Фанфіки українською мовою
    Фандом: .Оріджинал

    Скільки я тут сиджу? Поняття не маю, можливість вибратися зникла як тільки я ступила на цю землю.
    Перераховуючи події, що відбулися зі мною, я не розумію як тут опинилася.

    Переїзд на нове місце.
    Старий кволий будинок.
    Невдоволення матері та втеча від того місця.
    Новий будинок.
    Перший шкільний тиждень.
    Несподіваний карантин.
    Переїзд в іншу країну.
    Захворювання тітки, а потім і матері.
    Захворюю я.
    Моя….смерть?

    Не думаю, я все ще можу думати, можливо, я просто сплю?
    Скільки днів я тут, це поле з моїх спогадів, а так само снів.
    Можливо, мені варто зрушити з місця? Але куди? Я не пам’ятаю дорогу до того будинку, та й загалом погано розумію своє місцезнаходження.
    Сонце ніяк не зайде, вже вкотре все по новій, а сенс? Я розумію, що це сон, колись я прокинуся.
    – Як же…- я вирішую не домовляти.
    Я повільно заплющую очі.
    -Гей! – різко почула я галас.
    Я не розплющую очі.
    – Гей, Злато! Перестань! Я знаю, що ти не спиш! – дитячий хлопчачий голос кличе дівчинку.
    На плечі я відчуваю чужий дотик.
    Розплющую очі.
    Переді мною відкрилося те саме поле, на якому я сиділа, покрутивши головою я бачу лише поля.
    – Ну, ти скоро? – За мною чується голос.
    Повернувши голову, бачу хлопчика років 6, блондинисте волосся, карі очі, ніс у ластовинні, жовті зуби і брудний, трохи порваний, одяг.
    – Чого дивишся? На нас уже чекають! – Сказав хлопчик дивлячись на мене і взявши мою руку швидко пішов не знаю навіть куди.
    Поки мене вели я оглядалася і не могла згадати нічого такого з мого дитинства, де я?

    Коли ми пройшли безліч полів, за ними були будинки, виглядали вони непогано.
    Що я тут роблю?
    – Твої батьки лаятимуться- починає хлопчик, що тримає мене за руку – подумати тільки, піти і не попередити нікого!
    Кого попередити?
    Своє питання я так і не озвучила, не думаю, що мене зрозуміють, особливо якщо він уже дав на нього відповідь.
    Мене привели до якогось будинку, я стою на початку кімнати, поряд із вхідними дверима.
    – Ось ти де! – чується голос із інших дверей завішаною шторкою.
    – Як так можна?! – Зі шторки вийшла повна жінка в червоній хустинці, одягнена вона була як у старі часи: темна бардова спідниця до щиколотки, зверху була біла сорочка з пишними рукавами біля кісті рук, зверху чорний кожух. Безліч намист: червоних, жовтих, блакитних та інших. Весь одяг був прикрашений рослинним орнаментом.
    Також на ногах були червоні чоботи.
    Поки я розглядала жінку, та з докором дивилася на мене.
    – Вибачте … – я не знала що сказати, думаю краще налагодити стосунки.
    – Що ж, якщо ти вибачаєшся, думаю ти зрозуміла свою помилку, проте покарання все одно отримаєш! – грізно промовила жінка і пішла назад за шторку.
    Я в нерозумінні дивилася на кімнату, в якій перебуваю.
    – Ого, ти вперше так легко здалася! – Ліворуч стояв той самий хлопчик.
    Я мовчала і дивилася на нього.
    – Ти чого? – Він підійшов ближче і поставив свою долоню мені на чоло. – Начебто нормально..
    Він з нерозумінням дивився на мене.
    Так ми стояли хвилину, а потім пролунав голос.
    – А! Ось! Згадала! Кум Микола просив допомогти зі стайнями, цим займешся ти, як покарання. – одночасно весело і суворо сказала жінка в хустці. Вона тільки вийшла з дверей коли сказала свою пропозицію як у незрозумілому завмерла дивлячись на нас.
    – Чого це з нею? – мабуть це питання вона поставила хлопчику, адже саме він почав відповідати.
    – Не знаю! – Розгубився той – Вона така після пробудження!
    – Якого пробудження? – Жінка не зрозуміла.
    – Вона сиділа посеред поля та спала! Ну, я й вирішив її розбудити, ви ж просили привести, якщо побачу…
    – Так. Злато, дочко, що сталося? – Жінка з ніжністю підійшла до мене і трохи схилилася.
    Я мовчала, я не знаю, що відповісти.
    – Так. Швидко веди її до Федорівни, я закінчу та підійду. – суворо наказала жінка хлопцеві і пішла за шторку.
    – Злат … – хлопчик дивився на мене сумним поглядом і взявши за руку кудись повів.
    Ми йшли повз безліч будинків, десь були будинки доглянуті, біленькі, гарні, а десь покоцані, в тріщинах, в павутині, в зарослих кущах, дивлячись на них одразу розуміла що людей там уже довго немає.

    Пам’ятаю, як у дитинстві ми часто знаходили у бабусі в селі занедбані будинки і з кожним роком їх ставало більше, раніше просто вважали, що це сміття, а потім до нас доходило що на тому місці де зараз зарості жили люди. Побачивши потріскані вікна в заброшках, боялася в них дивитися, думала хтось подивиться у відповідь. Так у бабусиному селі, якого навіть назви я не пам’ятала, ставало все менше народу і все більше лісу та тиші, а я почала частіше задаватися питанням “Що робити, щоб це припинилося?” Але навіть на моє питання відповідала лише тиша.

