Другий розділ. Новий початок: Форкс, новий дім і шопінг з ноткою флірту

Дорога до нового дому все ще здавалася мені загадкою. У моїх руках був лише роздрукований із комп’ютера маршрут із карти, який я вдивлялася кожні кілька хвилин, щоб не пропустити потрібний поворот. 

Щойно я проїхала дерев’яний знак, який був колись пофарбований зеленою фарбою, із написом: 

“Welcome to Forks. Population: 3,120.” 

…моє серце невдоволено стиснулося. “Три тисячі людей,” — подумала я. — “Місто, де всі всіх знають. Чудово, тепер кожен мій крок стане подією. Про це я, якось не подумала” 

Попереду розкинулася головна вулиця міста. Тут не було нічого особливого — кілька маленьких магазинів, кав’ярня зі скрипучими дверима та стара автомайстерня. Я повільно їхала, розглядаючи вивіски: “Олімпійське Екіпірування Ньютонів,” “Форкська аптека,” “Домашнє кафе.” У вітрині одного з магазинів висіла табличка: “Сьогодні купуй три пончики — четвертий у подарунок!”. Над входом до кафе я помітила старий неоновий знак, який ледь мерехтів. 

Місцеві жителі не поспішали. Один чоловік у червоній сорочці розвантажував коробки з фургону біля магазину, а молода дівчина з рудим волоссям сиділа за столиком біля кав’ярні, щось записуючи в блокнот. “Тут дійсно час тече по-іншому, — подумала я, роздивляючись їхні розслаблені обличчя. – і всі на мене зглядаються.”  

Проїхавши центр міста, я звернула на дорогу, що вела далі від основного шляху. Густий ліс з обох боків щільно обіймав дорогу, кидаючи глибокі тіні, які майже повністю приховували сонячне світло. Звіряючись із роздрукованою картою, я мало не проїхала потрібний поворот. Різко натиснувши на гальма, я звернула на вузький шлях. Невеликий знак із позначкою “Приватна дорога” майже губився серед густої зелені.  

 Дорога до мого дому звивалася між соснами та дубами, що густо росли обабіч. Часом здавалося, що я їду в тунелі зі стовбурів і гілок, які утворювали природні арки.  

Попереду з’явилися кілька великих каменів, покритих мохом, наче спеціально розставлених для прикраси. Між ними росли молоді кущі — я навіть побачила кілька квіток дикої ожини, що контрастували зі спокійною зеленню. Біля під’їзду височіла стара сосна, чий вигляд нагадував сторожа, що мовчки вітав мене.  

Коли я, нарешті, побачила будинок, моє серце трохи стислося. Він був красивим — навіть надто красивим. Сучасний стиль із панорамними вікнами та чистими лініями, які я обрала на кресленнях, виглядав ідеально.  

Двір був акуратно облаштований: кілька великих валунів оточували клумби з дикорослими квітами. Біля вхідних дверей стояло два кущі самшиту в однакових чорних горщиках. “Ну, хоч на це можна не витрачати час,” — подумала я.  

Будинок стояв на краю густого лісу, де дерева здавалися нескінченними, а їхні верхівки губилися в сірому небі. Задня частина будівлі, що зависала над чистою, гірською річкою, підтримувалася масивними палями. Вода під будинком була настільки чистою, спокійною, що в ній відображалися обриси дерев і неба, створюючи відчуття, ніби ти перебуваєш на межі двох світів — земного й водного.  

Будівля виглядала сучасно й лаконічно, але в той же час гармонійно вписувалась в природний ландшафт. Фасад був виконаний із натуральних матеріалів — дерева теплих відтінків, темного каменю й скла. Панорамні вікна розташовувалися майже в кожній кімнаті, впускаючи м’яке денне світло і дозволяючи милуватися природою з будь-якого куточка дому. Здавалося, ніби ця будівля створена, щоб не ховати тебе від зовнішнього світу, а зробити його частиною твого життя.  

Я припаркувала свій Mustang на під’їзній доріжці біля гаражу який знаходиться ліворуч від входу, зупинившись на кілька хвилин, щоб просто помилуватися будинком.   

Відкривши вхідні двері, я опинилася в просторому коридорі з темними дерев’яними підлогами. Праворуч під сходами, що вели на другий поверх, була перша ванна кімната, скромна, але з усім необхідним.  

