Другий рік: Братерство

В Ремуса не було брата – принаймні він про це не знав. Напевно, його мама могла наново одружитися і народити декілька гарненьких не-чарівних не-монстрів. Йому здавалось, що це не його справа; він давним-давно прийняв свою долю.

Джеймс теж був єдиною дитиною в родині, і це, певно, пояснювало його впевненість у собі та вимогливість. Сіріус говорив про батьків Поттера так, ніби вони святі, але вони явно розбалували свого сина. У Пітера була набагато старша за нього сестра, яка вже закінчила Гоґвортс. Вона вчилась у Гафелпафі, але Пітер мало про неї говорив. Вона вступила до маґлівського університету, що, очевидно, вважалося верхом непристойності.

Тож ніхто з них не розумів насправді, що відбувається між братами Блек, і тому вони не сприймали це надто серйозно. Все почалось на наступний ранок після Сортування. Під час сніданку Реґулус отримав подарунок від батьків – новенького гарного пугача. Це була винагорода за вступ до правильного гуртожитку. Дізнались вони про це, коли Северус вголос прочитав лист, та так голосно, щоб було чути за столом Ґрифіндору. Сіріус впнувся в кашу, не реагуючи на провокацію, але Ремус побачив, що Реґулус сильно почервонів та намагався вирвати лист в Снейпа.

̶  Твої батьки знову конфіскували твою сову? – прямо спитав Пітер. Сіріус різко кивнув.

̶  Сказали, що повернуть її, коли я згадаю свої сімейні обов’язки та почну поводитись як «справжній Блек». Байдуже, мені не потрібна сова.

̶  Нагадай, що передбачено твоїми сімейними обов’язками? – голосно почав розмірковувати Джеймс, щоб слизеринці його почули. – Вештатися по замку з такими бовдурами, як Мульсибер та Снейп? Чи одружитися на своїй кузині?

Сіріус нарешті подивився на Джеймса з вдячністю та пустотливістю в очах.

̶  О так,  ̶  відповів він так само голосно, як Джеймс. Снейп, Реґулус та більшість слизеринців, які до цього сміялися, тепер замовкли, презирливо спостерігаючи за двома ґрифіндорцями. – Кровозмішення та ідіотизм – ключові аспекти моєї шляхетної спадщини. І знущання над дітьми, що молодші за тебе, звісно, брехня, змови і шахрайство, щоб здобути владу…

̶  Ну, друже, вибач, що кажу це тобі,  ̶  сміючись відповів Джеймс,  ̶  але ти, здається, взагалі не Блек.

̶  Батечки! – рука Сіріуса підлетіла до серця з удаваним здивуванням. – Хто ж я тоді?!

̶  Це ж очевидно,  ̶  знизав плечима Джеймс. – Ти – мародер!

Сіріус засміявся, як і більшість ґрифіндорців поряд.

Ремус побачив, як рука Северуса потягнулася за паличкою, і швидко вихопив власну, готуючись дати відсіч і згадуючи усі заклинання, які знав, щоб зупинити того якнайшвидше. Але Реґулус пихнув Северуса ліктем і прошепотів: «Все нормально». Ремус був певен, що він єдиний ґрифіндорець, який це почув.

̶  Пішли,  ̶  посміхнувся Снейп. – Нам краще забратися подалі від цього бруду, поки наш сніданок не поліз назад.

Це лише змусило Сіріуса та Джеймса сміятися ще дужче. Снейп вилетів із зали, Мульсибер та новий першокурсник Барті Кравч за ним. Реґулус затримався, нервово переводячи погляд зі своїх нових друзів на брата і назад. Новий пугач сидів на його зігнутому лікті, поглядаючи навколо владним поглядом. Реґулус підійшов до Сіріуса.

̶  Ти можеш брати його, якщо хочеш,  ̶  тихо сказав Реґулус. – Я не просив нічого мені надсилати, але ти ж її знаєш.

̶  Так,  ̶  пирхнув Сіріус. – Знаю.

Вони дивилися один на одного якийсь час. Ремус не міг зрозуміти, чи вони намагалися перегледіти один одного, чи знайти слова, щоб сказати щось складне.

̶  Слухай, вибач, гаразд… ти ж знав, що я потраплю до Сли…  ̶  почав Реґулус, але Сіріус швидко його перебив, схопившись на ноги.

