Дівчата не палять

Перша, “Коли квітнуть фіалки”

Хворі люди відчувають світ по-іншому

Ніч чи ранок-не важливо, бо у будь-який час через білосніжний тюль, прикрашений намистами зі скляних перлин та паєтками, прориваються скупчення сонячних зайчиків та поодинокі плямки у формі тварин.
Тюль слугував саморобним провідником світла у кімнату, зосереджуючи увагу на творчому безладі.
На стінах рябіли невеличкі фотографії, які тримали невидимки для волосся на тонкому канаті, що немов змія тримався хвилею. У кожної фотокартки була своя рамка- із кольорового декоративного скотчу, ниток, заколок, мушель, бісеру а інколи навіть із зубів та пір’я, що зберігалися у абстрактній будівлі зі скриньок та шкатулок на полиці.
По праву стіну стояла шафа-без скелетів у собі- проте самостійно пофарбований у світло-рожевий та обліплений прозорою гірляндою, а поверх ватою-немов хмари із солодкої вати. На дверцятах спостерігалися неглибокі і глибокі подряпини-шрами-, у деяких місцях закриті пластирями і наліпками-заживуть. Під шафою-ящики з-під старого комоду, залишки якого безслідно самознищилися у підвальній кімнаті, в ящиках-коробки, в коробках-скарби (точно викрадені). Напевно є дивним, коли у шафи на місці ручок-уламки CD-дисків на мотузках-немов намисто з мушель, закріплені з внутрішньої сторони морськими вузлами. Трималися вони, як скажуть одні-з божою допомогою, інші- на волосині, але хазяйка кімнати скаже: “на чарівному заклятті і пилку феї”.
Дальній куток ділили вузьке ліжко, з клубком постільної білизни та павук на ім’я Кітті-з мушками і жучками у сітях. Гармонія.
Стіл, як і очікувалось, зохопив творчий безлад-книжки плуталися у пастках з ручок і лінійок, що намагалися вижити, а зошити та блокноти вкривалися плівками-обкладинками, щоб хоч на їх зовнішність не впала блискітка або наліпка, здогадайтесь, вийшло? З-під всієї цієї какофонії символів і голосів виглядав магічний нічник у формі кулі, з ліхтариками біля стежки в лісі усередині, що відлякував погані думки, манив на себе увагу, збирав картину в єдине ціле і просто прикрашав стіл. Світив він доволі яскраво, яскравіше за неонові зорі і місяці на стінах,що соромлячись закривалися фотографіями, що інколи жалили очі засліпленням-коли прокинешся вночі від чийогось погляду.
Здавалося, усе у цьому місці намагалося сховатися: шафа-за подряпинами, ватою і наліпками, ліжко-у кутку, за шафою і іграшками, павук-під стелею, за своїми сітями, мушками і жучками, дзеркало-за каплями води, відбитками пальців і записками, стіл-за книгами і блокнотами, гачок-за рюкзаками, сумками і верхнім одягом, стіни-за фотографіями і гірляндою. Кожен проявляв фантазію як вмів і міг.
Напевно Дженні також ховалася, сидячи на підвіконні поряд з фіалкою, оскільки через яскраве ледве живе сонце видно було тільки темний силует, закутаний ліанами. Блиск для губ, зроблений скоріше за все з того самого пилку феї що тримав ручки шафи, самими феями, відбивав сонячні промені на кістляву руку і тіло. Ватна голова(як хмари на шафі) намагалася щось побачити без окулярів на ранковій вулиці, окрім маленьких, ніби мурах у її фермі, нетерплячих людей.
-Куди ж вони всі біжуть.. Може десь у центрі міста є мати-мураха, що вирішила зібрати увесь свій мурашник на ранковому зібранні?- запитувала Дженні поки намагалася заплести косу з чистого м’якого волосся, але виходило щось дивне.
-Я допоможу тобі, давай своє волосся.-ніжно посміхаючись сказав хтось позаду. Джису повернулася. Вона взяла її волосся і покрутила у руках.-У тебе стало краще виходити! Я дуже горжуся тобою.-казала вона поки росплітала і заново переплітала густе волосся. Не дивлячись на доволі малий рік ця дівчинка вміла багато: і коси плести, і готувати, і квіти ростити, і навіть прати та прасувати. Не те, що її старша сестричка. Готово.-Давай стрічку,-протягнула руку.
-Подивися на столі будь-ласка,-намагаючись тримати косу двома руками, однією-заслабко.
Дівчина вивчаючи кожен яскравий куток своїми темними очима підійшла до столу. Тепер у книгах, зошитах у плівках, блокнотах, ручках і лінійках плуталися ще і декілька широких стрічок. Біла і чорна, як Інь та Янь. Дуже підходить цій кімнаті. Взяла обидві й повернулася до коси.
-Заплету одразу дві,-якось з сумом, але посміхаючись.
Було насправді гарно. Дві стрічки злилися в одну завдяки морському вузлу і вправним рукам. Можна бути впевненим, що чорно-рожевій сукні-лоліті сподобався її новий сусід. Фіалка закривала саркастичну посмішку.
-Час снідати, сьогодні кімчі з рисом і свининою, почекаю тебе на кухні, не сиди дуже довго.-приобнявши за плечі і вмостивши підборіддя у ямці плеча прошепотіла рятівниця зачісок. Не дивлячись ні на що вона любила сестру.
Дженні провела її поглядом і повернулася до вікна. Ще один ритуал: полити мурах і нагодувати фіалку. Отож час провідати мурах: і тих що вдома, і тих що на вулиці. По фермі ліниво рухалися шестиногі створіння: хтось ніс когось (напевно залишки жучка, що вибрався з сітей павучихи Кітті), а хтось йшов з нічим і з ніким.