    З такими думками та спогадами ми прийшли до такого ж покинутого будинку, тільки ні тріщин, ні бруду там не було, лише рослини і старі цеглини навколо.
    Хлопчик відчинив двері, зняв черевики і наказав стояти тут.
    Я розглядала інтер’єр доки той кудись пішов.
    Старий диван з пледом на ньому, білі стіни, дерев’яна підлога, мабуть, з берези, бо світла. Тумба в кутку, шафа із сервізом, на полицях також були різні крупи, банки та інші речі. На підлозі килимок із яскравими деталями. Білі фіранки на вікнах з рослинним візерунком, саме з маком.
    Розглядаючи все це, я почула краєчок розмови.
    -… І після вона стала такою! – з-за дверей вийшла жінка похилого віку, вона була згорблена, в темній сукні з рюшами і в чорній хустці, ні її очей, ні емоцій на обличчі я не бачила.
    – Говориш на полі…- та дивилася на мене, я відчуваю її погляд.
    Так вона стояла і дивилася на мене.
    – А принеси но мені, хлопче, книжку в мене на полиці. – Бабуся звернулася до хлопчика.
    Підійшовши, вона знову дивилася на мене.
    – Що там сталося? – це вона спитала мене.
    Я не можу вимовити жодного слова.
    Хлопчик уже запитав про книжки разів зо три, а потім перестав подавати голос, думаю він зрозумів що краще помовчати.
    Вона дивиться на мене, я бачу лише розмите обличчя, але мені страшно.

    Я заплющую очі і сідаю навпочіпки, долонями я закриваю обличчя.

    Чому я не бачу обличчя людей? Із чим це пов’язано і де я зараз?

    – Що ти зробила? – вона поставила інше питання
    Я мовчу.
    – Я зрозуміла, можеш не відповідати. – я почула, як вона зайшла за двері.
    Я не плачу, мені страшно, але я не знаю, чого боюся. Я панікую? А може мені зовсім начхати? Що відбувається? Навіщо? Де мама?
    – Ось. Дивись сюди. – Бабуся знову з’явилася в кімнаті.
    Я підвела голову.
    – Бачиш когось? – Вона подала мені люстерко.
    Я бачила дівчинку років одинадцяти, сірі очі з великими чорними зіницями, покусані блідо-червоні губи, темне волосся з домішкою сивини. З дивною зачіскою: передні пасма були короткі, а позаду пристойна довжина.
    Я дивлюся в дзеркало і помічаю свої руки, що тримають його, короткі нігті, трохи обдерті і видно, що погризані.

    Я випростала одну руку, дитячі пальчики і трохи садна на долоні. Я випростала другу руку, переклавши дзеркало в першу, знову ті дитячі пальці та бинт на мізинці.
    Дивлюся повністю на себе, я була в короткому кожушку чорного кольору, коричневій сорочці з візерунком і в чорній спідниці до щиколотки. За відчуттями я ніби була у штанах, а на ногах виднілися червоні чоботи.
    – Дізналася? – Запитала бабуся.
    Я прижмурилася, зелені очі, це все, що я змогла в ній розглянути.
    – Паганий зір? – трохи засумнівавшись, вона запитала
    – В…в-ви ро-роз-зми-миті – я ніби не могла говорити. Вона знову дивиться на мене, але атмосфера змінилася.
    – Що ти сказала? – Вона перепитала.
    -…- я мовчу, хочу сказати, хочу повторити, не можу.
    – Не можеш? – бабуся
    Я легенько хитнула головою.
    – Ясно….хочу з тобою поговорити, проте спочатку треба вилікувати тебе, а точніше трохи привести в себе. Я маю поговорити з твоєю матір’ю, ти не проти? – У мене були сумніви щодо її слів. Однак, думаю, та жінка має право знати, мабуть, вона моя мама…
    – Я-я приведу її – в кімнату зайшов хлопчик і одразу шмигнув за двері надвір.
    – Який милий хлопчисько – мені здавалося ніби старенька усміхнулася. – Думаю, варто відразу сказати тобі правду, ти не бачиш мого обличчя? – я кивнула – значить нитку магії треба підкрутити.
    Нитку?
    – Що таке? Навіть тобі це не відомо? А ну хоча, тут це теж не так широко … думаю що ти не “бачиш” осіб через те, що твоя нитка життя відповідає за магію або порвалася, або розтягнута, проте не хвилюймя її легко підправити. Таке частенько буває у молодих магік. – бабуся спокійно сіла на диван і почала мене заспокоювати словами.
    Магік? Магія? Нитка? Хоча останнє знаю.
    – Так, думаю тут справа в нитці, а щодо заїкуватості мені варто пошукати трави завтра на світанку, потрібно буде прийти на те поле де ти прийшла до тями, може там є відповідь і на це питання. Тобі ж цікаво, звідки це у тебе? – бабуся ніби розмовляє сама із собою.

    Я стою біля вхідних дверей, можу втекти, але навіщо? Вони єдині знають принаймні де знаходяться.

     

     

    0 Коментарів