Кухня була праворуч за коридором, виконана з теплого дерева, з простим, але стильним дизайном: світлі полиці, сучасна техніка і великий острів для приготування їжі. Ліворуч розташовувалася зала з великим коричневим диваном і кріслами, що виглядали напрочуд зручними. Всі меблі мали зелені подушки, які ідеально поєднувалися з навколишнім інтер’єром. Поруч стояв камін із чорного каменю, а навпроти — телевізор, встановлений так, що виглядав як частина стіни. Вікна і складні двері з прозорого скла із зали відкривали вигляд на засклену терасу, що вела погляд на річку та ліс. На самій терасі стояли великі плетені крісла з м’якими подушками, а в кутку — низький дерев’яний столик, злегка покритий плямами від дощу, але все одно стильний і запрошуючий. Це було ідеальне місце для ранкової кави чи вечірніх розмов, коли сонце вже сіло, а навколо розгортається тиша лісу. Мені здалося, що це місце стане моїм улюбленим куточком у будинку. 

На другому поверсі було дві кімнати. Ліва — моя спальня, із панорамними вікнами, що виходили на ліс. Легка тюль і темні штори додавали затишку, а просторе ліжко біля стіни виглядало надзвичайно привабливо. Права кімната залишалася гостьовою, поки що порожньою, але й вона мала великий потенціал. Між цими кімнатами знаходилася ванна з білою плиткою, великою ванною і душовою кабіною. 

Ще раз пройшовшись будинком, перевіряючи деталі, я усміхнулася. У цьому місці була якась магія, яка давала відчуття захищеності. Тепер залишалося тільки трішки облаштуватися.  

***

Я присіла за барну стійку на кухні, розгорнувши блокнот і взявши ручку, щоб скласти список покупок. У голові крутилися думки про те, скільки всього потрібно, щоб перетворити цей простір на щось по-справжньому затишне.   

“Мій перший дім!” — я засміялася, і навіть якщо сміх був трохи нервовим, він все одно звучав по-справжньому. “Не мотель, не той смітник, де я завжди жила до цього.”  

Це був Сем: 

“Привіт, як ти? Як тобі новий будинок? Все гаразд?”  

Я посміхнулася, читаючи його слова. Брати завжди були поруч, навіть коли нас розділяли тисячі кілометрів. Я відчула тепло турботи й одразу ж відповіла: 

“Привіт, Семі! Все добре, дякую за турботу. Будинок виглядає чудово, хоча я поки що звикаю до цього нового місця. Річка і ліс насправді вражають, але дуже тихо, і я почуваюся трохи самотньо. Все нове, навіть запахи.” 

 Після короткої паузи я додала: 

“А у вас все в порядку? Я не зможу бути на зв’язку так часто, треба облаштовуватися.” 

 Відправивши повідомлення, я відійшла до вікна, дивлячись на терасу і дерева, що тихо шелестіли на вітрі. Я майже встигла звикнути до тиші цього місця, але вона починала потроху огортати мене спокоєм. 

 Склавши приблизний список покупок у блокноті, я все ще вагалася, чи чогось не забула. Мій початковий перелік був простим: посуд, постільна білизна, рушники, базові продукти й кілька дрібниць для дому. Додавши ще пару пунктів, я нарешті закрила блокнот. 

 Перед виходом я вирішила трохи розібрати речі, які привезла. Їх було небагато — усього одна спортивна сумка, що лежала в багажнику мого “Мустанга”. Здебільшого це були речі першої необхідності: кілька книжок, кілька змінних комплектів повсякденного одягу, кросівки, черевики, шкіряна куртка й одна річ, яка особливо гріла душу — фланелева сорочка Діна, яку я взяла без його дозволу. 

 Занісши речі в будинок, я оцінила свій вигляд у дзеркалі. Я була середнього зросту, десь 1 м 70 см, із гарною фігурою, що свідчила про регулярні тренування. Каштанове волосся з природними хвилями спадало на плечі, зелені очі, які я успадкувала від Діна, точніше від мами…  

Одягнулася я просто, але тепло: сірі теплі брюки, синій светр, який трохи підкотила на талії, щоб видно було ремінь. На ногах — коричневі ботильйони на невисокому підборі. “Непогано,” подумала я, поправивши волосся і взявши ключі від Mustang. 