-Сніданок свій ви отримали, гарного дня, мурахам мир,-показавши знак миру і порухаючи вказівним і середнім пальцем трохи склонившись. Останній раз подивилась на себе у дзеркало, і запевнивши себе, що всі синці і ранки на місці, підтягнувши ковготи та гольфи, поправивши стрічку і обру́ч, зібравши шорстинки у самісінький центр грудей-до сердця, дівчина залишила свою кімнату, прихопивши рожевий плащ з гарним воротнем, і сумку з двома ручками: одна довша-для плечей, друга коротша-для плеча. Обрала для плеча, щоб ворот краще видно було.
У всіх кімнатах і на сходах стелили м’який килим, щоб заглушити кроки і падіння предметів. У Дженні дуже чуткий слух. Але у шкільних кабінетах не стелили килими і не намагалися розмовляти тихіше, тому це було місце концертів з піснями із колонок, увесь час падаючих ручок, голосного сміху, гучних вчителів і дітей початкових класів у найстрашнішому місці-коридорі. Ооо, у коридорі мешкали найгучніші події і речі, страшніші за співаючих ранкових птахів і швидких автомобілів-Розе, Бем Бем, Міна і Чонгук. Ця четвірка розбіглася по “квіткам”, замість того, щоб обирати роль у “проклятій четвірці”. Розе, як ви вже могли здогадатися, була представницею рози і піона(по-настрою), Бем Бем- чорнобривці і соняхи, Міна-ромашка і ірис, Чонгук-мак і гіацинт(або гіацинтом був Техьон.. Це не так важливо насправді). Дженні обрала собі фіалку і венерину мухоловку(щоб був контраст).
Коли почувся розриваючий вуха дзвоник, коридорами декількох поверхів пробігли табуни школярів- баранчиків і бараничок, або кому буде більше до вподоби- конячок і коників. Першою забігла Міна, за нею Розе, а вже десь на третьому Бем Бем-усю ніч грав на приставці.
-Я перемогла! Чекаю від вас обох по морозиву і шоколадці, самі обирайте хто-що.-йдучи до свого місця пречитала дівчина.
-Наступного разу тобі не пощастить.-граючи бровами занотувала Розе і плюхнулась на стілець не прибираючи під себе спідницю-чудовий подарунок мами-спідниця, що не залишає складинок.
-Я так не граю, ви перші стартували не даючи мені фору! Знав би я, що сьогодні ви вирішите влаштувати марафон по декільком поверхам, не чіпав би ігор до сьогоднішнього вечора!- обурився Бем Бем і вмостився на останню парту-поряд з Бан Чаном.-До речі, чого Чонгук з нами не біг?-вже на декілька відміток нижче поцікавився хлопець, нахилившись до Міни, що сиділа попереду, через стіл.
-Ти мав вже здогадатися, скажу просто, 22 літера англійського алфавіту.- повернувшись тільки верхньою частиною тіла шепнула Міна, закриваючи губи з одної сторони долонею.
-Доброго ранку, шановні здобувачі освіти, прошу встати для привітання.
Несподівано заговорила вчитель, пробираючись через чиїсь портфелі, залишені прямо на вході у кабінет. Клас слухняно піднявся і з поклоном промовив:”Доброго ранку, вчителю”, а потім випрямившись і склавши руки по сторонам чекав дозволу сісти.
Розе після свого нотування, швидко привіталась з сусідкою по парті, прибрала клубок шорстинок, що так старанно збиралися, з грудей, і не звертаючи уваги на двійку друзів, щось дуже зацікавлено писала у своєму блокноті, що навіть не одразу звернула увагу на преподавчиню. Після декількох об’яв і прохання зачекати на новеньку, клас розсівся-хто на шкільні стільці, а хто на крісла з колесами.
-Що ти писала у блокноті?- відсторонено загуділа чорнявка з чорно-білим стрічковим вузлом у волоссі, ледь відірвавшись від крихіток соди назовні-жити їм не довго.
-Мене запросили на побачення,-тихо,- уявляєш!?-гучніже ніж планувалося.
-Пані, стримуйте себе хоч трошки.-меланхолічно попрохала жінка, звертаючись до другої парти напроти неї,  відмічаючи присутніх.
-Вибачте,-слухняно, без боскості, опустивши голову й очі
-Хто?- також меланхолійно, але з ледь помітною усмішкою
-Не повіриш, сам Пак Чімін! Сьогодні зранку!-гучним шепотом.
-М, миру Чімін тобі, подруго,- той же жест, посмішка, і рука, що підпирає щоку.
-Та ну тебе!-ображено
Нарешті до кабінету пройшов хтось відмінний від шуму з відкритих вікон у коридорі, хутких кроків запізнілих дітей і вчителів, що дуже полюбляли брязкання і цокання туфель на підборах, заблукалих котів, або листя на хвилі вітру. Це влетіла струнка, висока, білява дівчина, чий колір обличчя майже зливався з волоссям, довгими віями, і з розмальованим нашивками і брелками портфелем на плечах. Її очі, здавалося, поглинали усе сонячне сяйво, що так тяжко доходило до землі, у свою глибоку пітьму. Ніби два чорні дупла у яких ховалися зірки і галактики, а може і всесвіт. Несправжня, чиясь вигадка, думалося Дженні, тому вона потерла очі пальцями, щоб впевнитися. Її руки, елегантно складені долоня на долоню, пестливо закривали довгі широкі рукава закатно-рожевої укороченої блузи, з обережно опущеним декольте, що відкривало лише те, що можна бачити простим смертним. На її тонкій талії, завдяки ременю, трималися довгі, широкі чорні штани, що доходили майже до самих п’ят. Цей образ доповнювали високі підбори з заокругленим миском. Напевно це вона так хутко, майже не падаючи(ні за що би не впала, вона професіонал) крокувала сходами і коридорами, в не запізнілі діти і вчителі. Її голову прикрашали довге, ніжно торкаюче плечі і позвонки на хребті, волосся і чілка до брів. На вухах хиталися великі кільця-сережки, що блищали серебром. Не дивлячись на їх розмір, товщина була не більша за два-три міліметри, тому здавалося, якщо на них трохи сильніше надавити, ніж з якою силою їх тягнуло від вуха до підлоги,-розлетяться на безліч малесеньких сліплястих шматочків, у рази менші за ті, що висіли на дверях шафи.
