Другий розділ

Бути грифіндоркою – те ще щастя. Уявіть, ваш «найулюбленіший» вчитель Снейп забирає ваші бали за те, що заголосно позіхнули. Та ще більше лихо, жити між двома розумними, красивими дівчатами. А я була третьою.

Нам пощастило, у нас в кімнаті дівчат було найменше: Я, Джинні, Герміона.

В перший рік мене, Гермі та ще одну дівчину заселили в одну кімнату. Спочатку все було чудово: ми перший курс, приходили після занять і ділились враженнями. Але вже в другому семестрі дівчина пожалілась, що ми не пліткуємо, а книги вечорами читаємо. Знаючи, що дівчина дуже полюбляє їсти солодке, я в останню ніч, поки та спала, зачарувала шоколадну жабу на справжню. От і вереск був на ДзМІ. Близнюки ще досі згадують.

На наступний рік до нас прийшла Джинні. Цього року нікого не ризикнули ставити до нас в кімнату. Наче тихі спокійні, але я маю велику проблему – бешкетувати.

– Аліса! Прокидайся! – Хтось трусив мене за плечі. Найжахливіша мить – встати зі свого ліжка.

– Ще пʼять хвилин, будь ласка. 

– Жодних пʼяти хвилин. Ну ж бо. На тебе дементорів немає. – Від цих слів я одразу здійнялась.

– Жорстока ти дівчина, Герміоно.

– Мене вона мучила довше. – Руда закотила очі, роблячи незадоволений вигляд.

– Ми їй помстимося. – Я підморгнула молодшій подрузі і мило посміхнулась для Ґрейнджер.

– Тільки близнюків своїх не веди сюди. 

От так і проходили наші ранки, вечори. Ми всі добре ладнали і знали одна про одну багато. Нам не було нудно разом. Ми всі полюбляли книжки і трішки повередувати, але про це ще ніхто не знає.

Коли я вийшла з кімнати, то побачила хлопців. Гаррі, Рон, близнюки. Всі мої чудові друзі.

Поки «Золота трійка» тинялась десь позаду, ми з рудими йшли стрімголов. В школі часто можна було почути: ««Золота трійка» знову влізла в халепу» і ««Трійка рудих» знову створила халепу».

Здогадайтесь хто ж та друга трійка. О так, це ми. Всі руді, і всі проблемні, так ми і знайшли одне одного.

– То ти обрала віщування? – На мене дивились розчаровані очі Герміони.

– Мені не подобаються руни. – Кудрява лиш пожала плечима та продовжила їсти. 

– Трелоні – та ще дивачка. – До мене нахилився Вуд, який сидів навпроти праворуч.

– Хіба не чудово? Знайду собі подібну. – Всі хто почув це – або всміхнувся, або посміявся.

Отже, третій курс відрізняється предметами на вибір: руни чи віщування.

Я обрала друге. Просто памʼятаю, як мама сиділа говорила щось про руни. У неї був такий спустошений погляд, наче ті руни їй життя зламали. Після такого погляду, я б нізащо не обрала цей предмет. Тому буду віщувати.

– Вітаю діти мої. У цьому класі я буду навчати вас високому мистецтву віщування. Тут ви дізнаєтеся чи маєте дар провидця. – Дивна ця викладачка. – Вітаю, я професорка Трелоні, сьогодні ми разом спробуємо зазирнути у майбутнє. 

– Надіюсь я там не мертва. – Промовила я  собі під ніс. 

– Ти точно ні. Тебе ж не вбʼєш. – Я підстрибнула на місці. Як вона так непомітно сіла поруч?

– Гермі, ти мене трохи налякала. Ти яким тут чином? У тебе хіба не руни?

– Я весь час тут була. – Я підозріло зиркнула на подругу. Гаразд. 

– Ми вивчатимемо Тасомантію – мистецтво ворожіння на чайному листі. Будь ласка, візьміть чашу того хто сидить поруч з вами. Що ви бачите? Істина, немов речення в книзі чекає, поки ви його прочитали. – Я дивилась то на чашу, то на жінку, з товстезними лінзами. Цікаво, а їх важко носити? – Твоя бабуся, вона здорова? – Трелоні звернулась до Невіла. 

– Так.