 Дорога до міста була мальовничою, і я не могла не милуватися природою, що оточувала мене. Здавалося, ніби цей край був відрізаний від усього світу. Переїхавши через міст, я опинилася в самому серці Форкса. Як я й передбачала, місто було невеликим, із затишними вулицями, кількома магазинами та кафе, які, здається, знали тут усі. 

 Я припаркувалася біля одного з магазинів. Мій перший пункт — магазин Ньютонів, про який я прочитала в путівнику. Він виявився більшим, ніж я очікувала, і складався з кількох відділів. Зайшовши всередину, я помітила відділ з посудом. Вибір був скромним: базові набори тарілок, чашок і столових приборів. Я вибрала білий набір без дизайну. 

 Тепер, коли вибір був зроблений, я продовжила обшук. Рушники, постільна білизна, пледи — все це я швидко оглядала, розуміючи, що тут не знайду нічого особливого. Вибір був обмежений. Я гірко посміхнулася, згадуючи, що мені доведеться поїхати в Порт-Анджелес за більш серйозними покупками, коли з цим розберуся. Вибір — це, напевно, одне з тих благ, що я втратила з переїздом сюди. 

 Поки я все це вибирала, помітила головний відділ цього магазину, величезний відділ спортивного спорядження та всього для походів. У ньому можна було знайти все: від рюкзаків до гірського спорядження. Там до мене підійшов світловолосий хлопець у фірмовій футболці магазину. Він посміхався, тримаючи в руках коробку з товарами. 

 — Привіт, ти, мабуть, новенька? Я Майк Ньютон. Це наш сімейний магазин, — він простягнув руку для привітання. 

 — Привіт, — відповіла я, стискаючи його руку. — Гарний магазин. 

 Майк, помітно захоплений, почав запитувати про мене: де я живу, чому переїхала, і чи не шукаю я компанію. Його флірт був очевидним, і, чесно кажучи, це виглядало трохи наївно. Я була настільки старша ментально, що навіть його добрі наміри лише насмішили мене. Але я не показала цього. Моя мета була інша — асимілюватися і, можливо, знайти пару друзів серед місцевих, не відлякуючи їх своєю байдужістю. Мені ж ще до школи тут ходити. 

 Майк продовжував: — Якщо хочеш, можу показати тобі місця для прогулянок. Це місце насправді класне для кемпінгу. І, до речі, можливо, пізніше можна було б перекусити десь разом. Як щодо того? 

 Я посміхнулася, утримуючи себе від того, щоб подивитися на нього з гумором. 

 — Дякую, Майк. Можливо, пізніше. Поки що є кілька справ, які треба завершити. 

 Він не відступив. — Ну, як вирішиш, я в будь-який час готовий. Можна познайомити тебе з іншими місцевими. 

 Я трохи покивала головою, стараючись зберігати ввічливість, не проявляючи зайвої зацікавленості. Це все виглядало так типово для підлітка, але я не хотіла відштовхувати його відразу. Потрібно було звикати до місцевих умов, а для цього важливо було зберігати спокійний і привітний вигляд. 

 Майк, здається, зрозумів, що не треба більше настоювати, і попрощався, залишаючи мене з моїми думками. 

 Зарядившись настроєм, я вирішила перекусити в місцевій закусочній. Це був невеликий заклад із кількома столиками біля вікон. Я сиділа за столиком у кутку кафе, намагаючись розслабитися і насолоджуватися своєю чашкою чаю, коли до мене підійшов чоловік. Спочатку я навіть не помітила, хто це, але його присутність була відчутною. Високий, з темними вусами та міцною постаттю, він виглядав як типовий представник місцевої влади — шериф, якщо не помиляюся. Він мав те саме вираження обличчя, яке часто бачила в тих, хто працює у правоохоронних органах: певну суворість, зосередженість, але й спокій. 

 — Привіт, — сказав він, підходячи до мене, і я підняла погляд. — Я Чарлі Свон, шериф Форкса. 

 Він простягнув руку, і я невимушено її потиснула. Всі ці деталі його зовнішності, вираз обличчя — все було таким типовим, але я намагалася не звертати на це увагу. 

 — Привіт, — сказала я, намагаючись виглядати спокійно. — Я Емма Сінгер. 

 Він злегка нахмурився, ніби приміряючи моє ім’я на язик. 

 — Сінгер, кажеш? — повторив він, піднімаючи брову. — Новенька, виходить? 

