Друге завдання
від Tenkasei Ryo – У неї досить таки важка амнезія, – мовив лікар Масумі, після різних тестів з дівчиною.
– Тобто вона взагалі нічого не пам’ятає? Білий лист? – він ніяк не міг в це повірити, тому слухати все це було дуже важко. Але не було зрозуміло від чого саме, він такої нової ноші чи від провини за зроблене?
– Боюся, що дійсно “білий лист”, – погодився лікар, – хто ви є для пацієнтки?
– Я її сусід, – збрехав Масумі, – я нещодавно переїхав та встиг трохи поспілкуватися з…- треба було негайно придумати їй ім’я, – Нацукі. Вона дуже мила та привітна. З нею завжди цікаво спілкуватися, – детектив правдоподібно посміхнувся.
Лікар уважно подивився на нього та поправивши окуляри, мовив:
– Добре. Ви згодні взяти за неї відповідальність допоки пам’ять до неї не повернеться?
На секунду замислившись, Масумі кивнув.
– Що мені потрібно буде робити?
– По-перше – підписати документи, по-друге – заплатити за госпіталізацію та по-третє – слідкувати за нею та надавати їй ліки. По можливості допомагати їй повернути спогади.
– Добре, я згоден.
– Як ти? – запитав Масумі, сівши біля ліжка “Нацукі”.
– Голова пройшла, але мені боляче від того що я не можу згадати, – сумно мовила вона.
Як би не хотілося брехати, але іншого виходу не залишалося. Раз він почав цей спектакль, то зараз варто і її підключити в цю виставу.
– Тебе звати Мамія Нацукі. Ти моя сусідка. Я нещодавно переїхав, тому не знаю про тебе більше. – мовив детектив, взявши її за руку, – я домовився з лікарями, що можу піклуватися про тебе, допоки твоя пам’ять не повернеться. Але потрібна ще й твоя згода на це.
Дівчина сором’язливо опустила очі вниз. Було страшно, але цей Масумі її не лякав. Поруч з ним було якось навіть й тепло.
– Я не знаю…- мовила вона, стиснувши руку детектива.
– Нічого, – він погладив її по голові, – у тебе є час. Я не ображу тебе.
“Нацукі” ж підняла очі та подивилася на Масумі. Той все ще посміхався та тримав її за руку. Великим пальцем він гладив її тонку долоню. “Добрий, такий милий та навіть й симпатичний” – пронеслося в її думках. Сама того не помітивши, вона тихо посміхнулася йому.
– Тобі краще? – поцікавився детектив.
– Трохи…мені здається, що вам можна довіряти…тому я згодна, – мовила Нацукі.
– Нічого не бійся…все буде добре.
Цей день пройшов для Масумі спокійно. Він подзвонив на роботу на взяв лікарняну відпустку на тиждень. Наступного дня Нацукі виписали з лікарні та детектив повіз її до себе додому. В душі він радів, що хоч трохи але може відпочити від своєї детективної діяльності. Краще вже з Нацукі бути, аніж в бюро сидіти та докази розшифровувати.
– У тебе гарно, – посміхнувшись мовила дівчина, роздивляючись 2-кімнатну квартиру Масумі.
– Дякую, – трохи сором’язливо мовив він, – ціна була приємна, от і купив, – додав він.
– Але чому вам би не відвести мене до себе…. в мою квартиру? – задала логічне запитання Нацукі, ставши посеред просторої вітальні.
Масумі розгубився. Такого він точно не очікував. Потрібно щось придумати, негайно!
– Розумієш, Нацукі, я за тебе хвилююся. Тим паче ти живеш не на моєму поверсі та й ти жалілася, що поруч з тобою живе дуже недоброзичливий сусід, котрий постійно тебе чіпає. Мені здається, що тобі буде краще перший час пожити зі мною.
Нацукі як зачарована слухала спокійний бас Масумі та вірила ледве не кожному його слову. Вона розвернулася та різко обійняла його.
– Ви ж будете поруч? – нервово мовила вона, – цей сусід не прийде до мене?
– Ну звісно, що ні! Ти чого? – трохи засміявся детектив, – ніхто сюди не прийде, окрім мене.
Звісно, що вся ця казочка про сусіда дійсно була казкою. Він не знав де живе ця дівчина та як її насправді звати.
– Може, ти чогось їсти зараз хочеш? – запропонував Масумі.
– Так, було б добре. – погодилася Нацукі.
– Тоді сідай та чекай.
За стільки років “парубоцького життя” він звик до самостійного життя, тому міг спокійно щось собі приготувати або зробити ще якусь типову “жіночу” роботу.
Поки готувалася їжа, Масумі розповідав усілякі цікаві історії зі свого життя. Починаючи з дитинства й закінчуючи навчанням в університеті та спеціальної підготовки. Багато розповідав про свого найкращого друга – Моґамі Соту, котрий у важкі часи завжди підтримував і з котрим він дружить з раннього дитинства. Нацукі навіть посміхнулася, коли Масумі сказав, що Соту інколи називає “братом”. Також розповідав про Такаоку Еджі – колегу, с котрим на початку були дуже напружені стосунки, адже обидва вони були “з характером”.
– Нічого собі! – вигукнула дівчина, – схоже що тобі дуже дружній колектив дістався.
Масумі зітхнув та продовжив готувати страву. Посмішка миттю зникла з її обличчя. Вона тихо піднялася та підійшла до нього.
– Масумі-сан, я образила вас?
Голос її тремтів, а разом з ним і руки. Детектив, повернувся та знову зітхнувши, мовив:
– Ти не образила мене. Просто я трохи втомився. Зараз на роботі дуже багато роботи, з котрою я не можу сам впоратися. Ніхто не може допомогти, а мій фізичний стан не дає мені сил на те, щоб впоратися з усім цим.
Нацукі стало шкода його. Вона тихо обійняла його. Масумі ж точно не очікував цього, але обійняв її у відповідь.
– Знайте Масумі-сан, – мовила Нацукі, – хоч я вас і не пам’ятаю, але ви здаєтеся мені дуже доброю людиною, – дівчина посміхнулася, – я впевнена, що ви з усім впораєтеся, але без шкоди собі!
Він посміхнувся на це та притис її міцніше до себе. Детектив хотів було щось сказати, але Нацукі швидко відскочила від нього. Масумі навіть здивувався подібній реакції.
– Вибачте, але не робіть так наступного разу, – трохи сором’язливо мовила вона, сівши за стіл.
– Добре, без проблем, – відповів Іно та развернувшись до майже готової страви, він почав розкладати її по тарілках.
– Смачного, – мовив він, поставивши перед нею миску з локшиною удон.
Нацукі тихо кивнула та прийнялася їсти. Масумі ж замисливо дивився на неї. Що це тільки но що було? Чому їй настільки неприємні такі міцні обійми? Та що взагалі приховано в глибинах пам’яті цієї дівчини з милою дитячою посмішкою?
0 Коментарів