднілося кілька вплетених стрічок. Напевно, дівчина чекала на нього, він навіть не подумав попередити її, що він ще попрямує до батьків.

Крістоф узяв дівчину на руки і переніс до спальні, а сам подався до кухні, де панував апетитний запах чогось невідомого йому. На плиті в невеликій каструльці стояло щось схоже на суп або юшку, тільки густіше і з великою кількістю овочів і прянощів. Після холодної печені в домі батька, його нутро мітингувало за дегустацію страви, якою вона б не була. Тим паче, що вона виявилась дуже смачною, хоч і незвичною.

Перед сном Крістоф почав прибирати робочий стіл від груди паперів і книг. Не одразу він помітив карнську стрічку на столі. Ох ця Амаріє, посміхнувся демон. Для карнів їх стрічки означали дуже багато, і такий подарунок був найвищим ступенем подяки та визнання. Крістоф сів на стілець, стискаючи стрічку. У голові крутилися тисячі думок, але все, що він міг зробити, це дивитися на подарунок і посміхатися.Ну, все, Крісе, поплив, цинічно подумав він, не зводячи погляду з подарунку, ти ще закохайся в неї, як зелений академіст. Згодом він трохи прийшов до тями і, незважаючи на внутрішнього циніка, нав’язав стрічку в кілька обертів на зап’ястя. Дружні стосунки не завжди ж закінчуються коханням.

На вихідних Крістоф вирішив нарешті відпочити та поговорити з Амаріє про щось, окрім жахів окупації.

Розмови ці виявилися до біса теплими і якимись домашніми, чи що. Хоча звідки нещасному напівкровці знати про дім та затишок? Хоча йому здавалося, що він ось-ось наблизиться до розуміння.

Крістоф сидів на дивані, закинувши ноги на столик, чорне смоляне волосся вільно спадало на плечі. У руках він тримав величезну керамічну чашку з терпким запашним відваром, який йому заварила Амаріє. Сама дівчина, спираючись на нього спиною, захоплено в’язала чергову стрічку, і час від часу запитувала демона про їхній мир та життя. Поступово розмова дійшла до сім’ї Крістофа, що трохи зруйнувало душевний спокій демона. Розповідь дуже зацікавила дівчину, та кинула роботу, повернулася до нього і, склавши ноги під себе, почала уважно ловити кожне слово.

— І батько нічого не сказав дружині після того, як вона майже тебе вбила?

— Ні, по-перше, я ж бастард, мачуха і так ледве витримувала мою присутність, і батько цинічно зображав почуття провини перед нею. А по-друге, я йому не дуже й потрібний був, просто побічний продукт від отримання задоволення.

Амаріє на мить замислилася, втупивши очі в порожнечу.

— Тому ти й кульгаєш?

— Так, як виявилось згодом на превелике щастя. Мене так і не взяли до солдатів, і батько віддав мене до Академії.

Амаріє знову задумалася, зморщивши носик. Крістоф сьорбнув відвар, спостерігаючи за її реакцією. У кімнаті зависла тиша.

— Я можу тобі допомогти, Крісе. – Дівчина підняла на нього очі. – Я можу позбавити тебе кульгавості. Це найменше, що я можу зробити для тебе за все, що ти робиш для мене.

Крістоф здивовано підняв брову, спочатку в серце прокралася недовіра, але потім він згадав слова старого карна. Може дійсно щось вийде.

— Дякую. – Його голос був надзвичайно м’яким.

Дівчина схопилася на ноги, забрала у нього з рук чашку і відставила її подалі.

— Розслабся, буде не так боляче.

Демон відкинув голову назад, а дівчина, закотивши рукави туніки, поклала долоні йому на стегно. До чого вони маленькі, подумав він на мить.

— Тримайся.

Демон посміхнулася, але раптово тисячі розпечених голок вп’ялися в це тіло. Від болю чоловік вигнув спину і закричав, але дівчина не здригнулася, лише зі співчуттям глянула на нього.

— Вибач, але треба потерпіти.

Крістоф вчепився пальцями в оббивку дивана. Голки змінилися на списи, жар розійшовся по всьому тілу, на лобі виступили краплі поту. Скільки тривало це катування? Годину? Дві? Нарешті сили залишили його і від провалився в темряву.

Годинник уже вказував на вечір, коли Крістоф розплющив очі. Під боком, згорнувшись клубочком на дивані, мирно сопіла Амаріє. Русе волосся пахло чебрецем, нагадуючи про літо, проведене на поверхні з мамою, про сонце і тепло. Як же набридли ці підземелля! Душа задихалася, а розум одразу почав перебирати варіанти втечі звідси. А до біса цей магістрат! Закінчу справу – і піду нагору, до своїх! Демонське нутро стрепенулося, відколи це карни стали своїми? І в правду? Так захотілось обійняті цю дивну пістряву.