 Я кивнула, намагаючись виглядати безтурботно, хоча всередині відчувала, як мої думки застрягли на його словах. Тільки я приїхала в це містечко, і вже цей чоловік зміг витягти з мене більше, ніж я планувала. 

 — Так, тільки переїхала, — відповіла я, посміхаючись, щоб зберегти приємний вигляд. — Батько дав мені шанс відпочити від міської метушні. 

 Чарлі не здавався задоволеним моєю відповіддю. Його погляд був уважним, і я відчула, як він оцінює кожне моє слово. 

 — Ага, зрозуміло, — сказав він, але щось в його виразі не змінилося. — Тут не так багато нових обличь, тож я не міг не помітити тебе. Що тебе привело до Форкса? 

 Мені не було звички відкриватися перед іншими, тим більше, коли вони були такими уважними до кожної дрібниці. Я відчувала, як він просто не відпускає мене своїм поглядом. Але я не могла дозволити йому розкопати більше, ніж потрібно. 

 — Я сама, — відповіла я, намагаючись виглядати так, ніби нічого особливого в цьому не було. — Батько з братами часто в дорозі, я звикла бути самостійною. 

 Чарлі, схоже, помітив, що я не готова ділитися більше, і тому змінює тактику. Він не продовжив допит та його погляд відтанув. 

 — Якщо тобі потрібна буде допомога, звертайся, — сказав він наостанок. — До речі, моя дочка теж незабаром переїде сюди. Може, вам буде про що поговорити. 

 Чарлі залишив мене зі своїм чаюванням, і я поглянула йому вслід, вражена, що моє бажання залишитися непоміченою в цьому містечку може бути складнішим, ніж я думала.  

 Наступним пунктом був продуктовий. Тут вибір був трохи кращим, але я зупинилася на найнеобхіднішому: молоко, сир, хліб, фрукти, паста, кава, чай. Завантаживши все в візок, я швидко розрахувалася і вирушила додому. 

***

Після розвідки у місті та шопінгу я нарешті повернулася додому. Пакунки з речима для спальні та ванни залишила в передпокої, а сама вирушила на кухню. Розклала продукти до холодильника а ті що зараз потрібні для пасти, витягла та поставила на поверхню: спагеті, помідори, часник, базилік і сир. Ввімкнула колонки біля телевізора і вибрала плей лист, який мені порадив Дін. Музика старих рок-хітів заповнила простір, і я, хоч і не була в повному спокої, все одно насолоджувалася моментом. 

 Після того, як вечеря була готова, я винесла тарілку на терасу. Відкрила вікна, і холодне повітря одразу вдарило у лице, але мені це не заважало. На вулиці почався дощ, краплі тихо стукали по даху, а я сіла на плетене крісло, залишаючи двері відчиненими, щоб відчути спокій цієї миті. Ліс навколо тягнувся темними обрисами, а шум дощу разом із музикою дарували мені відчуття затишку. 

 Поклавши телефон поруч, я почала їсти, і тут на екрані з’явився знайомий номер. Дін. 

— Привіт, Ді, — почулося в трубці. — Як день пройшов? 

— Нормально. Шопінг, покупки… не так багато чого нового. — В її голосі відчувалася спокійна ритмічність, яку створював сам процес спілкування. — Як ви там, як з полюванням? 

— Як завжди. — сміх Діна звучав м’яко. — Ти не думай про це, краще розслабся. Що там у тебе, ще не знайшла хлопця? 

— Все добре. — Діана засміялася, знову поринаючи в приємне безтурботне відчуття розмови. 

— Чудово. — Голос його став трохи м’якшим. — Якщо що, відразу телефонуй. По будь-якій причині. 

  Мене огорнув спокій, і я насолоджувалася кожним моментом цієї розмови. Після кількох хвилин ми попрощалися, і я повернулася до своєї вечері.  Ще кілька хвилин провела на терасі, насолоджуючись дощем і спокоєм, перш ніж встала і повернулася всередину. Залишила посуд у раковині й пішла на верх щоб нарешті відпочити від сьогоднішніх пригод та довгого шляху до мого нового дому. 

 Наступного ранку, насолоджуючись ранковим світлом і тишею, запашною кавою та кількома стрічками смс від Сема, Діана вирушила вдягатися і готуватися до поїздки до Порт-Анджелес. 