-Ми саме на тебе чекали, представся будь ласка.-без бажання, майже не відриваючись від любого журналу собі під ніс сказала вчитель.
-Мене звати Лаліса Монобан, я прийшла до вас з надією, що ми всі гарно поладимо.- посміхаючись кінчиками губ і перетворивши очі на пів-місяці промовила новенька, і легко плеснувши у долоні нахилила голову в бік. Мило.
-Обирай вільне місце і сідай, а я повернуся до уроку. І так, почнемо з того що..-далі вже ніхто не слухав. Всіх зачарувала новенька і її несподівана поява. Може вона чарівниця і вміє чаклувати? Здавалося, на підлозі разом з невидимими слідами, випливали світлячки, а з волосся і нігтів сипався золотий пилок, поки вона блукала у пошуках вільного стільця.
-Ти мене слухаєш? Гей!- у реальність довелося повернутися, Розе одним махом зняла всі чари. Але це вона так думала.
-Ти щось казала?
-Ну звичайно! Зараз всі тут одним займаються.-кліпнувши одним оком сказала сусідка.-Я чула, що вона з 12 класу. Як думаєш, може цю кралю до нас взяти? Буде як ти, таємним учасником квіткового культу. Хм..-вона задумалася на хвилинку.-Як гадаєш, їй підійде “лілія”?
-Мені всеодно, їй усі квіти личать.-вийшло навіть якось замріяно і розслабленно. Точно чарівниця.
-Окей, домовлюся після уроку.-і зникла десь серед ручок, зошита, і книжок. У неї була своя суперсила-зникати зі справжнього світу у світ завдань і рівнянь. До Дженні тільки зараз дійшла справжність- фіалка, що, здавалось, вже не покаже пурпурового листя-зацвіла

Друга, “Ароматизоване серце або рожевий парфум”

Кожного разу я проганяла і намагалася закрити у собі всі мої почуття і думки, лише завдяки моїй подрузі, що полюбляла винні вечори, я не счинила самогубство і знайшла гарного психотерапевта.

День йшов довго, ніби і не рухався зовсім. Скоріше за все-зламав ногу, як Дженні колись у середній школі, коли втратила свідомість на першій сходинці спускаючись з третього поверху. Ото була потіха одноліткам. І немала́ нерворвачка для ніби то друзів, які розмовляли з Дженні лише тому, що вона подруга Розе. А вона ж казала, що не їсти більше ніж декілька днів таким і обернеться. От неслухняне дівчисько. З неї потім ще довго сміялися, оскільки приземлилася вона у дуже дивній позі, іноді намагалися побачити щось схоже. Одного разу у шкільній їдальні на неї пролився гарячий суп. Якась дівчинка, обличчя якої ніколи не знала Дженні, не випадково штовхнула її підніс. Наслідки: опіки на шиї, ребрах, животі і ногах. Що зробили у їдальні? Перестали подавати гаряче, натомість почали холодне, або ледве тепле. Більш-менш розумні люди користувалися мікрохвильовками або носили свою їжу. Лишень ця дівчинка і її группа: глухий на одне вухо, сліпий на одне око, без нирки, з однією справжньою рукою і вона сама, з однією справжньою ногою- нагодували і звинувачували у всьому Дженні. Але одне вони таки отримали: потішне падіння і распластану на всю доріжку до мийки супо-косу дівчинку, що плескається у своєму гарячому джерелі з овочами, котрій довелося потім мити усю їдальню(у опіках не зізналася). Незвичайно. Запитаєте, як же відреагувала Розе? Її тоді у школі не було, медкомісія. Але на наступний день, коли у роздягальні вона таки побачила червоніюче тіло своєї подружки, що ніби щойно прийняла гарячий душ, вислухала: “Все добре, не хвилюйся”, й пішла розбиратися й душити всіх трояндовим парфумом. Може тоді її і почали нікнеймити “Парфума” і “Рожева смерть”. Але їй подобалося. Тепер цей аромат по-справжньому став її і по-справжньому любимий нею.
Легкий вітерець із відкритого вікна в коридорі приніс з собою легкий трояндовий запах. Розе десь поблизу. Несподівано для випадково піднятих очей в окулярах перед партою стояла Міна і з кам’яним обличчям вивчала фіалку у волоссі Дженні.
-Нарешті ти підняла свою голову, як ти тільки її ще вдома не забуваєш?- звучало не так злістно, як загалом, але саркастично.-Ми вирішили.. вибач, Розе вирішила запросити тебе з нами на прогулянку містом. Мені всеодно прийдеш ти або ні, але дай їй знати.-її спідниця ледве торкалася парти, проте коли Міна пішла, декілька ручок покотилися на підлогу. Ледь не розвалене тіло потягнулося за ними-як верба за водою. Підіймаючись почувся ніжний аромат лілії і ванілі, а далі довгі стрункі ноги у карамельних туфлях на підборах, серебристі кільця на тонких пальцях з білим манікюром, чорний годинник, сірі штани у клітинку і білий  широкий светр поверх чорної водолазки. Вишукано. На вухах висіли ті ж самі крихкі сережки-кільця. Пухкі, ледве відкриті, напевно, м’які і теплі губи. І ті самі всепоглинаючі очі. На щоках легкий рум’янець.
-Я можу сісти біля тебе?-пухкі губи зарухалися і через те, що тіло трохи склонилося, частина волосся впала з плеча, мов пухнастий сніг з гілки дерева на землю, і посипався пилок.