«Я ж казав,» – все не вгавав цинік,– «ти вже готовий покинути заради неї все, що заробив тут. Вона просто по-рабському вдячна тобі за те, що ти досі не зґвалтував її».

«Йди нахуй. Я не закоханий. Я просто хочу спокою, і вона мені може з цим допомогти». –Але він все одно обійняв дівчину.

Завертівшись, Амаріє прокинулася і трохи потяглася, а потім різко вирвалась з обіймів. Кристоф відсахнувся:

— Вибач, я нічого поганого тобі не зроблю.

— І ти мене вибач, я спросоння злякалась. Як ти? Як нога?

А насправді задумався демон. Зненацька по-зрадницькому забурчав живіт дівчини.

— О, пресвяті крила, адже ми не обідали. – Крістоф схопився на ноги. – Ти лежи, я зараз щось приготую.

Зробивши кілька кроків, Крістоф засяяв від радості. Він більше не шкутильгав! Амаріє сперлася на руку і, посміхаючись, спостерігала за ним.

— Дякую!

Наче на крилах Крістоф метався по кухні з каструлями та ложками. Нарізаючи моркву, він почув кроки босих ніг лінолеумом. Дівчина стояла, спершись на стіну.

— Навіщо ти встала? Тобі точно потрібен відпочинок.

— Але ж ти тут. Мені здається, я все одно зробила мало для тебе. Ти забрав мене з пекла.

— Але ти мені нічого не вина. Усікла? – Кріс схилив голову та глибоко вдихнув, збираюсь силами. – А ще насправді ти мені потрібна більше, ніж я тобі. Ти не просто допомогла мені зі звітом чи вилікувала ногу. Ти врятувала мене від самотності в цьому блядському цинічному Підзем’ї. Дідько, як же це банально звучить.

— Нічого не банально, я все розумію. – Амаріє підійшла і обійняла його зі спини. – Я рада, що я змогла тобі допомогти. Я буду поруч, скільки тобі буде потрібно. І з радістю проведу додому.

Цілий вечір і всю ніч вони сиділи на кухні при тьмяному світлі свічки, говорячи ні про що і відразу про все. Повітря було просякнуте запахом чебрецю та запашного різнотрав’я відвару. Нарешті його квартира стала справжнім домом. Після сотень років поневірянь Крістоф нарешті знайшов свою землю обітовану.

На ранок Амаріє вплела в його волосся стрічку, Крістоф нарешті все вирішив. Він – карн, він – пістрявий, тут йому не місце. Він піде звідси, до карнів, подалі від цього пекла. Тільки закінчить розпочате.

Дівчина тихенько сопіла у Кріса на грудях, годинник мирно відміряв секунди. Тиша вибухнула телефонним дзвінком. Та щоб його матір, мовчки вилаявся Крістоф, переклавши дівчину і вставши з ліжка.

— Ангсте, ти зовсім на поверхні зі смереки йобнувся? – Судячи з голосу Шульц був у нестямі від люті. – Ти що там на пару зі своєю шалавою пістрявою нашкрябав? Слухай сюди, сосунок, або та частина звіту губиться, або ні тебе, ні твою повію більше ніхто не знайде, а весь звіт чудесним чином зникне. І батько твій не допоможе, в самого рильце в пушку. Зрозумів?

— Так, гере Шульц. Жодних звинувачень у бік департаменту безпеки та збройних сил немає.

— Ось і молодець, Ангсте. І не балуйся більше з карнськими грибами. Відбій!

Гудки телефону привели чоловіка до тями. Люто він кинув трубку об стінку, провід натягнувся, і апарат з гуркотом звалився на підлогу. Крістоф опустився на землю, охопивши голову руками. Сука, йобаний Шульц, я знав, знав, що так і буде. І натиснув же, сука, на болюче. А ти ганчірка, Ангсте, чортів боягуз. Хотілося рвати волосся і кричати щосили. Від безсилля Крістоф почав битися головою об підлогу. На спину ніжно лягла рука.

— Крісе, хто дзвонив? – стривожено запитала Амаріє, обійнявши його у спробі припинити його самобичування.

— Шульц. – Крістоф притиснув дівчину до себе. – Мені не дають просунути частину звіту щодо демонських шпигунів. Мені шкода.

Амаріє поцілувала його в лоба.

— Заспокойся, будь ласка. Якщо ми звільнимо селища від янголів, ми позбавимо їх і демонів. Не рви серце, прошу. Ти й так зробив, що міг. Шульц погрожував?

— Так, він обіцяв, що нас не знайдуть, якщо я правитиму своє. Я не хочу втрачати тебе.