Думки

Мене бісило, коли він себе вів так. Я ненавидів, коли він поводився з іншими так розпусливо. Хотілося, щоб він тримався так ніжно за руки лише зі мною, хотілося б щоб він робив усі ніжні та грубі речі лише зі мною. Не хочу бачити, як він заграє з іншими!

Але чи маю я право на те, щоб вказувати йому, я для нього лише друг…. А він має повне право вести з іншими себе так, як забажає. Але чому тоді так боляче? Чому тоді так нестерпно? Не хочу його бачити, але й водночас хочу бути з ним поруч постійно.

Я довго марив ним, я довго натякав на свої почуття, але здається він їх просто не бачив, або робив вигляд. Невже йому все-одно?

Я довго мучався, я довго мовчав і не казав про те, що відчуваю до нього. Я вважав, що він відштовхне мене. Я боявся, що втрачу усе, що між нами було. Я боявся, що ніколи не зможу торкнутися його руки та обійняти зі спини. Мені було страшно…

Я довго думав і вигадував шляхи розвитку подій. Я вагався кожного разу, коли збирався це сказати. В якийсь момент я майже це зробив, але тоді до нас підійшов Синмін, і я не сказав нічого.

Я вигадав багато трагічних сюжетів. Мені здавалося, що він відштовхне мене. Цього я боявся, насправді, навіть більше ніж смерті. Він знає, що він не байдужий мені, але не знає наскільки.

Він знає, що я люблю його, але не знає, що я його кохаю…

Я довго тримав це в собі. Я довго боровся зі своїм боязким “Я”. Я довго намагався стати рішучим, але в якийсь момент піддався слабкості.

Я жалкую, що тоді розлютився на нього. Бо не було причини сердитися, насправді, я на себе був злим, але виплеснув це на нього. Ненавиджу себе , хочу роздерти шкіру до крові.

Кохаю його і хочу триматися з ним за руки… Чи можу я про таке мріяти, коли він мій друг. Чи можу я уявляти, як я кохаюсь з ним? Чи можу я взагалі думати про нього?

Я зробив дещо насправді, я нарешті наважився, хоча лякався повного кінця на випадок, якщо все піде вшкереберть. Мої руки трусилися. Але я набрав те злочасне повідомлення “Нам треба поговорити, Зустрінемося сьогодні в парку”. Він швидко прочитав те, що я написав та одразу відповів: “Добре. У якій зустрічаємося?”. В мене застряслися руки сильніше, моє тіло обхватила тривога. Але я писав далі. “Через годину. Зможеш?” Він відповів: “Так”.

Я нервував сильніше ніж будь-коли, я хотів втікти , вирватися із свого тіла, сховатися. Я хотів написати в останній момент, що хочу відмінити зустріч, але переконав себе, що вже пізно. Вже настав той самий момент, щоб поговорити.

Усю дорогу я нервував. Я постійно дивився по сторонам, мені здавалося, що всі бачать мій тривожний стан, хоча насправді усім було все-одно.

Коли я прийшов, він вже був тут. Я тихенько підійшов до нього і торкнувся його плечей кінчиками пальців, він повернувся і подивився мені в обличчя.

Про що він думав? Чи помітив він мій пригнічений стан, чи підозрював він про що ми будемо розмовляти?

Він обійняв мене, і мої думки змішалися, я відчув ще більшу тривогу і розплакався. Який я йолоп, чому я такий слабкий? Він нічого не сказав лише чекав поки я заспокоюся, але я не міг, мій плач лише ставав дедалі гучним, я не міг нічого з цим зробити.

Він почав витирати мої сльози, але вони не закінчувалися. Я хотів було сказати щось, але крізь схлипи ледве щось виходило.

– Чому ти плачеш, я хочу зарадити цьому, але мені не вдається? Що сталося? Ти можеш поділитися з цим зі мною. – сказав він дивлячись мені у вічі.

Мене почало попускати, але тепер розповісти все, що хотів , не знав як. В моєму горлі наче застряг ком.

– Хане… Я… Я… Вибач, я не можу…

Я вирвався з його обіймів, я хотів втікти, але він схопив мене за руку та не відпустив.

Я зрозумів, що це зараз “кінцева”. Я навіть тепер не міг втекти. Справді, занадто пізно… Занадто пізно аби передумати, настав час сказати правду.

Ми стояли один напроти одного, дуже близько, його рука досі тримала мою, я б не втік. Я опустив голову, а потім тихо промовив.

– Я … Кохаю тебе…

Моя рука затремтіла. Я сам затремтів. Я підняв іншу руку, яка була вільна, до своїх очей, готових знову заплакати. Я продовжив свій монолог

– Вибач мене… Вибач за мої почуття, вибач що скидую це на тебе, вибач що я … – я не договорив, бо він заткнув мене своїм поцілунком.

Я не встиг нічого зрозуміти, як він вже припинив, а потім подивився на мене. І я побачив те, що не бачив до цього. Вогники в очах? Сором’язлива посмішка, чому він поцілував мене? Нащо він зробив це, він же не кохає мене, я був впевнений у цьому.

Невже я помилився…

– Ти… як… чому? – єдине що міг запитати я – чому ти зробив це?

Він закатив очі, з чого б це? Невже я справді помилився у своїх думках.

– Тому що теж кохаю тебе, невже не зрозуміло. – відповів він

Я здригнувся від здивування і мало ледве не впав, він притримав мене.

Кохає? Він? Що? Мені почулося напевно… чи він справді сказав це? Це ж не сон? Це ж не ілюзія? Це правда.? Це правда…

Я прибився до його грудей сильніше і знову заплакав, але в цей раз по іншій причині. Не міг усвідомити, не міг повірити своїм вухам. Невже це відбувається насправді.

Я підвів свої заплакані очі до нього і придвинувся ближче до його обличчя. Я торкнувся своїм носом до його носа. Ми поцілувалися, і це був дуже жадібний поцілунок, який вміщував сльози, недомовлені фрази, сподівання та взаємні почуття. Я не думав ні про що, я лише насолоджувався моментом, який так боявся втратити…