– Я не впевнена. Дай чашку. – Жінка поглянула на вміст і скривилась. – М, прикро. – Викладачка почала повільно наближатися до нас. Я дивилась на чайне листя Герміони і звіряла з підручником. – У тебе є великі шанси до віщування. Я бачу це. Скажи мені, що в неї? – Вчителька зверталась до мене. 

– Нові знання, досвід. Можливо, її ще більше розумітимуть. Дорослішання врешті решт. – Трелоні взяла чашку та кивнула моїм словам.

– Чудово, а ти що бачиш? – Тепер Герміона дивилась то на чашку, то гортала книгу, то штовхала мене, щоб я допомогла. Тому Трелоні вже сама схопила чашку, та миттю її відкинула. Жінки верескнула і відійшла на декілька кроків назад. – Темрява. Суцільна темрява всередині. Вона заполонить тебе, не залишить і шматочку для здорового глузду. Не дозволяй їй забрати тебе, інакше – станеш власним жахом. – Я відсахнулась від чаклунки.

Чи нормально таке говорити для підлітка тринадцяти років? Певне, після сьогоднішнього уроку я не буду віщувати. Буду робити дещо краще.

Я була не єдина, кого налякала Трелоні. За урок і Поттеру дісталося. 

Ми почали спускатись до місцепроведення наступного уроку – Догляд за Магічними Істотами.

– Ти ж не думаєш, що Ґрім повʼязаний із Сіріусом Блеком?

– Годі тобі, Роне. Тим паче віщування доволі неточний предмет. А от прадавні руни значно цікавіший.

– Прадавні руни?

– Рон, скажи нудятина? – Рудий мені всміхнувся і дав пʼять. – Скільки у тебе предметів у розкладі? 

– Небагато. – Щось мені здається, що всі. 

– Чекай, це неможливо. Прадавні руни у той ж час, що Віщування. Потрібно бути на двох уроках водночас.

– Не верзи дурниць, Роне, як можна бути одночасно в двох місцях. Звільніть свій розум, зазирніть у майбутнє і внутрішній світ. – Герміона почала сміятись. 

Я почула свист десь позаду. Вирішила повернутись та поглянути. Десь нагорі стояли два близнюка і весело махали мені руками. Я всміхнулася і попередила друзів, що наздожену їх, а сама піднімалась туди, звідки прийшла.

– Як тобі Трелоні? 

– Це ви для цього змусили мене знову видиратися вгору. – Я жартівливо закотила очі, наче дуже незадоволена цим. – Наговорила вона якоїсь маячні про темряву і урок закінчився. – Я йшла поряд з Джорджем і помітила, що Фреда немає поруч. Зупинилась, обернулася і цей дурник вже вистрибує на мене. Його пальці швидко рухаються, наче той піаніст, який забув інструмент вдома. Хлопець простягнув «Уууу», намагаючись вселити в мене страх. Та я стояла, мов статуя і скептично дивилась на нього.

– Якась ти серйозна. – Він зрештою здався.

– Тому ми прийшли розвеселити тебе. 

– Дуже цікаво як ви це плануєте зробити. – Я оцінювала значно вищих за мене хлопців. Невже придумали, де можна нашкодити?

– Ти ж пам’ятаєш нашу традицію?…

– …Ми повинні на початку навчального року робити щось веселе….

– …Ти ж не проґавиш цю мить?

– Я б дуже хотіла, але в мене прямо зараз урок з Геґрідом. 

– Здається вона заразилась від Ґрейнджер. – Один близнюк штовхнув іншого плечем. Друг просто розчаровано кивнув.

– Ну гаразд, тільки давайте швидко. – Джордж та Фред дали мені пʼять і ми побігли в замок через таємний вхід.

Того року ми домовлялись, що як тільки у нас почнуться заняття – ми маємо провернути якусь витівку. А я не маю таких прав, щоб порушити цю домовленість. Ми клялись на мізинчиках. 

Отже, ми дістались замку і почали думати про нашу витівку.

– У нас є ідея…

– … легка та швидка. – Я, в очікуванні нових пригод, натякнула хлопцям, що варто розповісти і не тягнути. – У Філча є киця. 

– Але її хутро занадто нудне… – Джордж та Фред переглянулися, надіючись, що мені сподобається ідея.