-Звичайно.
-Чому ти не у їдальні?
-Я не обідаю там.
-Ти не тримай образи на неї, вона хороша, правда
-Тільки з Розе і тобою. До речі, яку квітку ти собі обрала?
-Лілію і фіалку, мої улюблені квіти.-куточки її губ піднялися
-Я обрала венерину мухоловку і фіалку.-трохи відсторонено, бо усю увагу забрав блиск на губах
-Хіба так можна? Дві однакові квітки у клубі..
-У клумбі квіточки не жаліються.-у чарівниці навіть усмішку вдалося створити з цієї риби краплі.
-Ти була щойно схожа на рибу краплю, це тобі не личить, усміхайся частіше.-казала дівчина широко усміхаючись і розтягуючи щоки іншої у різні боки. Серце дало перший збій, напевно задихається пилком квітів.-Я піду тоді, за сумом, проводжу його подалі. Ось мій номер, крапелько.-протягнула  листок з дерева і блиснула татуюванням на зап’ясті. Червона лілія.
-Миру мир.
Чомусь згадалося, як використовували цей знак миру. У Великобританії це означало перемогу над окупантами під час Другої світової війни. У Дженні також своя перемога, над Міною. Жарт.
Номер Ліси дуже швидко з’явився у списку контактів, на почесному місці у обраних, біля лікаря-невролога і сестри. Номер мами записаний у пам’яті. Треба буде удобрити фіалку.
День таки доповз до фінішу і його замінив вечір, приобіймаючи и клепаючи по спині. Тяжко. Група дівчат і хлопців сиділи серед легких ноток кави і чая. Квіткового. Чи це не канібалізм? Бем Бем зарікся привести Бан Чана, якщо Чонгук знову зникне з Техьоном за плівкою гіацинто-макового нектару. І привів. Одним більше другим менше, хоч сумувати не буде. Розе блищала рожевим, їй на контраст сиділи Бем-Бем у жовто-коричневому і Бан Чан у сірому костюмі. Ліса блищала білим з червоним. Насправді блищала, бо носила чорні короткі класичні шорти і червону майку на тонких лямках. Біля серця грілася біла лілія с бісеру. На плечах, укритий волоссям зібраним у високий хвіст, тримався червоний жакет. Дженні була або справжньою венериною мухоловкою, або шаманкою проживаючою у лісі. Довгопола прозора зелена ковтина з тонкої тканини, через яку визирав чорний топ. Знизу вмостилася пишна спідниця з високою талією і чорним ременем. На голові закручувався вільна гулька, або з закліпкою знизу, або зі . Дякуючи сестрі.
-Мені подобається твій образ.-знову усміхнена пилком та розсипаюча його Ліса. У неї нескінченні запаси. Точно носить мішечки у карманах та рукавах, інколи збирає нові з крил, які відрощує вдома серед закритих вікон і дверей, щоб ніхто не бачив. У макіяжі переважали дрібні веснянки, і на очах, і на щоках, їх прикрашали блискітки. Вона як фея-диско шар.
-А мені твій, ти така гарна сьогодні.-почала Розе, поправляючи закручене волосся. Ліса точно зверталася до Дженні, чи може їй здалося і цей погляд був для Розе? Ліса і сама не чекала відповіді зовсім від іншої людини. Дженні зам’ялась. Сердце бавилося пилком, мов наркотиком. Як той листок у книзі для гербарію вдома. Десь всередині, біля ребер, синькою розтікся маркер. Нарешті принесли чай та каву, бо, здавалося, це місце виснажувало до бажання сну, або це через людей? Ліса додала цукор. Зробила ковток. І відкинулася на спинку стільця. Солодко. Дженні прослідувала її прикладу, а далі і всі інші. Тихо. Десь на вулиці муркоче кіт. Або це вітер. На деревах майже не залишилося листя. Знало б воно, що кожного року буде опадати аж на 3 місяці, напевно і не відростало б зовсім. Звідки ж вона взяла листок? Починало холодати. Дівчата Кореї вже давно носили магічні штуки з додатковим шаром, що називали “ковготи” і трохи коротші за них “панчохи”. Хлопці трималися до останнього, але потім купляли термо-білизну. Цікаво, чи є термо-ковдри? Спати з відкритим вікном, наче відчуваючи себе справжньою квіткою на клумбі, кололося лихорадкою. Так і тепер-легкий одяг, щоб відчувати повітря-хворе горло і легені. Напевно туберкульоз вб’є Дженні цього року, не дочекавшись наступного. Розе прочистила горло і почала:
-Кхм, наш сьогоднішній маршрут, леді та джентльмени!- і показала близько 5 точок на віртуальній карті. Телефон пройшовся по всім рукам залишивши на собі всі можливі відбитки.
-Цікавий маршрут, люблю ходити у місця, що далечіші спочатку, а вже потім в близькі.- сказав або Чан або Бем, бо розмовляли майже з однією інтонацією і гучністю. Розбір хто з них говорить-марнотрацтво чуткого слуху.
-Я також!- вскрикнула трохи піднявшись Розе. Її рожева сукня розправилася. Атласна тканина.
-Тоді йдімо? На шляху ще щось перекусити купимо.
Зграя любителів моди і Дженні піднялися. Ліса прибилася ближче до Дженні і ледь-ледь торкнулася рукава сорочки.
-Це я тобі насправді казала. Виглядаєш як весінній ліс. Люблю природу.-тихо, майже шепотом.
-Дякую.-Сердце просто давиться пилком.-А ти як на червону доріжку.-Незграбний жарт.
-Як я і планувала.-Ще один дотик. Жарт оцінено?
-В тебе гарно вийшло.-Вже не легкий дотик. Майже долоня у долоні. Стоп. Ще рано. Хоча таких дотиків буде багато.
