Друзі та ляльки

Дівчина схлипувала, дивлячись на свою ляльку, розібрану на частини. Голова лежала окремо від тіла, руки й ноги — теж. З них стирчала вата.

Це була не перша її поламана іграшка і, певно, що не остання. Вона сама була винна, але легше від цього не ставало.

Удавальниця підійшла до голови ляльки і взяла її до рук. Тканина і шкіра віддали холодом, зайвий раз нагадуючи їй, що її друзі — всього лише ляльки. Дівчина поклала цю голову поруч з тілом, додала до неї руки та ноги. Треба буде віднести її до Ремісника. Може, він зможе її полагодити.

Думки Удавальниці перервав раптовий шурхіт неподалік. Дівчина скрикнула, витираючи сльози. Їй хотілось одразу ж накинутись на порушницю, яка бачила все…це. Яка бачила її, господарку Гнізда, такою жалюгідною. Але спинилась, побачивши, як дитина дрижить, затуливши вуха, й сама ледь не схлипує.

— Ей, — Удавальниця покликала її, простягнувши руку. Незнайомка не відреагувала.

— Відповідай, коли до тебе звертаються.

Дитина, все ще дрижачи, боязко підняла голову і дивилась, не знаючи, що сказати. Коли терпець дівчини вже майже урвався, вона нарешті промурмотіла:

— В-вибач.

— Вибачте, — виправила Удавальниця.

— Вибачте..

— Гаразд. Сьогодні я добра, тому ти пробачена. Йди за мною.

Дитина покірно пішла, і Удавальниці здавалось, що в тихих коридорах маєтку вона чує калатання її серця.

Що вона робить? Це ж вже давно не перша дитина, і всі вони зустріли схожу долю. Ляльки надійніші. Ляльки не кинуть, не скажуть поганого слова. Вони кращі за дітей. Тоді чому вона змилувалась над цією дівчинкою?

Удавальниця почала йти повільніше, спеціально топаючи ногами, щоб заглушити цей стукіт серця, щоб не помічати переляку дитини.

Дівчина зупинилась, тільки коли дійшла до дверей, що відчинились з огидним скрипом.

— Заходь.

Порушниця зайшла. Дівчина одразу ж відчула м’який запах чаю, що доносився з усіх столів.

— Сідай, — Удавальниця відкинула вбік ляльку, що сиділа на стільці, дозволяючи порушниці…гості? сісти.

Дівчинка сіла, не спираючись на спинку стільця, не закидуючи ногу за ногу. Здається, вона була готова тікати будь-якої секунди.

Відкинувши ще одну ляльку- і з яким жахом дівчинка дивилась на цей жест – Удавальниця сіла навпроти дитини. Кілька секунд ніхто не рухався і нічого не казав. Нарешті дівчина перервала тишу:

— Це чай. Можеш брати.

Незнайомка не ризикнула поворухнутись.

— Візьми чай.

Дитина взяла чашку, що тряслась в її руках. Вона з усіх сил намагалась не розхлюпати рідину. Удавальниця всміхнулась. Покірність і акуратність дівчинки їй подобалась.

— Як тебе звати?

— В мене…немає імені. Інші діти звуть мене Дощовичок, — дівчинка кинула погляд на свій одяг.

Удавальниця скривилась.

— Ні, ні! Це ім’я нікуди не годиться! Жах!

Дитина схилила голову. Дівчина роздратовано зітхнула.

— Так, Дощовичок, значить? Будеш Рейні, — промовила Удавальниця, згадуючи свій словник.

Дівчинка тільки кивнула в знак відповіді. Знов настала тиша. Як не дивно, перервати її наважилась Рейні.

— Ч-чи…можна питання?

— Кажи.

— Чому ви змилувались наді мною?

Удавальниця завмерла. Якби ж вона сама знала відповідь. Хіба їй не вистачало ляльок?

Ні.

Ляльки ніколи не грубили й не підводили її, це точно. Проте вони й ніколи не робили компліментів, не грались з нею і…не були справжніми. Удавальниця зітхнула:

— Якщо тебе не годували любов’ю зі срібних ложок, ти навчишся злизувати її з ножів.

Рейні дивилась на неї широкими очима. Удавальниця й сама здивувалась. Певно, читання книжок таки вплинуло на неї.

— Просто виконуй те, що я кажу, і будеш моєю подругою. Це зрозуміло?

Кивок. Чудово.

Все ж, справжні діти не такі вже й погані. І, можливо, тільки можливо….навіть кращі за ляльок.