Торкаючись моря

Сьогодні вранці Паші було особливо складно змусити себе прокинутися, будильник давно розривався, у марних спробах привернути його увагу. Яскраве вересневе сонце наповнювало кімнату, а промені лагідно торкалися жовтувато-оливкової шкіри обличчя. Не довго зміг чинити опір, здався. Взявши телефон у руки хлопець побачив нове повідомлення, воно було від Жені – його найкращої подруги.

“-Хай! Сьогодні зустрічаємось у шкільному холі о 8:20, сподіваюся не забув дорогу? НЕ ЗАПІЗНЮЙСЯ!” – писала дівчина.

“-Ну і гидка ж ти, не переймайся, не забув.” – відповів він і піднявся з ліжка.

Вдома вже нікого не було, батьки пішли на роботу, не поспішаючи зібравшись він теж поспішив залишити квартиру. Погода зачаровувала, не дивлячись на легкий вітерець було досить тепло, але хлопця це не хвилювало і не тішило, він ледве перебираючи ноги, просто намагався не заснути. Так опинився перед входом у свою нову школу, точніше не зовсім нову, саме в ній Паша став школярем 10 років тому, і навчався початкові класи, але потім пішов у сильнішу, приватну. Там було все: друзі, знайомі, вчителі до яких він звик, але, як виявилося, вантажник і продавщиця в магазині не можуть тягнути навчання сина. Не хотів він повертатися сюди, але вибору не дано.

 ***

          В той день так само було складно прокинутися,  сонячне проміння пестило шкіру. Це було перше вересня 2005, Паші було 6 років. Того дня всі і все здавалося святковим, навіть омлет, який був невід’ємним атрибутом кожного ранку, здавався іншим. Хлопчика випрасуваного і з квітами в руках повели до школи. Це був по-справжньому теплий, сонячний осінній день, він йшов з мамою за руку, його дуже вабила цікавість до того місця, куди вони прямували.

Прийшли. Всадили за парти. Наказали мовчати, надихаючий початок шкільного життя. Вчителька-Галина Іванівна, того дня посміхалася на всі 32 зуби і радісно знайомилася з учнями.

День закінчився, розпочався наступний. Знову прокинувся, поїв і схаменувся не встиг як сидів за партою. Було цікаво спостерігати за однокласниками, але він не поспішав заводити розмову, та й не хотів особливо. Як раптом помітив дівчину, що йде в бік його парти, вона була світловолосою з вираженими рисами обличчя, коли підійшла, жваво прокартавила:

-Вітаю! Мені звуть Женя, можна я сяду поруч? – говорила вона натхненно.

– Звичайно… – розгубився хлопчик.Вона сіла поруч і розклала все своє приладдя на стіл.

– Як тебе звати? – обернулася вона з цікавістю.

– У мене подвійне ім’я Павло-Арслан, але можеш називати просто Паша, – повільно простягнув чекаючи наступних питань. Багато хто дивувався, перепитував чи не правильно вимовляв його ім’я, тому для нього це стало в порядку речей.

Женя повернула голову цікаво роздивляючись сусіда, ніби облизуючи поглядом, – ніколи не чула щоб у людей було два імені, батьки не змогли визначиться? – На її обличчі проступила посмішка.

– Ні – суворо відповів Паша, – мій дідусь-татар, наполіг на тому, щоб мені дали друге ім’я,-хлопець нервово почав перебирати ручку в руках.

Більше того дня вони особливо не говорили. Вона продовжувала сідати біля нього і посміхатися, радісно починаючи розмову. Дні минали, нічого цікавого не відбувалося, а Женя так і залишалася єдиною людиною, з якою він розмовляв.

Протягом 4 років, поки він ще не перейшов до іншої школи, вони почали добре спілкуватися. Виявилося, що Женя не дивлячись на свій миловидний вигляд, була досить спритною та жвавою, і нехай Паша був повною її протилежністю, їм було комфортно разом. Вони ніби доповнювали одне одного.

***

           Спогади перервалися, коли хлопець помітив подругу, що чекала його в холі. Він почав прямувати до неї.

– Агов! – вигукнув Паша.

Коли та побачила його, то посміхнулася так широко, як тільки могла, вона підбігла до нього і обгорнула  руки навколо шиї, обіймаючи друга.

– Ти спізнився, зараз 8:22, – констатувала дівчина, дивлячись на годинник.

– Я йшов так швидко, як тільки міг, – хлопець закотив очі, – куди нам треба йти?- Кинув у наздогін він повільно сповзаючій  Жені.

– До класу, йди за мною. За час коли тебе не було багато чого змінилося, дехто пішов у школи краще, або в коледжі, навряд чи тебе хтось згадає.