 «Не забувай поїсти, Ді. І якщо щось буде не так, дзвони», — написав Сем у своєму останньому повідомленні. Ці прості слова, незважаючи на свою простоту, завжди дарували мені відчуття підтримки і спокою. 

 Я посміхнулася, кладучи телефон на стіл, і почала вибирати одяг. Цього разу обрала чорну шкірянку , яка підходила до мого стилю і робила мій образ більш впевненим. Чорні джинси, блуза з тонким принтом і зручні кросівки завершили лук. Також підв’язала волосся в простий хвіст, залишивши кілька пасм, і закинула сумку на плече. Шкірянка додавала того самовпевненого вигляду, який я любила. Вийшовши на вулицю, я відчуваю що готова до нової поїздки та шопінгу. 

 Не поспішаючи, насолоджуючись поїздкою та краєвидами навколо, я згодом побачила на пагорбі стоянку з оглядовим майданчиком. Зупинила машину, щоб помилуватися краєвидами. Свіже повітря, гірський пейзаж, спокій — я розслабилася, сидячи на капоті своєї машини. Природа навколо була непередавана. 

 Але коли підняла погляд, щось привернуло мою увагу на схилі гори. В темряві дерев та кущів з’явилася швидка темна фігура, яка зникла в лісі. Я прислухалася, спробувавши зрозуміти, чи це дійсно щось було чи просто здалося. Хоча мені хотілося переконати себе, що це нічого не значить, я не могла себе обманювати.  

 В моїх інстинктах була ясність — я точно побачила щось, що рухалося. 

Мій зір, звісно, був гостріший, ніж у звичайних людей, але цього разу… може, це просто гра світла і тіні? Все ж я не могла припинити думати про це. 

 “Не твоє це діло, Діано,” — різко перебила свої думки, намагаючись заспокоїти себе. — “Не втручайся.” Я добре знала правила, і це не повинно було мене зачіпати. Я була насторожена, але пам’ятала угоду з Кроулі. Моя місія зараз — не втручатися в чужі справи, не шукати нових проблем. Це не мала бути моя боротьба. 

 Відвернула погляд і глибоко вдихнула. Я переконала себе, що краще залишити все як є. Сіла в машину та запустила двигун і знову вирушаю в дорогу. Повітря за вікном стає прохолодним, а дорога — порожньою. Я спостерігаю за вигинами шляху, що веде до Порт-Анджелес. Не поспішала. Їхала, насолоджуючись кожною хвилиною цієї подорожі. Музика старих рок-хітів, лунала з динаміку, і я, відчуваючи зв’язок із братом, почала підспівувати. Одна з його улюблених пісень була такою ж класичною, як і він сам.  

 Всі ці рокові акорди і ритми гармонійно поєднувались із моїм настроєм. Я не могла не посміхнутись, думаючи про нього, і по дорозі повторювала рядки, ніби знову відчувала його присутність поруч. Це стало для мене чимось особливим, маленьким ритуалом, улюбленою піснею, яку я співала, коли мені не вистачало простих моментів. 

 За кілька годин я нарешті помітила знак, що вказував на Порт-Анджелес. Далеко попереду виглядали хмари, що затягували горизонт. Хоч я і планувала тут провести кілька годин, щось в мені змусило відчути певну незручність. Місто відрізняється від Форкса, він здається більш відкритим і людяним, але так само таємничим у своїх куточках. Відчуття того, що я тут чужа, продовжує мене переслідувати. 

 Зробивши поворот, я в’їжджаю на паркінг торгового центру. Машин не так багато, і я вирішую припаркуватися ближче до входу, щоб не витрачати час на пошук місця. 

 Я вимикаю двигун і вийшла з автомобіля. Місто не здається таким великим, але я відчуваю, що не можна тут затримуватися надовго. Стрімко попрямувавши до входу, я не можу не помітити ще одну річ — цей центр, хоч і виглядає сучасно, зберігає якусь дивну атмосферу, що нагадує старі часи. Люди, що йдуть по коридорах, розмови, звуки — все це мимоволі інтригує. 

 Перш ніж піти в магазини, я зупиняюся біля одного з кафе, замовляючи каву. За ці кілька хвилин я намагаюся зібратися з думками, щоб не потрапити в спокусу займатися тим, чого не можна. 