-Ми відстаємо, крапелько.-Долоня у долоні. Дочекалися.-Наздоганяй!-зірвавшись на легкий біг, защебетала квітка. Не дарма у них обох символ фіалка, але не забуваємо про лілію і мухоловку.
Після двох зупинок зробили перерву на кімбап, зажували жуйки і набрискалися спреєм від запахів.
Після довгих хитань по торговим центрам вирішили випити ще кави. Ліса з Дженні обрали пузирчастий чай з різними смаками, тому всю дорогу до центру обмінювалися ним, але всі ми знаємо це Ліса попросила Дженні взяти різні смаки і помінятися. Багато чого забулося. Про всяк випадок треба буде хоч на диктофон записувати все, бо щоденник вести ще згадати треба.
Сніг. Він магнітом тягнеться до ядра Землі, сильніше ніж вчора, тому летить як птах, коли стрибає з багатоповерхівки. Його розмір збігається з зірками-пластівцями, які одного разу їли з кров’ю-залізо з крохмалем. Так і тепер, зливаючись с червоною майкою і стікаючи вниз чіпляючись за бархатні ворсинки, осідші плями нагадували або вишневе вино, або венозну кров. Напевно в такій майці буде зручно вирізати фігурки зі шкіри лезом. Або розділяти тіло на шматочки у формі сердець. Фонтан не відключили вчасно, тому зараз вода у ньому підходила для катання на ковзанах. Дійсно, навіщо йти у сам ТЦ? Слушна думка, але морозу як зараз недостатньо- станеш на лід і можна вчитися плавати завдяки товстій куртці, хоча вона, напевно, першою піде на дно. Біла стрічка геть взмокла-бери і віджимай. Отримаєш чарку безалкогольного етилового спирту: з домішками ниток, фіалок, снігу і атла́су.
Вже було майже дев’ята вечора. От-от і всі тіні і звірі повилазять. Старі друзі повертаються самі. Непомітно для своїх власниць, долоні тримали одна одну. Долоня Дженні-зверху, долоня Ліси-знизу. Як Інь та Янь, бо у одної-чорні рукавички, у іншої-білі. Ліса покосилася на їх руки, потім на чужу долоню, потім на її власницю і взяла щільніше. Тепло. Тепер старі друзі не страшні, хоч і були не страшні. На те вони і друзі. У горлі скреблися або кішки, або ліани, яких не випускали вже дуже довго. Хотілося обкашляти всю дорогу і всіх, що ідуть по ній. Крім лілій-та, яка іде поряд, і та, що сидить на зап’ясті. Зап’ястна лілія, коріння якої злилося з венами та артеріями і дісталося самого серця. Вона точно була чимось визначним, бо навіть через нитки відчувався жар, немов від вогню. Парк закінчився. Час ідти у бар. Найближчим виявився бар “для закоханих”, як вдало. Нащастя, там пускали з друзями. Довелося Міні стати парою Розе і провести всіх, бо Чан з Бемом самі ще не розібралися що вони і хто. До речі тепер була не четвірка невизначившихся, а шістка невизначившихся і двійка вже давно визначених. Зустрілися у самому барі. Свіже́нькі готовенькі. Чонгуку було весело спостерігати за п’яніючим Техьоном, тому щоб назовсім відбити в нього руля хьондая, запропонував “Я ніколи не”. Поставив першим грати бідного студента. Випив дві чарки із трьох. Трохи не вгадали з улюбленою іграшкою дитинства. Наступною була Міна, не випила жодної. От загадка. Далі Розе, Бем Бем і Чан. Разом випили 5 чарок. Залишилися: Дженні, декілька більш-менш тверезих, один став єдиним зі столом, Чонгук і Ліса і Міна, у якої режим. Вирішили дати пограти їм удвох, бо пити соджу не всі любили, тим більше-розійшлися по бару шукати пару. Ліса сіла поряд так, що її подих опікав і ласкав шкіру після.
-Почнемо?-Лукаво посміхаючись протягнула білявка і пригладила хвіст на плече.
-Почнемо.-Зацікавлено. З щок майже відслоїлася посохла шкіра. Зуби кромсали нижню губу. Дівчина вивчаючи зібрала усі родзинки-видимі і невидимі. Здавалося зараз коти виплутаються з ліан і за допомогою венериної мухоловки відкопають собі шлях через ніжні тканини м’язів гланд і кадику.
-Візьму щось більш сильніше,-чекати довелося всього хвилину.-Я почну. Я ніколи не носила стрічки у волоссі.-Її рука вже завчасно тримала келих. Два ковтки і дві отруєні ліани.-Я не спеціально,-защебетала вона зі сміхом. Неправда.
-Я ніколи не ходила до школи,-ще два ковтки з нового келиха і одна сп’яніла венерина мухоловка.
-Я ніколи не спала з м’якими іграшками,- ще ковтки і спляча венерина мухоловка.
-Я ніколи не лягала спати о 6 вечора,-один копаючий кіт.
