Духи

Величезну залу освітлювала одна-єдина люстра, і та трохи вкрита тонким шаром пилі. Гомін знизу долітав аж до стелі де літали одна або дві комахи. Щільно зачинені вікна не пропускали ні одного промінчика Сонця, яке лише б відволікало представників країн. Окремі столи з особистими стінками стояли впритул один до одного. Разом вони утворювали щось схоже на овал, тільки з діркою посередині. Де в свою чергу на мармуровій підлозі лежав пухнастий килим, куди не ступала ще жодна людська нога.

Двері щохвилини відчинялися пропускаючи все нових і нових гостей . Але залишаючи в коридорі натовпи журналістів. Які були готові, навіть, силою прорватися до зали засідань ОНН. Всі сто дев’яносто три країни зібрались там аби обговорити серйозне питання по приводу Росії та її дій проти України. З початку війни це було перше офіційне засідання, куди журналісти так і пхали свого довгого носа.

Всі представники явно нервували, то і діло поглядаючи в сторону російського посланця. Та той лиш мовчки сидів за столом і байдужим поглядом з іскрами самовпевненості розглядав кожного присутнього в залі.

За ним висіла у повітрі худорлява жінка у військовій формі невідомо яких часів та з довгими червоними нігтями. Вона гордо тримала голову з ненавистю в очах ,мірялючи людей розчарованими поглядом. Хоча… ні. Не зовсім людей.

Вона вдивлялась в щось над їхніми головами. Непомітні істоти для людського зору і новітніх пристроїв. Одна істота висіла над головою кожного представника, ледве стримуючись аби не видрати білосніжні кучері духу Р. Так над посланцями вже багато років існували духи країн. Вони могли ставати ким завгодно навіть хмаринкою чи травою, але зазвичай обирали людську подобу. Так вони ставали схожими на своїх мешканців.

Розмови потроху вщухали і коли вже всі сиділи склавши руки, ніби школярі за партами залунала хвилина мовчання. Перший її порушив представник України, за яким стояла заливаючись сльозами дівчина. Вона літала навколо посланця, навіть, не намагаючись витерти сльози. Дух У. не бачила сенсу ховати свій біль.

Бліде обличчя позбавлене радості, тонкі руки наполовину закриті білосніжною вишивкою. Цю сорочку прикрашали лише червоні хрести біля горла, поділу та широких рукавах. А на талії шкіряний пояс пришитий білою ниткою. Темно-каштанове волосся було заплете в косу, в яку дух У. особисто вплела блакитну і жовту стрічку ще багато років тому. Голову прикрашав вінок з маками. Ці квіти буйно росли, сповіщаючи, що десь на землі проливається кров її рідних дітей. Хоробрих та незламних українців. Її очі випромінювали тугу і розпач. Босі ноги не торкалися підлоги. В духів це не було заведено.

Також духи країн лиш інколи слухали розмови людей. Найчастіше вони вирішували все між собою, а вже потім навіювали свою думку представникам, президентам чи простим мешканцям.

Першою не витримала дух П. Вона легким порухом руки розправила спідницю сукні і твердим голосом мовила:

• -Ти точно і далі збираєшся нищити чужу власність, яка тобі аж ніяк не належить? – вона підіймає брову і її темно-бурштинові очі дивляться із засторогою.

-Хм… Я повністю впевнена, що роблю все правильно. – дух Р. кидає коротке волосся назад, проводячи пальцем по плечу свого представника. – У. невже ти забула як добре нам було разом? – очі Р. загадково зблискують холодними вогнями.

Дух У. підіймає свої червоні очі, витираючи сльози.
-І що доброго було? Ти лише крала те що було моїм! Знищувала мене, ще тоді. Може вже час припинити? – голос духа стає благальним, а ноги підкошуються від болю.
Все що руйнується на її землі відбивається на ній: синець, опік, подряпина. Від цього хочеться кричати, благати зупинити це, але гордість і відчуття гідності не дозволять піти на повідку Р.

-Може ти справді віддаси свої землі? Я ж бачу наскільки ти страждаєш. – знизує плечима дух Ф. риючись у своїй сумці.
-То ти за неї? – розпачливо викрикує У.
-Ні, ти що. – кривиться дух Ф. – В неї зовсім немає смаку. І я лиш хочу тобі допомогти. – і з переможним виглядом дістає яскраво-червону помаду.
А я ж думала ви не такі. – шепоче У., але всі її чують – Як ж я дурна! – У. здіймає руку і з характерним ляскотом зникає.
-Ну і навіщо ти з нею так? – голос не можна розпізнати. Так само і до кого було звертання: чи то Р. або Ф.
-Я роблю це ж для неї. Як ви не розумієте? – дух Р. лиш пирхає на вимовлені слова.<
-Єдине, що ти зробиш – це доведеш У. – холодним, майже металевим голосом вимовляє П.
-Не треба робити із себе таку добродійку. – дух Р. кривиться – Ти просто боїшся мене. – тут вона вдоволено всміхається, оглядаючи всіх спопеляючим поглядом.
<-Можливо й так. – киває головою П. – Але при цьому я хвилююсь за У. – і роблячи елегантний пірует без жодного звуку зникає, залишаючи по собі легку ледь помітну димку.
-В когось є ще до мене якісь обвинувачення? – запитує Р.
-Ти навіть не уявляєш скільки їх. – протягує хтось.

**
Тим часом поки більшість духів викрикують найгірші образи в сторону  Р. дух У. мовчки мчить коридорами.

Вона швидко просувається у невідомому напрямку, зупиняючись лише на поворотах. Коли вона так біжить то всі думки вилітають геть, залишаючи тільки її та свист вітру, що нагадує рідну домівку. Але зупинись хоч на хвильку і біль радісно помахає тобі рукою, ніби давньому другу.

У. спинилась опираючись рукою на світлу-зелену стіну. Одна квітка мак зацвіла наповнюючи коридо пахощами.

-Я помщусь – процідила дух крізь зуби.
-І зробиш найбільшу помилку в своєму житті. – лунає збоку знайомий голос П.
-А тобі яка різниця? – вичавлює з себе У.
-Невже ти хочеш стати схожою на Р? – запитує дух, простягаючи тонку руку аби допомогти У. встояти на ногах.

Але та сахається і притискає руку до сорочки.

-Послухай! Я лише хочу тобі допомогти і все – П. знову простягає руку, але це закінчується тим що і в перший раз. – Довірся мені іти переможеш. – дух з надією поглядає на У.
-Довіритися? А до чого це мене завжди приводило? Кожному кому я вірила встромляв мені ножа в спину, брехав, знищував! Чому я повинна зробити для тебе виключення? – У. спиною опирається на стіну, що полегшує біль, але це не гоїть рани на серці.
-Бо я пережила майже те саме, що й ти. Не треба по одному судити всіх. Ми з тобою надто схожі аби не довіряти одна одній. – П. знову простягає руку, вкладаючи в слова всю свою щирість. – Довірся мені і все стане на свої місця. Ти не будеш терпіти це сама. Ми отримаємо перемогу разом.

У. вдивляється в її очі і бачить там лише доброту, турботу і занепокоєння. Боязко ступивши крок і отримавши пекельний біль У. стискає руку духа.

– Переможемо? – питає вона дивлячись в усміхнене обличчя.

– Разом. – стискає долоню П.

– Разом. – повторює У.  і її обличчя освітлюється дитячим щастям.

А на вінку розпускаються ромашки. Вони сповіщають про появу нового життя на українській землі.