̶  Мені не потрібен твій пугач,  ̶  напружено сказав він, дивлячись крізь свого брата. – Якщо мені треба буде відправити лист, я візьму сову Джеймса.

З цими словами він пройшов повз Реґулуса і попрямував до виходу. Джеймс, Ремус та Пітер поспішили за ним. Ремус глянув на Реґулуса, який зблід і виглядав так, наче йому холодно.

Після цього Ремус не думав про Реґулуса – кордон між братами було накреслено, і це був їх обов’язок як мародерів підтримати Сіріуса. До того ж, вони були дуже зайняті, коли почалося навчання.

Ремус з головою занурився у навчання – повна протилежність його поведінці в минулому вересні. Він захоплено читав підручники, відповідав на запитання вчителів на уроках і виконував домашні завдання, щойно їх задали. Він став зразковим учнем усюди, окрім зіллєваріння. Він не забув того, що читав про людей з його проблемою минулого року. Справи у них йшли не дуже, коли вони випускалися зі школи. Ті дурні, що реєструвалися в Міністерстві, одразу ж виключалися з кандидатів на майже будь-яку пристойну чарівну роботу. Він має бути кращим з кращих, і навіть цього може бути недостатньо, але в нього є ще шість років, щоб постаратися.

В його академічних прагнень була ще одна причина – Сіріус. Ну, Сіріус та Джеймс, але здебільшого Сіріус. Ремус не сумнівався, що Сіріус його друг, але сумнівався, що Сіріус справді вважав його рівним. Він виступав проти усіх переконань родини Блек щодо чистоти крові, проте нерідко кидав їдкі зауваження щодо Пітерової спадщини сквибів. Це завжди було в Пітера за спиною, і Ремус боявся уявити, що Сіріус говорить про нього.

Ще за перший семестр в Гоґвортсі Ремус зрозумів, що бути «напівкровним» означає, що тобі довіряють менше, ніж іншим чарівникам. Слизеринці, зокрема, недолюбляли усіх учнів з будь-якою маґлівською історією, тому Марлен Маккінон, чий батько був маґлом, ідеально оволоділа прокляттям нацьковування примарних кажанів першою з їх курсу задля самозахисту. Лілі Еванс була захищена від знущань, коли Снейп був поряд, але було очевидно, що учні здебільшого вважали її вискочкою, враховуючи обставини її народження.

Сіріус ніколи не озвучував нічого подібного, але Ремусу здавалося, що чудові досягнення в навчанні були для Сіріуса підтвердженням, що його магія якимось чином краща. Ремус надзвичайно сильно хотів довести, що він не має рації. Це виявилося сюрпризом для нього: в нього ніколи не було змагального руху, хоча раніше в нього не було можливості змагатися.

Звісно, для Ремуса завжди буде одна нездоланна перешкода, і у вересні 1972 вона випала на кінець місяця. Ремус, як завжди, боявся повного місяця, і не забув згадати за декілька днів, що недобре почувається, щоб підготувати сусідів до грядущої відсутності. Правду кажучи, йому ніколи не ставало краще. Хоча трансформації погіршилися, і він потребував більше днів на відновлення, Ремус також помітив, що зі зростанням місяця він набирав сили.

Його переслідував звірячий голод, чуття загострювалися, магія ставала важкою і густою, наче сироп на язику, він ледве спав. Замість цього він безперервно читав ночами, намагаючись ігнорувати таємні перешіптування Сіріуса та Джеймса в сусідньому ліжку.

Він вчасно прийшов до лікарняного крила, і мадам Помфрі та Макґонеґел вкотре провадили його до Войовничої Верби. Вони в повній тиші дійшли до місця призначення, але, щойно Ремуса замкнули в халупі, він почув, що жінки почали розмовляти, прямуючи назад до замку. Вони, певне, не знали, що він може їх чути – його слух був краще, ніж в більшості людей, особливо в ніч повного місяця.

Мадам Помфрі скаржилася на лікування Ремуса протягом літа.

̶  Увесь вкритий ранами! Я не можу заплющити на це очі і без гризоти дозволити йому повернутися, Мінерво! Це суперечить усім моїм переконанням як цілительки!

̶  Я розумію, Поппі,  ̶  різко відповіла Макґонеґел. – Це складне питання. Коли мати Ремуса віддала його під опіку маґлівських органів, вона все сильно ускладнила… Ми маємо діяти обережно, дуже обережно. Я спробую поговорити з Дамблдором.