-Я ніколи не хотіла поцілувати дівчину,- келихи закінчувалися. Чотири ковтки. Обличчя горить, хоч бери і готуй яєшню або жар зефір. Серце знову задихається блискітками і пелюстками. Коти б зараз вибралися але шлях заростає ліанами, хоч і сп’янілими. Сніг пішов сильніше-скоро дах впаде, усі вікна розіб’ються і у відкриті важкі двері з дзвіночками вилетять усі відвідувачі разом із пара́ми алкоголю. Чонгук з Техьоном зникли, за ними Бем і Чан, Розе десь біля барної стійки, її можна знайти по сміху, а десь поблизу Міна, що за цим спостерігає. Але все це неважливо. Все це крапля дощу у тихому океані, зірка у всесвіті, крихта соди у торговому центрі. Дженні уперлася пальцями у чиїсь худі щоки, трохи впавши вперед. Сонні очі у лінзах бачать не так чітко, як хотілося б. Мить, і вона вже не освідомлює дії. Пухкі губи торкнулися її особистих, закусаних до передсмертя. Кривавий поцілунок. Рука сковзнула по шиї і дісталася вуха, зачепила кільце-сережу, десь знизу блиснула лілія, та сама, що доросла до серця, тільки вже чужого. М’який язик сковзнув через відкриті вуста і врізався у чужі зуби, а потім у язик, провів по ньобу. Зуби закусили нижню губу(цілу) і трохи відтягнули, легко відпустивши. Очі навпроти закрилися, а рука накрила собою чуже плече, перемістивши вагу тіла на іншу, ту, що зжимала м’яке сидіння. Язики знову зустрілися, губи зімкнулися. Симфонія. Моцарт перевернувся у труні. Через декілька повторень, Дженні відсторонилася. Кліпнула.
-Що я зробила..-Хриплувато вилетіло метеликом подиху.
-Все..-Далі вона чула лише шум у вухах-тіннітус загострився, і швидкі кроки супроводжувані збитим диханням і брязкітом собачки-блискавки. Здається, у цей момент у неї знову відросли крила, що зламалися у далекому минулому і обіцяли повернутися у майбутньому завтра, з моменту минулої закоханості. Серце нарешті відкашлялося від пилку і, зібравши його до купи, кадало на крила. Сніжні пластівці блищали вже не як сода, а як зорі. На небі розквітли ліхтарі зі скляного шару. Чи реальність це все?

Третя, “Натюрморт слабкості”

“Моїм хоббі стало фантазувати:”Вбити себе найжорстокіснішим методом або завоювати увесь світ?””

Першою справою вдома було знайти інгалятор, який загалом лежить на найвищому місці. Але не сьогодні. Мати з сестрою вирішили сьогодні святкувати Різдво у двоюрідної тітки сестер. Там, де живе її перше кохання і стоять як трофей зламані крила. Дженні ненавиділа згадувати про те місце і бувати там також намагалася рідше, хоча тітку вона любила. Зустрічалася з нею лише у її кав’ярні. Кава була бездоганною.
Можете спробувати вгадати де був інгалятор, що був чудом знайдений на останніх хвилинах до клінічної смерті. На верхній поличці у ванній кімнаті, серед іграшок кішки у її лежанці. Скажіть, смішно? Кішка майже не вбила свою хазяйку, при цьому безвинно повільно кружляла по кухні в очікуванні вареної курячої печінки. Так написала сестра у листівці на холодильнику.
-Тримай свою вечерю, людство вбивця.-загуділа дівчина, поки налагоджувала дихання і серцебиття сидячи на табуретці. Цілющий важіль життя залишився лежати біля фіалки. Гортань свербіла від багаторазових викашлень мокроти. Кошенята сиділи майже вдоволені своєю роботою-визвати приступ астми вперше за довгий час. Їх основна ціль- кашель з кров’ю, а потім, якщо пощастить, клінічна смерть. Потім і до реальної дійде. Вони вміють і люблять виконувати поставлені задачі. Дівчина сіла на улюблене місце біля фіалки і загадала, що поливати її треба один або два рази на тиждень. Краще б їй її не залити. Джису засмутиться, як коли таке сталося з орхідеєю. Орхідея-квіткова помітка її двоюрідного брата у мозку Дженні, і квітка, яку він їй подарував. Напевно тому вона і залила її, нещасну рослину, що випадково стала символом нещастя для її власниці. Любий щоденнику, я майже не померла через кішку і не освідомлюючи поцілувала подругу, як тобі таке?
Телефон подав ознаки життя, вказуючи на низький відсоток заряду. Вмить опинився на бездротовому пристрої і просяяв подякою, коли підсвітив індикатор зеленим. Декілька пропущених від матері. Передзвоню після прийняття ванни. Так і зробила. Виявилося, що мама приготувала вечерю і кутю, щоб частиною пригостити свою сестру і її родину, а частиною нагодувати себе і дівчат. Мило.
У двері хтось постукав. Три чіткі, але доволі тихі удари кісткою середнього і вказівного пальців. Прямо по металевій панельці замкíв. У вічко зазирала білявка з чимось у руках. На ній був мокрий, чорний липкий плащ. Він ховав майже усе волосся так, що воно, здавалося, вкоротилося. Її вії поблискували туш’ю, а сама вона трусилася, як трусяться коти на пральній машині. Несподівано. З волосся сповзав берет, який вона знову і знову поправляла. Нарешті вдалося побачити об’єкт у руці-пальто Дженні. Тепер і ручка рюкзака почата скользити. Щьолк. Двері повільно відчинили, підтримуючи за ручку, щоб вони не влетіли в нещодавно пофарбовану стіну. Пахло фарбами, дощем, шкіряним одягом і шампунем з виноградних кісточок. Ліса зам’ялася, як папірець з формулами, знайдений у учня за книгою під час самостійної роботи, або як листок з її номером у спеціальній книзі для гербаріїв, на одній із глянцевих сторінок.
-Впустиш мене?
-Не можу інакше.
І відійшла у бік, пропускаючи до нитки мокру  квітку. Дженні її також не освідомлюючи залила. Випадково.
-Прийми душ будь-ласка, мені шкода що ти тут через мене, ще і у сп’янілому.-Знімаючи і вішаючи вже одяг Ліси промовляла чорнявка. Її волосся заплуталося сильніше ніж сіті павука і стікало по руках і спині. Вологе.
-Якщо хазяї будинку проти не будуть. Вибачте за вторгнення!- залишивши взуття під капаючим плащем пробиралася Ліса. Її попросили зачекати і через секунду дали халат.
-Це мій, але я його не використовую.-Брехня. Це халат її сестри, що був їй завеликий. Але, напевно, знати, що це від твоєї подруги, ніж від її сестри, приємніше?
