Драко

Працювати з Поттером виявилося вкрай неприємно.

Сріблястий Патронус-олень увірвався до кімнати посеред ночі — Драко навіть не запам’ятав точно, котра була година. Голосом Поттера рогатий негідник сповістив його, що треба терміново висуватися на Томас Роуд, адже там півбудинку заляпано кров’ю і, як завжди, жодних слідів убивці. З добрим майже ранком, Мелфою, у нас ще один труп!

Драко брів нічними вулицями маґлівського Лондона, а з неба на нього падав огидний холодний дощ. Мабуть, сонячні дні залишилися позаду, і найближчим часом будуть лише дощі, холод і тумани. Біля будинку місіс Філліпс уже юрмилися маґли у формі і цілителі — а вони тут навіщо?, — виблискували біло-сині вогні автомобілів, тріщали, не перестаючи, спотворені голоси з якихось чорних коробочок у поліцейських. Драко скривився — найменше зараз йому хотілося бути тут.

– Ти куди це? — гаркнув товстун у такій же, як у всіх куртці, коли Драко переліз через чорно-жовту смугу.

– До Поттера.

Поліцейський відступив, хоч поглядав на нього все ще неприязно. «Ну й іди до біса»,— стомлено подумав Мелфой і переступив поріг будинку.

Там вдруге за тиждень панувала метушня. Бігали туди-сюди явно не виспані і злі цілителі, когось допитували в сусідній кімнаті, детективи в схожих плащах перемовлялися між собою, ще якісь люди наносили на всі поверхні в будинку якусь бридоту. Поттер знайшовся в дальній кімнаті. Виглядав хріново — мружився від світла, під очима залягли глибокі тіні, морщився від надто гучних звуків, раз у раз скуйовджував і так розпатлане волосся і пив каву з незрозумілої білої скляночки з безглуздими написами. Поруч із ним височів Міністр Магії власною персоною, і Драко відчув себе так, ніби знову сидів у похмурому залі суду, а руки його приковували до крісла міцні та огидно живі ланцюги.

— …сусідка у вікно побачила. Занадто цікава дама, завжди цікавилася життям оточуючих, а тут світло горіло — вся кімната як на долоні. Покликала місцевого констебля, той уже виламав двері і викликав поліцію, — голос у Міністра зовсім не змінився з їхньої останньої зустрічі, якщо слухання у справі можна так називати. Низький і впевнений, один цей голос виявляв у Шеклболті величезну силу та твердість характеру. Драко іноді думав, що якби Захист від Темних мистецтв у Гоґвортсі в них викладав нинішній Міністр, то все могло б скластися інакше. Зовсім інакше. Не догледів Дамблдор свого часу.

– Знайшли вже щось? — спитав, не вітаючись. Язик не повертався вимовити «Доброї ночі».

— Здрастуйте, містере Мелфой, — відповів Шеклболт, оглядаючи його з ніг до голови з відтінком недовіри у погляді. Поттер просто кивнув і знову скривився.

— Це наш вбивця, той самий почерк, — прохрипів він, і Мелфой вмить зрозумів, у чому проблема — Поттер страждав від похмілля. «Так тобі й треба, знатимеш, як людей посеред ночі з ліжка витягувати», — посміхнувся Драко, але вголос нічого не сказав. А Поттер тим часом приголомшив:

– На нього не зреагували мої маячки. Як таке може бути?

Які здібності мають бути у мага, щоб оминути непрості аврорські чари стеження і навіть не залишити сліду? Мелфой насупився і відібрав у Поттера паперянку з кавою. «Кому ж потрапив до рук клятий кинджал?!»

— Він аврор, — раптом осяяло Мелфоя. Елементи ребуса легко і просто зійшлися у відповідь. — Я маю на увазі, наш убивця — колишній аврор. Він знав, що за розслідування вбивств візьметься Міністерство. Він розумів, що шукатимуть його аврори, і якщо він сам колись працював в Аврораті, то чудово знає всі ваші хитрощі та ходи.

— Він не міг зняти чари стеження, це в змозі зробити тільки чарівник, який наклав закляття, але… — Поттер виглядав спантеличеним.