 Я заходжу до першого магазину, розглядаю косметику та засоби для догляду за тілом та обличчям. Зосереджена на виборі, я почала оцінювати різні креми та маски для обличчя. 

Проте мій погляд раптово зупиняється на двох дівчатах, які стояли поруч, вибираючи продукцію. Їхня розмова була безтурботною, вони сміялися, як звичайні люди, і це спочатку не привертало моєї уваги. Але щось в них було дивне. Вони виглядали надто ідеальними — їхні риси обличчя були майже бездоганними, а шкіра здавалась без єдиної плямки. Одна з них, особливо, була неймовірно гарною, навіть більше, ніж інша — і це було дивно, бо, здавалося б, обидві були надзвичайно красивими. 

 Її волосся було натурального світлого відтінку, блищало на світлі, немов з полотна картини. Я почала відчувати незрозуміле занепокоєння, наче щось не так. Мої інстинкти не підводили мене. Щось було не так у цьому ідеальному вигляді, і це сприймалося як тривожний сигнал. 

 Це відчуття не можна було назвати простим сумнівом. Воно нагадувало те, що я відчувала тільки в присутності надприродних істот. Мене непокоїла кожна дрібниця в їхній поведінці, мовчазна ідеальність, яку вони не намагалися приховати. Чи була це просто моя уява, чи щось більше? Я не могла це зрозуміти. 

Серце калатало швидше, і я примусила себе знову подивитись на полички перед собою. Мої думки намагалися зрозуміти, що відбувається, але з кожною секундою відчуття ставало лише сильнішим. 

 Думки почали плутатися, але раптом мене відволікла молода дівчина, яка працювала в магазині. Вона підійшла до мене з м’якою усмішкою і ввічливо запитала: 

 — Добрий день! Може, вам допомогти з вибором? Я можу порекомендувати нові засоби для волосся або догляду за шкірою. 

 Я на мить зупинилася, повертаючи погляд від ідеальних дівчат на стелажі з косметикою, і посміхнулася у відповідь. Придивившись до цієї дівчини, я зрозуміла, що вона абсолютно не викликає жодних підозр. Лише прагнення зробити свою роботу добре, ні більше, ні менше. 

 — О, так, будь ласка. Я шукаю хороші засоби для волосся, — відповіла я, намагаючись відновити рівновагу в своїх думках.  

 Коли я повернулася поглядом до місця, де ще кілька хвилин тому стояли ті дівчата, я не побачила їх. Вони зникли так швидко, наче їх і не було. Все навколо виглядало звичайно, і я більше не відчувала того дивного, незрозумілого напруження, яке охопило мене раніше. Час від часу я кидала погляд на полички, вибираючи все, що мені потрібно, і навіть не зважаючи на те, що було навколо. 

 Можливо, це просто мої нерви. Місто нове, а я намагаюся впоратися з усім, що сталося. Я продовжувала вибирати шампуні, маски для волосся і засоби для догляду, наче не було нічого особливого. Відчуття, що все в порядку, поверталося. 

Дівчина охоче почала розповідати про нові лінії засобів для догляду за волоссям, пропонуючи маски, сироватки та олії для волосся, що обіцяли зволоження та живлення.  

Я уважно слухала її рекомендації, поки моя рука не почала інтуїтивно вибирати дорогі й якісні продукти. Шампуні, кондиціонери, олії для кінчиків волосся — я вибирала те, що мені справді хотілося спробувати, не звертаючи уваги на ціну. Придбати найкраще для волосся, яке було так важливим для мене, здавалося природним. 

 Моя рука все ще мимоволі ковзала по полицях, забираючи все, що мені було потрібне. Ці продукти, — вони давали відчуття того, що я все контролюю. І більше нічого не мало значення. 

 Я продовжила свій маршрут по магазину, зупинившись біля стелажів з косметикою для обличчя. Обирала ретельно: засоби для очищення, крем для зволоження і навіть кілька масок для догляду. Після цього мій погляд ковзнув на декоративну косметику. Взяла легкий блиск для губ, туш і кілька нейтральних тіней. Все виглядало просто, але стиль було важливо підтримувати навіть у дрібницях. 

 Я увійшла до магазину декору і одразу відчула, як тутешня атмосфера буквально закликає витрачати гроші. Тепле світло, м’яка музика у фоні та неймовірна кількість дрібничок, кожна з яких виглядала наче створена для мого нового дому. Здавалося, тут є все, чого може захотіти душа. 