-Дякую,-трохи схиливши голову.-Я тоді піду, вибач за нічний візит,-і зникла за дверима.
Знову щьолк, декілька разів-на ніч. Дівчина вирішили почекати у вітальні. Ввімкнула телевізор, щоб щось бубоніло на фоні. Знову дзеленьк. З кімнати сну телефону. Можна бути певним, його розбудило це повідомлення.
-Ми залишимося на ніч, приїдемо після обіду! Люблю тебе!- сяяло під фото, зроблене на телефон сестри. На ньому Джису показувала знак миру широко усміхаючись, позаду розмовляли мама і тітка зі склянками пурпурового напою, ще позаду однолітка Джису, їх сестра, що грається з песиком породи “Йорк” і її брат, що несе, судячи по вигляду, цілу індичку, щойно з печі. У самому кінці кімнати, біля вікна, стояли мати і батько  двоюрідної сестри мами, виглядають трохи вдумливо, тримаючи хлопавки і бенгальські вогні у руках, а біля них клацає канали телевізору чоловік їх доньки. Веселяться як тільки вміють.
-Вибач, але що я можу вдягнути?-несподівано увійшла у вітальню мокроволоса дівчина закутана у блакитний з хмаринками халат.
-Іди за мною,-піднявшись закомандувала інша і взяла курс до своєї кімнати. Юнга слухняно прослідував за капітаном. Почувся брязкіт дзвіночків і гірлянд над дверима, а потім гучний гуркіт вікна-закрили назовсім. Ліса ніби зависла. Її очі ніби закортіли сховати у собі усю кімнату. Поки одна роздивлялася усе що попаде до ока, інша потягнула за мотузки зі шматками пластинок, відсалютувала.
-Тут є все, що тобі треба і не треба,-і склавши руки на поясі відійшла назад.
-У тебе замість ручок шафи-шматочки пластинки на мотузках?- здивовано, з піднятими очима, впустила підпоріддя і ледь зловила долонею.
-Це моя була моя улюблена пластинка,-замріяно почала зламанокрила,-я постійно слухала її у дитинстві. Мені її батько подарував, а потім зник, бо дізнався про мою хворобу. Зараз він напевно і не згадає мене..
-Не кажи так!-відірвавшись від полиць голосно сказала квітка.-Побачив би він тебе зараз, точно у коліна впав би! Може мені не можна таке питати, але чим ти хворієш?-знову зам’явшись і закопавшись у речі запитала вона. Напевно, щоб випадково із кімнатою і її власницю не поглотити.
-Різним. Від туберкульозу, до окр і до тіннітусу, смішно, правда?
-А у мене порок серця.-Ніби цитуючи якогось автора, поки натягувала на себе футболку з іграшковим ведмедиком. Дженні підійшла ближче щоб допомогти і взялася за її кінці, потягнула вниз, ледве торкаючи ребра, наче струни арфи.-Дізналася про це після концерту у декількох містах за тиждень. Мені довелося піти з групи, щоб не тягнути їх донизу. Дівчата дуже сумували. Я не менше за них.
-Ти була айдолом?
-Перед цим 5 років трейні. Наша группа лише нещодавно дебютувала. А з дівчатами я дружила ще за часів тренувань. Потім ще і з 12 класу на два роки назад перевели, бо я не з’являлася на заняттях інколи по декілька тижнів, а потім хворіла не з’являючись ще тижні, або приходила тільки на перші два уроки. Спочатку мені вдавалося триматися, але потім я зовсім перестала здобувати хоч якісь знання окрім нових танців, пісень і дієт.
-Я бачу..-піднявши ковтину зі спини, Дженні провела по тонкій талії і ребрам. Ліса здригнулася. Пальці холодні.-Вибач,-шепіт біля самого вуха, диханням у ямку між плечем і ключицею. Туди, не сумніваючись, легко поміститься яйце. Руки дійшли до плоского живота.
-Чому ти залишила мене одну?- Запитала білявка опустивши долоні на руки на її талії, все ще залишаючись перед шафою. У самій білизні і футболці.
-Я злякалася. Я думала, що ти не цього чекала і я зробила помилку.
-Моя мила Дженні, хто тобі таке до розуму вбив?-Повернувшись усім тілом і поклавши свої руки на чужі плечі запитала, ніжно, як мати каже до дитини, сидячи навшпиньках обличчя до обличчя, і дивлячись знизу вверх,  коли випитує що сталося і хто її образив.
-Злі феї, що забирають не тільки зуби, а і голови. Замість білого для зубів у них кривавий порошок з крил сипле, наче сода з барвником. Вони просять моїх котів у горлі царапати сильніше, щоб отримати мою голову і зуби скоріше.
-Не слухай і не дивись.-Сильніше притуливши до себе росклеєну дівчину прохає Ліса-щоб вона зовсім не розпалася на малесенькі шматочки, як тонка срібляста сережка, за яку зараз тримається Дженні.-Я побуду твоїми очима, слухай тільки мене. Зачекай трохи.
Веде до стіни з фотографіями. Обережно. Тендітно. Вимикає світло і вмикає гірлянду.
-Тут ти і твоя кішка,-підняла чужу руку мов свою, і поклала на поверхність вказівний палець. Поводила їм по рамці, потім по полароїду.
-Мушлі. Шершаві,-її рука тримала на собі чужу руку, біля самого серця.-Це я, а це моя кішка, я відчуваю тепло і затишок.
-Правильно.
-Через тебе.
-Дякую,-усміхаючись переклала пальці на інше фото,-А тут ти зі своєю сестрою,-навмисне зачепила ліхтарик гірлянди і провела по рамці фото.-Це пір’я?
-Це пір’я. М’яке, волокнисте. Його загубив голуб, а інші я назбирала у лісі. Навіть не знаю чиї вони.