— …але він міг їх заблокувати на якийсь час, — договорив за нього Міністр. — Непогано, містере Мелфой. Потрібно буде підняти списки аврорів часів Пія Тікнессі. Перевірити, хто вже сидить в Азкабані, а хто зник за кордоном.

– А хто досі працює на Міністерство, – похмуро буркнув Поттер. — Рано-вранці займуся цим. А зараз треба оглянути тіло.

Вдруге натягувати шарудливу і слизьку матерію виявилося вже не так гидко. Драко подумки тріумфував і чомусь почувався так, ніби отримав «Пречудово» за контрольну з Трансфігурації. Вони пройшли разом з Поттером коридором і звернули до кімнати, де народу було найбільше. Там пахло смертю.

Мелфой майже фізично відчував цей запах — кров, піт, якийсь алкоголь та заспокійливе. Так майже завжди пахло вдома — у тому, іншому житті.

Поттер сів поруч із тілом. Очі жертви були широко розплющені, їх ніхто так і не спромігся заплющити — хто знає, може у маґлів етика така. Одягнена зовсім по-домашньому, вона, мабуть, готувалася до сну: м’які капці, нічна сорочка, досі трохи вологе волосся — явно недавно вийшла з душу. І трохи неприродно вивернута права рука.

— Знаряддя вбивства те саме, — тихо сказав Гаррі, змахнувши.кілька разів паличкою. — Скільки ти знаєш темномагічних ритуалів, у яких використовується кров маґлів та обов’язкове вбивство холодною зброєю?

— Декілька десятків, але навряд чи це магія на крові. Під час проведення таких ритуалів не кидають тіло жертви просто так — є спеціальна церемонія позбавлення життя, та й кров маґлівська не надто цінується. У більшості випадків з такими цілями вбивають все ж чарівників.

— Навряд чи ми маємо справу з магом, якому просто подобається вбивати маґлів, — Поттер зосереджено водив паличкою над тілом, навіть не звертаючи уваги на поліцейських, які снували туди-сюди. Драко бачив у будинку ще кілька людей із паличками — мабуть, Міністерство вирішило просто тримати все під контролем, а потім підчистити пам’ять маґлам, щоб дати аврорам більше простору для спокійної роботи. — Усі ці вбивства повинні мати якусь мету.

— Це може бути пов’язане зі зброєю. — Мелфой скривився, згадуючи: колись батько розповідав про такі ритуали. Перед внутрішнім поглядом миттю сплив напівтемний кабінет, відблиск помаранчевого полум’я на спокійному й упевненому обличчі Люціуса, тихий голос, і Драко — ще підліток, що слухав батька, ледь не роззявивши рота. Тоді, у п’ятнадцять років, світ ритуалів та темної магії здавався йому таким захоплюючим та величезним! Хто б міг подумати, що всі ці знання йому стануть у нагоді зараз, для допомоги тим, хто був по той бік барикад. — Є спеціальні чари, які підвищують магічну силу артефакту. Ти ж пам’ятаєш казку про трьох братів?

Поттер сіпнувся і перевів на Драко особливо гострий і жорсткий погляд.

— Я її мало не напам’ять знаю, — процідив із несподіваною злістю в голосі. Мелфой тільки здивовано підвів брову і вирішив подумати над цим пізніше.

— Казка розповідає про три наймогутніші магічні артефакти, подаровані Смертю. Навіть піксі зрозуміло, що насправді Смерть жодних подарунків не роздавала. І бузинову паличку, і мантію-невидимку, і воскресальний камінь створили чарівники — саме таким способом. Для розвитку магічної сили цих предметів було використано дуже багато крові, в тому числі і маґлівської. Разом із кров’ю артефакти вбирали життєву та чарівну силу вбитого, якщо така сила була. Звичайно, маґлівської крові для подібного ритуалу потрібно набагато більше, ніж магічної, але маги можуть захиститися і наш вбивця цілком міг вибрати собі безпечніший шлях.

– І скільки потрібно вбити маґлів, щоб завершити ритуал? – спитав Поттер.