Вони швидко дісталися класу, він був відкритий, хлопець поспішив зайти за Женею. Увійшовши всередину Паша побачив, що багато хто вже прийшов і з цікавістю розглядає його. Друзі пройшли до передостанньої парти середнього ряду і посідали, Женя радісно віталася зі своїми однокласниками, обмінюючись враженнями про минуле літо.  Пашу вона теж не забувала і представляла  його всім, а він лише хитав головою не видаваючи ні звуку. Аж раптом почувся чийсь голос із натовпу.

– А ти німий, чи що? – грубо викрикнув хлопець, – або язик проковтнув? – Продовжував він з глузуванням питати новенького.

Посмішка Жені зникла, склалося таке враження, що її там ніколи й не було. Вона люто подивилася на кривдника і вдихнула глибше, щоб випалити щось на захист друга, але Паша перервав цей ритуал.

– Не німий, – майже байдуже протягнув він. – А ти я бачу любиш дотепнуватись.- на обличчі Паші з’явилась переможна посмішка.

Образника буквально захлеснула хвиля люті, він повільно зрушив з місця в бік новенького, як почувся чийсь протяжний, до болю байдужий голос.

– Олеже, може вистачить докопуватися до новенького? А то дивися і перелякаєш ненароком, до бабусі доведеться вести, що б переполох зняла.- навіть не дивлячись у їхній бік говорив рудоволосий, високий хлопець, він був на кілька сантиметрів вище за Пашу.

Новенького ці слова і байдужість зачепило, але він не подав виду і просто спостерігав за тим, як Олег слухняно відступив.

-Не звертай уваги, він придурок, – почала заспокоювати Женя.

– Нічого страшного, мені все одно, що цей дурень там думає про мене, – швидко відповів хлопець.

Через кілька хвилин у клас увійшов учитель, він був на вигляд років сорока, високий і в окулярах, відразу вітаючи свій клас.

– Здрастуйте, молоді люди! Мені дуже приємно бачити вас після літніх канікул, ну гаразд, не дуже радий, я молився, щоб ви всі розійшлися по коледжах. Але видно не доля, а шкода! – з широкою усмішкою на обличчі говорив чоловік.- Ви вже напевно помітили,що цього року у нас поповнення

-Звичайно помітили, Іване Петровичу, поки ви як завжди спізнювалися на урок. — почувся глузливий, але дружній голос учня.

– Я скільки разів повторювати мушу, вчитель не спізнюється, а затримується. Це зовсім різні речі-говорив чоловік на автоматі.- Продовжимо. До нас перевівся новенький, йди сюди. – покликав Пашу жестом.- Ну, поділися з нами, звідки перевівся, як звуть, чим захоплюєшся та ще що там.

Хлопець з небажанням почав розповідати, розуміючи, що попросити відвалити вчителя буде трохи грубо.

– Моє повне ім’я Ковальчук Павло-Арслан.- Витримавши паузу в очікуванні питань щодо імені, він продовжив.- Перевівся з гімназії, займаюся кінним спортом з дитинства і у вільний час вчуся грати на гітарі.

Іван Петрович переконавшись, що хлопець закінчив, продовжив, – ім’я яке у тебе цікаве, означає що, чи просто модно так? – З щирим інтересом запитав викладач.

– Мій дід-кримський татар, наполягав на тому, щоб дати мені друге ім’я, до речі, воно позначає «Лев».

– Ну Паша, дякую що розповів, так скажемо рәхим итегез (з тат. “Ласкаво просимо”). – натхненно промовив вчитель чекаючи відповіді.

– Рәхмәт (з тат. “Спасибі”)- кинув неохоче Арслан.

Сьогодні був один урок, після якого Паша з Женею вирішили трохи прогулятись. Вони пішли до парку, який знаходився за 10 хвилин від школи. Надворі гуляв легкий вітер, сонце, то ховалося, то показувалося з-за хмар. Ішли друзі в труновій тиші, але вона не була напруженою і обтягнутою, а навпаки, заспокійливою, дружньою.

Вони прогулювалися години дві, розмовляючи на різні теми так, як вони це завжди робили. Ніхто не наважувався розпочати розмову про те, що сталося, можливо, тому що Пашу це мало хвилювало. Але все ж таки Женя вирішила почати.

-Те, що сталося в школі, ти цей, не звертай особливо уваги, вони так до всіх. – стурбовано говорила дівчина.

Вона ще сказала б пару втішних слів, але хлопець перебив її.

– Все гаразд, справді.

Більше вони того вечора не згадували про цей інцидент, Паша провів дівчину до зупинки і пішов додому.