-І не треба. Продовжимо?
-Я хочу поцілувати тебе, можна розкрити очі?-Її вії помітно здригнулися.
-Не відкривай очі,-попрохала дівчина і повернула інше тіло обличчям до себе. Сама нахилилася.-Відкриєш, коли я скажу. Будь ласка.
-Даю слово.-Протягнула мізинець не відкриваючи очей. Це вже серйозно. Не кожен на таке хоробрий. Дали обіцянку. Руки, що тепер трималися за крихкі тазо-стегненні кісточки гуляють по спині і талії. Нахилена вперед голова клониться у бік. Ліса торкається чужого підборіддя, відриваючи руки від плечей, а іншою гладить   загривок, мов кошеня, по шерсті. Торкається  червоніючих губ. Холодних, своїми теплими. Щоки кровоточать-червоніють, як борвник у соді. У обох. Вона прокладає стежку поцілунків від одного кутка до іншого-і назад. Повільно. Чужі руки зупинилися на ребрах, також гладять. Потім стежка іде до щок, по шиї, до ключиць і зупиняються на ложбинці споміж кісточок. Дженні цілує у маківку, тримаючи голову з обох боків, потім піднімає чуже обличчя і тримає мов останнього сонячного зайчика.
-Можна мені відкрити очі?
-Можна.
Тепер вони стоять одна перед одною. Дивляться в очі. Вивчають. Родинки-у Ліси на щоці біля крила носа, на шиї і на плечі, і веснянки-що повністю захопили щоки і плечі Дженні. Десь близько блиснула червона лілія-на зап’ясті і фіалка-на підвіконні.
-Ми можемо лежати і обійматися?
-Спочатку висушемо волосся. Де в тебе фен?
-У нижньому ящику стола. Я візьму.
Швидко діставши фен, Дженні підлетіла назад. До кімнати зайшла кішка. Скептично спостерігаючи за новенькою людиною у будинку, швидко обнюхала і усілася на стіл-поверх книг. Почувся шум теплого повітря. Ліса вправно сушила темне волосся, причісуючи розчіскою, як її саму навчали, а Дженні сушила, як вміла. Діло зроблено.
-А тепер?
-Тепер можемо.
Лілія лягла спиною до стіни, а венерина мухоловка спиною до стола. Руки притягли до себе тіла і почали блукати: хто-по спині і талії, хто-по плечам і шиї. Тепло. Тісно, але затишно. Так і заснули.
Ранок почався з пошуків чужого тіла біля себе. Пусто. Проте павук як завжди під стелею, над ліжком, у сітях. Тюль хитається і розкидає зайчиків по стінам і ліанам. Один намагається дістатися зіниці ока, але вії протистоять цьому. Промені світла нотують творчий безлад. Біля вікна стоїть стрункий силует, на тілі одна футболка, що виділяє лише тонкі плечі і груди. Світле і тонке, лялькове, мов нитки, волосся зовсім заплуталося, як в’язаний браслет-напульсник ручної роботи. Очі дивляться кудись вдалечінь, у вікно. Ніс ловить вітерець, що заходить через відкрите на провітрювання вікно. Сережки хитаються.
-Попалимо?- Ватна голова повертається повільно, на ледь відкритих губах легка усмішка верхніми зубами.
-Ти жартуєш?-Закриваючи обличчя від сонця однією, притягуючи ковдру і закриваючи нею стегна другою рукою, впустивши усмішку питає Дженні.
-Може так, в може і ні.
-Дівчата не палять, квіточко.
-Хто таке сказав?-Обурившись вона кидається на Дженні, мов кішка, напевно Лілі позаздрила б такому стрибку, якби не крутилася десь на кухні, нещодавно вискочивши з шафи.-Ну хто таке міг сказати? -Почавши лоскотати нещасну продовжує допит.
-Батько мій сказав таке,-ледь вичавлює з себе Дженні через сміх. Вправні ж у неї руки.
-Його тут більше немає,-грає бровами,-можна палити досхочу!-вскидаючи руки догори, сміючись, вихваляється Ліса. Погляд на мить затримується на годиннику. Шоста ранку. І навіщо просинатися у такий час?
-То ми тепер зустрічаємося?
-Напевно
-Що означає напевно?
-Я ніколи не зустрічалася з дівчиною. І ми знайомі лише тиждень. До того ж вчора ми обидві були під градусом. Хіба так можна?
-А ти мені ще за палящих дівчат кажеш! От дурепа!- Хапаючи обличчя Ліси починає цілувати, щільно притуляючи до своїх губ.
-Сама ти дурепа!-З усмішкою промовляє сидячи на чужих стегнах. Обнімає за плечі.-То що, попалимо?
-Навіть якщо я зловлю приступ, а ти інсульт?
-Навіть якщо ти зловиш приступ, а я інсульт. Твій ультразвуковий небулайзер там, номер невропатолога і невролога прямо тут.-Вона показала пальцем під ліжко і покрутила свій і не свій телефони у руці, тримаючи як колоду карт. Усміхається. Може, вона все ще п’яна?
-Раз ти так просиш,-швидко клює у ніс і трохи сумнівається. Відкидає ковдру, сідає на ліжко звісивши бліді ноги, чим зачіпає одну з іграшок. Назгарабно. Пилок лілій усе полагодить.
Ліса відходить до вікна і повністю відкриває його. Вітер лоскочить тіло, покриваючи його мурахами. Грається з волоссям і заплутує ще сильніше, тепер його ніхто не розплутає, ніколи-і на завжди. Коли вітер счухає і вона схиляє голову над підвіконням, де лежить пачка сигарет, Дженні помічає невеличку жменьку справжніього кольору серед купи біляючо-золотавих волосин. На самій маківці, немов серцевина квітучого маку з зернятками. Скоро лілія перевтілеться