Думи, думи, почуття…

Ніжний звук, аж серце тремтить. Ноти гармонічно переплітаються з дощем; вітер надворі гуде. Так приємно… Але Вона гучно зупинила свою гру.
Вдих. Видих. Вдих. Видих…
Подивилась на годинник: 11:11. Скоро мав би повернутися Він. Мав би, якщо був живий. Важко жить без людини, в яку всю свою любов вклала. Без людини, душа якої оберігає тебе й досі —  і Вона у цьому впевнена.
— Це твоя стихія, доню. Через піаніно ти можеш сказати, що у тебе на душі твориться. Просто не думай, а грай — от і все… — вчив Він її.
Мудрою людиною був, скоріш, освіченою та доброю. Приголубив бідну інститутку до себе додому та любив як рідну доньку.
Згадує те все та й не плаче. Дивно… Напевно за неї це зробила погода чи її пальці відіграли на клавішах сльози. Хто знає.
Вона повільно встала та пішла до вхідних дверей. Зупинилась… Сперлась об стінку і знімає туфельки; відкрила двері. Вітер нагло вдарив їй у груди, а дощ почав ще більше лити. Босими ногами ступила на холодний ґанок. Сперлась об його паркан.  Що ж тепер? Дід вмер — внуки завтра приїдуть хату забирати, а їй куди? Грошей нема: де ж вони у студентки сиротської візьмуться? Як би птахою була, то десь на іншому дереві гніздечко сплела чи у якомусь дуплі жила. А так вона — нікчемне створіння, яке тільки й вміє пальцями по клавішам стукотіти. Гарно вміє, гарно; та чим це допоможе?
Очі пусто дивляться на поле. Клониться пшениця, аж до землі. Скоро жнива — не буде її. Може й добре, що Вона — людина? Нікому не краще: всі страждають. От таке життя.
Раптом блискавка блимнула, а за нею грім прокотився, як мішок з каміньцями. Додому треба — у хату. Розвернулась на п’ятках та й пішла останній день грітись…