 На полиці з декоративними подушками я зупинилася довше, ніж планувала. Тримала в руках спочатку світло-зелену, яка нагадувала про весняну траву, потім кремову з невеликим етнічним візерунком. Обидві виглядали чудово, але я уявила, як кремова пасуватиме до коричневих крісел у вітальні, і вибір зробився сам собою. 

 Далі моя увага перейшла на статуетки. Тут уже вибір був складнішим. Маленький білий слон здавався милим і наче приносив удачу. Але поруч стояла керамічна фігурка у формі лісового оленя, тонка й витончена, з натуральними дерев’яними деталями. “Слон для затишку чи олень для гармонії з природою?” — подумала я. 

  Я крутила обидві статуетки в руках, намагаючись уявити, де вони стоятимуть. Білий слон виглядав ідеально для полички біля каміна, але лісовий олень краще пасував би до панорамного вигляду з вікон. Урешті-решт я вирішила взяти обидві — надто різні, щоб обирати між ними. 

 На сусідньому стенді мене привернули ароматичні свічки в керамічних чашах. Я нахилилася, щоб перевірити аромати: лаванда з ваніллю, цитрус із м’ятою та щось, що називалося “лісовий світанок”. Останній запах одразу нагадав про дощовий ранок, коли я сиділа на терасі. Без вагань я поклала свічку в кошик, але, побачивши ціну, замислилася. 

 “Це ж інвестиція в атмосферу,” — переконала я себе, і посміхнулася, знову обертаючи свічку в руках. 

 Далі був відділ із невеликими рамками для фото. Я довго розглядала варіанти: дерев’яні, металеві, навіть із натурального каменю. У результаті вибрала дві — одну мінімалістичну для сімейного фото, іншу з різьбленими візерунками для особливих моментів. 

 Коли я дійшла до килимів, то зрозуміла, що вибір тут буде ще важчим. Мені сподобався невеликий плетений килим із природних волокон, який здавався ідеальним для входу, але поруч був більший килим, кремового кольору з темно-зеленими візерунками. Він нагадував старовинний стиль, який би пасував до каміну. 

 “Мабуть, треба буде доставку,” — подумала я, оглядаючи розміри. У цей момент до мене підійшов консультант, молодий чоловік із доброзичливою посмішкою. 

 — Доброго дня, можу чимось допомогти? — запитав він. 

 — Насправді, так, — я вказала на килим. — Думаю, він ідеально пасуватиме до моєї вітальні, але як із доставкою? 

 — Якщо ви плануєте взяти більше речей, доставка буде не дорогою, — він відкрив планшет і показав список варіантів. — Можу запропонувати допомогу з вибором. 

 Це було якраз те, що потрібно. Він швидко допоміг розрахувати, скільки позицій можна додати до замовлення, щоб отримати доставку до Форкса. Я зупинилася ще на кількох дрібничках — підставці для ключів у формі гілки, невеликому настільному дзеркалі для спальні та вазі для свіжих квітів. 

 Коли всі покупки були оформлені, консультант записав адресу для доставки й пообіцяв, що речі прибудуть упродовж трьох днів. Я ще трохи постояла, насолоджуючись атмосферою магазину, а потім, усміхнена, вирушила до виходу. “Це був гарний вибір,” — подумала я, залишаючи приміщення. 

 Я завжди любила шопінг, особливо коли це був час створювати новий гардероб для нового етапу життя. Цього разу я знала, що мені потрібно: стильні речі, які виглядають природно й універсально. 

 Першим пунктом у списку стало пальто. Класичне вовняне бежеве пальто з поясом одразу привернуло увагу — воно виглядало строго, але затишно. До нього я додала чорний шкіряний тренч, матова текстура якого здавалася ідеальною для прохолодних днів. 

 Зимова куртка, кілька пар джинсів різного крою й кашемірові светри стали наступними покупками. Вибір був простим, адже я знала, що всі ці речі стануть основою гардеробу. А для витончених образів я взяла спідницю у клітинку та жакет у стилі бохо з вишивкою. 

 Що стосується взуття, то тут я не шкодувала часу. Чорні челсі на платформі, зимові черевики хакі з хутром і високі чоботи з карамельної замші завершили список. Також не втрималася від білих кедів для повсякденного носіння й уггів для дому. 