– … не яскраве…

– … якщо коротко, то звичайне хутро. Знаєте, я згодна. Навіть пригадую для такого діла закляття. Ви його повинні знати.

– Хм… – Смішно було спостерігати як хлопці дуже стараються згадати щось, що якось повʼязане зі зміною кольору.

– Ко-ло-рум. Колорум – заклинання, як може змінити колір неживого предмета, а також хутро або волосся живої істоти. Ми ж з вами купу раз так робили. – Я закотила очі і потащила хлопців до кабінету Філча.

План був доволі стандартним. Я роблю, вони відволікають. Через те, що я маленька, швидка та гнучка, мені легше кудись лізти та робити наші махінації. А хлопці високі, помітні, та у них язик підвішений – в них дар, щоб відволікати. 

Тож ми встали у перевіреній схемі. Я за колоною, хлопці як стіна двоє перекривають мене, щоб не було помітно. Схема занадто проста, але ще ніхто в Гоґвортсі про неї не здогадався. Ходять плітки, що я нізвідки зʼявляюсь. Шкода, що вони не знають, що таке командна робота і спритність. 

Ми рідко попадались. Дамблдор завжди просив докази в нашій винні, та їх ніколи не було. Ми не залишали за собою слідів. Нас піймали тільки на гарячому. Як ми не взмозі вибігти з приміщення, валяємось на підлозі, тримаючись за живіт, і майже плачучи від сміху. В таких випадках ми з сміхом забігали до Дамблдора, а той часто нам посміхався і говорив, що ми ще такі діти. Я з ним згодна. Але ми насолоджуємося моментом, поки можемо бавитись – влаштовуємо це по повній. 

– Ти це бачив? – Хлопці почали щось голосно обговорювати, привертаючи увагу чоловіка.

– Візлі, чому ви не на уроці. – Нарешті Філч помітив їх і почав йти до них.

– Та там таке, ходімо, ми вам покажемо. – Вони почали віддалятися, а я на носочках побігла до кабінету. 

Там тихенько лежала собі кішка. Я їй усміхнулась і вона байдуже подивилась на мене. Мене тварини любили, хоч я не нагороджена бажанням їх гладити, тримати абощо.

– Колорум! – Кішка в мить стала блакитною. Очі в неї змінились на рудий колір. Я всміхнулася і підморгнула тварині.

Вона не відчула нічого, а ми насміємось з реакції Філча. Я вийшла з кабінету оглядаючи приміщення. Нікого. Можна йти. Я побігла до одного з таємних проходів, зазвичай ми там з близнюками зустрічаємося після витівок.

– Ну як? – Хлопці бігли до мене крізь темний коридорчик.

– Вона тепер блакитна. – Хлопці почали сміятись і очікувати на крики Філча, адже ми були неподалік від його кабінету.

Яка насолода чути крики, що ми поганці, адже на правду не ображаються. Ми з хлопцями так сміялись, що я впала на двері до таємного ходу і вони майже відкрились. Добре, що у Фреда чудова реакція і він встиг втримати мене і двері від тотального викриття нашого сховка. Але це нас не налякало, а ще дужче розсмішило.

– Це було просто неперевершено! – Ми ще досі трохи посміювались від витівки, поки хлопці мене проводили до лісу, де вже почалось заняття.  – Надіюсь Геґрід не забере бали, через моє запізнення. 

– Ви з ним гарно ладнаєте, певно, на перший раз він пробачить. – Підбадьорливо сказав мені Джордж.

– Я на це щиро надіюсь. Я побігла, хлопці, буваєте. – Я помахала близнюками і сховалась в лісовій гущавині.

Я бігла на голоси. Вони не геть далеко зайшли в ліс. Нарешті я побачила купку учнів і ті, скупчилися навколо чогось. Що там відбувається?

Я підійшла ближче, і побачила, що Мелфой і Гаррі сперечаються. Все що я почула це: 

– Дементор, дементор. – Невдалий жарт, дуже невдалий. Звісно, ніякого дементора не було, а компанія Мелфоя тільки стояла та сміялась. Я кинула на блондина засуджуючий погляд і встала між однолітками. Надіюсь Геґрід не помітив моєї відсутності.