— Точно сказати не можу. Може, п’ятдесят. Може, сімдесят. Дивлячись, якого результату вбивця хоче досягти.

– Сімдесят?!

Поттер виглядав приголомшеним. Різко випростався і підвівся на ноги. Занадто різко — тут же скривився від болю, що спалахнув у похмільній голові.

— Промацай емоції, — пролунало, як наказ. — І склади сьогодні емоційний портрет. А я знайду сліди магії. Майже впевнений, нічого вартого уваги не знайду, але шукати треба. Після вирушу до Міністерства, перелопачу списки колишніх аврорів і буду шукати в Інтернеті табакерку та перстень… раптом вони все ж спливуть десь. Закінчиш із портретом — бігом до Асторії. Що хочеш роби, але вона має згадати, кому продала артефакти!.. Якщо цей виродок продовжить вбивати такими темпами, сімдесят маґлів набереться уже дуже скоро. Все ясно?

— Так, сер, — іронічно озвався Драко. — Я ще гляну в бібліотеці, пошукаю щось про ритуали з артефактами.

— Ми ж вилучили у вас усі книжки з темної магії! – здивувався Поттер.

— Хрін вам, а не нашу бібліотеку, — похмуро заперечив Мелфой і на мить йому здалося, що в погляді Поттера майнуло щось схоже на повагу.

Драко дістав паличку, змахнув нею кілька разів і одразу скривився – емоції ринули на нього дев’ятим валом без підготовки. За останні години в цій кімнаті перебувало кілька десятків людей, і кожен із них хоч щось та відчував. «Роботи на кілька годин», — невдоволено пробурчав собі під ніс Мелфой і почав обережно водити паличкою.

Він стирчав у домі жертви аж до ранку. Вже явився у Міністерство Поттер, вже давним-давно розійшлися маґли-цілителі, вже забрали тіло вбитої, а Драко все продовжував розгрібати чужі переживання. Коли він вибрався з дому, надворі було вже не темно, а сіро — починався новий день.

Втім, ефективність важкої нічної роботи дорівнювала майже нулю. Будинок був сповнений роздратування, злості та незадоволення — але всі ці емоції залишили маґли, яких підняли серед ночі та змусили пертися на роботу. Почуття, які потрібні були Драко, таїлися під усією купою негативу — вони були найслабкішими, найвіддаленішими, майже невловимими. Вбивця знову не залишив і сліду — жодних емоцій, які має відчувати людина, перерізаючи горло молодій жінці. І це наштовхувало на роздуми.

Мелфой брів похмурими лондонськими вуличками. З підворіть наповзав ранковий туман, з якого час до часу випливали маґли, що поспішали на роботу. Драко потрібен був час, щоб подумати. Емоційний портрет убивці не виходив — так, розрізнені шматочки і навіть не було впевненості, що це були його емоції, а не чиїсь ще. Цей чарівник був майже невловимим, і всі дані про нього доводилося збирати по крихтах. Драко спало на думку тільки одне пояснення всього цього — вбивця був дуже сильним і вмілим блокологом.

Раптом щось пронизливо і напрочуд гидко запищало — Мелфой здригнувся всім тілом. У його кишені розривався маґлівський «телефон».

– Добрий ранок! Сподіваюся, я вас не розбудила? — голос Асторії був бадьорим і схвильованим. Драко раптом уявив її – посеред затишного домашнього безладу (він чомусь не сумнівався, що вдома у неї справжній творчий безлад), з розпатланим волоссям, у нічній сорочці і з великим горням кави в руці. Уявив – і не зміг не всміхнутися. — Я намагалася додзвонитися вам учора цілий день, проте ви постійно були поза мережею.

Маґлівська річ категорично відмовлялася працювати вдома. Телефон просто темнів і все – мабуть, магія заважала йому.

– І вам доброго ранку! Я вже кілька годин, як на ногах, — відповів Драко і зам’явся — чи варто розповідати Асторії про чергове вбивство? У неї такий веселий голос — може, не засмучувати з самого ранку? — І саме збирався вам дзвонити.