̶  Він така тиха дитина, ніколи не скаржиться, навіть коли йому точно неймовірно боляче…

Більше Ремус нічого не почув: вони відійшли занадто далеко, і його власні крики заглушили усі інші звуки.

***

Вранці Ремус отямився, хапаючи повітря, наче він щойно народився. Кожен дюйм його тіла болів, голова розколювалася, в очі наче ввіткнулися тисячі голок, його шия не трималася, наче розтягнута резина; дихати було складно. Кожен вдих прострілював пекельним болем його тіло, і він сильно пітнів, хоча ранок видався прохолодним.

На животі була глибока рана, побачивши яку, його занудило. Він вже втратив багато крові, але вона все не зупинялася, густа і червона, як вино. Він чи то доповз, чи то дотягнув себе до екстреної аптечки, схованої під дошкою. Він витягнув трохи марлі, використавши на це усі залишки енергії, і щосили притиснув її до темної рани. Він скрикнув від болю, але продовжив тримати. Його дихання стало рваним, поверхневим, хоча навіть це завдавало болю. Йому паморочилося, хотілося згорнутися і заснути. «Не спи,  ̶  гнівно повторював він до себе,  ̶  не спи або помреш, ідіот».

«Тоді помри,  ̶  нізвідки пролунав тоненький голосок на краю його свідомості. – Так же буде легше. Для тебе. Для всіх». Ремус, приголомшений, покачав головою. Голос був такий ніжний і добрий, наче материн.

Він стиснув зуби і притиснув марлю сильніше. У своїх стражданнях він задумався: може голос мав рацію. Може, він чіплявся за життя, яке насправді ніколи його не хотіло; яке ніколи не було варте того, щоб його проживати? Що, як він помре? Що, як він просто заплющить свої очі? Може, краще зробити це раніше?

Він заплющив очі, повільно видихаючи.

̶  Ремус? – ввічливий стук мадам Помфрі у двері прозвучав, як завжди, вчасно. Він не відповів, в нього зовсім не залишилося сил. Він опустив голову на темні дошки підлоги і відпустив марлю. Він так втомився.

̶  Ремус! – двері відчинилися і медсестра раптом опинилася поряд з ним на колінах.

̶  Йдіть,  ̶  прошепотів він, не розплющуючи очі. – Відпустіть мене.

̶  Тільки не в мою зміну, юначе,  ̶  мадам Помфрі сказала це з таким запалом, що, незважаючи на свій паскудний стан, Ремус засміявся, але одразу ж скривився, схопившись за груди. Відьма-медсестра націлила свою паличку на відкриту рану і залатала її за лічені секунди. Потім вона перевірила те місце, за яке він схопився. – Зламане ребро,  ̶  пробурмотіла вона. – Бідолашний,  ̶  вона ще раз змахнула паличкою, і Ремус відчув дивний хруст – дихати стало не боляче.

Він розплющив очі й подивився на неї. Вона старанно натягувала ковдру на його плечі.

̶  А тепер,  ̶  лагідно прошепотіла вона, хоча вони були зовсім самі. – Що це ти надумав – так мене лякати, га? – її голос був такий теплий, а пальці такими ніжними. Вона дуже обережно пригорнула його до себе. – Ми не можемо втратити тебе, Ремусе. Цього не станеться, поки я в Гоґвортсі.

̶  Боляче,  ̶  прошепотів Ремус.

Вона міцніше його обійняла, і щось обірвалося всередині нього. Вперше за дуже довгий час Ремус заплакав. Це були не просто декілька схлипів; поки мила, добра медсестра тримала його, він обіймав її у відповідь і ревів, наче немовля.

***

Йому довелося пролежати два дні в лікарняному крилі. Рана на животі стала не єдиною проблемою тієї ночі, хоч і найгіршою. Заклинання мадам Помфрі вистачило, щоб зупинити кровотечу достатньо надовго, щоб витягнути його з халупи, проте він потребував тиші й спокою. Вона регулярно давала йому снодійні зілля, і він випивав їх без нарікань, вважаючи за краще залишатися без свідомості. Мародери заходили до нього, але за проханням Ремуса мадам Помфрі не пускала їх.

Вона відпустила його тільки пізнім ранком п’ятниці.