 Для пробіжок і тренувань я вибрала кілька комплектів спортивного одягу й легкі кросівки, які ідеально підійдуть для лісових стежок Форкса. А ще додала кілька затишних піжам і білизну — базову для буднів і розкішну “для себе”. 

 Шопінг видався довгим, але кожна річ, яку я обирала, здавалася правильною. У цих деталях я створювала нову версію себе для життя у Форксі.  

 Коли всі покупки були зроблені, я зрозуміла, що гардероб тепер укомплектований на всі випадки життя. Від тренувань у лісі до домашнього затишку — я була готова до будь-яких моментів. 

 Я зробила ще один крок до свого Mustang, несучи в руках кілька пакетів. Уже було смішно, як я знову йду до машини, щоб покласти все в багажник. Кожного разу більше і більше покупок, і я майже була впевнена, що машина не витримає. Здавалося, я ніколи не зупинюся. 

 “Здається, я повертаюся в ті часи, коли кожна копійка мала значення”, — подумала я, згадуючи, як раніше з братами ми замовляли все на чужі імена, щоб залишатися непоміченими. Тоді це було як щось звичне, як рутина. Дін часто вигадував різні способи, як обійти систему. І не тільки з картками. 

 Пригадую, як він завжди махлював у більярді, змушуючи всіх думати, що це просто удача. Я сміялася, коли він хвалився, що “гра — це лише питання правильних кутів”. І я знала, що це більше про те, як він міг маніпулювати ситуацією, ніж про саму гру. Він був майстром у тому, щоб вигравати без особливих зусиль, і я часто дивувалася, як йому це вдавалося. А ще, як він умів вигравати на автоматах, коли всі інші вже здавалися і йшли. Той момент, коли навіть система не могла протистояти його хитрощам. 

 “Боже, ми були такі дурні”, — подумала я, посміхаючись, поки ставила останні пакети в машину. Але одночасно я розуміла, як це допомогло нам вижити і навіть почати жити краще. Зараз, коли я могла дозволити собі ці покупки, здавалося, що все це відходить на другий план. Проте теплі спогади про ці часи нікуди не зникали. 

 Я часто сміюсь, згадуючи, як ми далеко зайшли від тих часів. Але іноді, навіть зараз, я все ще не завжди дію по білих правилах. Звісно, не так часто, як раніше, але все одно трапляються ситуації, коли треба заходити в систему, обхідними шляхами взламувати облікові записи корумпованих фірм, які обкрадають людей. Це свого роду цифровий реванш за всі ті роки, що ми провели, маніпулюючи системами. І буває, що я отримую замовлення від держави — прокачати їхні сервіси і проникнути в бази даних злочинців, які вважають, що можуть діяти безкарно. Чому б і ні? Якщо хтось думає, що він грає за власними правилами, я маю повне право показати, як це робиться на професійному рівні. 

 Після того, як я поклала всі покупки в багажник, я сіла в машину і завела двигун. Радіо заповнило салон, голоси ведучих змішувались із комерційними оголошеннями, але я швидко перемкнула на музику. Хотілося заспокоїтись після такого дня, тому я відключила все зайве. 

 Я їхала, думки перебігали між новими речами й іншими дрібними переживаннями. Пісня раптом змінила атмосферу в машині, коли я вже проїжджала більшу частину дороги. Ця пісня — Roslyn — була неймовірно затишною, хоча я ніколи раніше її не чула. 

 “And if you were to ask me, 

I would say that I’m not ready, 

But I would find a way.” 

 Її слова, хоч і не знайомі, торкалися чогось глибокого в мені, немов я відчувала щось дуже знайоме. Якесь непередбачене відчуття захопило мене, коли я під’їжджала до місця, де зупинялася кілька годин тому. І саме тоді це сталося. 

З лісу різко вискочила величезна фігура  — вовк. Я не могла відвести погляд, коли він налетів на машину. Його очі були абсолютно не людські — у них була якась давня таємниця, чи може, навіть, попередження. Я застигла на місці, здавалося, час зупинився. 

 Серце стиснулося від того, що заряджений револьвер з срібними кулями в багажнику в тайнику під всіма покупками. 

Я швидко натиснула на гальма, відреагувавши на ситуацію. Машину трохи занесло, і я зупинилася прямо на парковці, де стояла декілька годин тому. Мені не вистачало слів, щоб описати, що саме я відчула в цей момент.