̶  Я напишу записку для професорів, вони не будуть чекати тебе на уроках. А ти підеш прямо до своєї спальні й одразу ляжеш, зрозуміло?

Він повільно повернувся до спальні, обравши довший шлях, ніж зазвичай, і думаючи про свою карту – йому слід знову почати працювати над нею, він знайшов щось дуже захопливе про якісь гомункулусові чари. Діставшись спальні, Ремус забрався в ліжко, закрив завіси і ліг на спину. Промені сонця пробивалися крізь щілини тканини, освітлюючи галактики пилинок.

Було доволі тепло для вересня, і хтось залишив вікна навстіж відчиненими, пускаючи в кімнату свіже повітря. Вітер колихав завіси, то вдуваючи всередину, то видуваючи назовні. Він деякий час сонно спостерігав за цим – всередину й назовні, наче він знаходився в легені.

̶  Люпин! – різкий голос розбив його спокій вщент. Сіріус розкрив завіси, впускаючи світло в маленький простір, Ремус зажмурився.

̶  Пхе, чого тобі? – застогнав він, потираючи очі.

̶  Вибач,  ̶  Сіріус нервово чесав руку.

̶  В чому річ?

̶  Ремусе, я маю тобі дещо сказати.

Якусь мить вони мовчали. Ремус відкинувся назад, надто втомлений, щоб сидіти. Він зітхнув.

̶  Ну?

̶  Джеймс! – розпачливо вигукнув Сіріус. – Він… він хоче з тобою поговорити.

̶  … Що?

̶  Це… дідько, це так складно сказати, Люпине…

̶  Ти про що?

̶  Він знає! Джеймс знає! І він хоче спитати в тебе!

Ремус різко сів, відчуваючи, як шлунок зробив сальто.

̶  Він… він що? Знає що?

̶  Про твоє… ну знаєш. Куди ти йдеш. Кожен повний місяць.

Ремус витріщився на Сіріуса. Він не знав, що робити.

̶  … Ти знав.

̶  Я знав,  ̶  підтвердив Сіріус.

̶  Як довго?

̶  З Різдва. Я… я не хотів нічого казати. Не хотів ускладнювати це для тебе.

Ремус не міг сказати й слова. Сіріус нетерпляче похитав головою.

̶  Але Джеймс теж здогадався, цей бовдур, і тепер він вирішив, що ми маємо спитати це в тебе. Мені дуже шкода. Я намагався його зупинити, але ти знаєш, який він настирний.

̶  Ага,  ̶  прохрипів Ремус, нахилившись вперед. Він тримався руками за голову. От і все. Він втратить все, що для нього щось значить.

̶  Все добре… я думаю, що все буде добре,  ̶  сказав Сіріус.

̶  Як? – Ремус підняв голову, палаючи від жаху. – Можна вже пакувати валізи.

̶  Ні! Не треба. Дивись, він хоче поговорити, він не пішов прямо до Дамблдора чи що, хіба це нічого не значить?

Але Ремус вже схопився, відкрив валізу і почав кидати туди свої речі. Він міг би негайно піти; вони можуть навіть не дати йому час зібрати речі. Чи дозволять йому залишити паличку? Він дуже до неї прикипів, і вона належала його батьку, тож була його за правом. Можливо, якщо він пообіцяє використовувати її лише для заклинання читання?

̶  Ремус! – Сіріус схопив його за плече. Він здригнувся, але тільки через те, що очікував болю. Темно-сині очі Сіріуса вп’ялися в нього, і він спробував відвести погляд. – Послухай мене,  ̶  лагідно сказав Блек. – Просто почекай, гаразд? Просто почекай і послухай, що скаже Джеймс. Він твій друг. Ми мародери, усі ми!

̶  Лайно, – Ремус відпихнув його. – Це все повне лайно. Ви вдвох мародери, ти і він. Ми з Пітером лише ваші тваринки з жалості,  ̶  він схопив свою піжаму з краю ліжка і кинув її у валізу. – Я не такий ідіот, Блеку. Певно, мені краще повернутися туди, де мені й місце.

Вперше Сіріус не міг нічого відповісти. Проте Ремус вперше так багато йому висказав. Його губи раз або два смикнулися, наче він хотів щось сказати, але не міг. Ремус продовжив збирати речі.

̶  Просто почекай,  ̶  хрипко сказав Сіріус, виходячи з кімнати. – Просто почекай і послухай, що він скаже.