— Виходить, ми на одній хвилі, — засміялася вона. — Зараз мені треба йти до Академії, потім дві лекції з живопису Ренесансу, а по обіді вільна. Я хотіла б зустрітись, якщо вам зручно. У мене є кілька… добре, багато питань!

– Мені зручно. І я із задоволенням відповім на всі ваші запитання, тільки скажіть, коли та де вас зустріти.

— Давайте біля дуба, як у суботу? О другій, підійде?

– Підійде!

– Тоді до зустрічі! Обіцяю не спізнюватися!

Вона замовкла. Драко подивився на телефон — він все ще побоювався маґлівської техніки, яку йому впарив Поттер. Вона була дивною, незвичною і зовсім не схожою на магічні засоби зв’язку. Але виявилася досить зручною — хоча в цьому він ніколи нікому не зізнається.

Мелфой завернув у найближчу підворітню і явився додому. Гори воно все синім полум’ям — і Поттер, і емоційний портрет. Потрібно хоч трохи поспати, щоб прогнати з голови важкий в’язкий туман.

Стара домовиця, яку він найняв на гроші від продажу реліквій, уже застелила постіль, і Драко бухнувся на ліжко прямо поверх покривал. Він заснув майже миттєво, встигнувши лише пробурмотіти вказівку про те, що його треба розбудити опівдні.

* * *

Асторія справді чекала на нього в Гайд-парку — Драко зовсім заспався і трохи запізнився. Вона тримала в руках велику парасольку, і дощ тихо барабанив по чорному куполу. Мелфой був під водовідштовхувальними чарами, але чомусь не став відпиратися, коли вона і його вкрила парасолькою.

— А ви сьогодні мені снилися! — усміхнулася Асторія замість привітання. — Тому я й зателефонувала, як тільки прокинулася.

— Що я робив у ваших снах?

— Ви щось казали мені, але я зовсім не пам’ятаю, що саме. Знаєте, як це буває зі снами — спочатку здається, що пам’ятаєш кожну деталь, а насправді виявляється – лише розмазані штрихи.

Драко кивнув, хоча все це було для нього скоріше напівстертими спогадами. Він давно не бачив снів.

– Ви нічого не згадали? — її усмішка миттєво згасла. Асторія винувато опустила очі:

– Ні. Я старалася, правда! Але нічогісінько не спадає на думку. Знайшла в історії відвідувань кілька сторінок про культуру стародавнього Китаю, але не пам’ятаю, навіщо я їх читала. Розумію, що це пов’язано з табакеркою, але навіть не пам’ятаю, як шукала цю інформацію…

Вона виглядала такою розгубленою та сумною, що Драко на мить подумалося — може, обійняти її та втішити? Вони стояли вдвох під однією парасолькою посеред дощу, осені та Гайд-парку — і чомусь раптом здалося, що навколо ні душі.

– Це не страшно, – запевнив він. — Навпаки, було би дивно, якби ви пригадали так швидко. Адже я для цього тут — щоб вам допомогти.

Вона підвела голову і всміхнулася — щиро.

— Дозвольте пригостити нас кавою, Асторіє, — відповів Драко на усмішку.

– Куди підемо? Є тут неподалік одна кав’ярня…

– Запрошую вас до себе додому.

– Додому? — здивувалася вона, і Мелфой усміхнувся до себе — що ж буде, коли вона побачить Мелфой-менор!

— Вам потрібно якнайбільше контактувати з магією, пам’ятаєте? Я належу до однієї з найдавніших чарівницьких родин Англії, і наш маєток – це не просто будинок. Це особлива будівля, зі своєю магією та характером. Думаю, вам корисно побувати в такому місці. Крім цього, впевнений, ви знайдете там багато цікавого для себе.

— Ох… Ну, гаразд. Тільки як ми туди дістанемося? Навряд чи до чарівницьких маєтків проклали лінію метро.

Він усміхнувся і взяв її за руку, раптом знову відчув себе хлопчиськом-хуліганом, який ще нічого не знає про відповідальність.

– Зараз буде неприємно, – попередив тихо і явився.

Коли ноги торкнулися землі перед входом до маєтку, він ледве встиг підхопити Асторію. Смертельно бліда, вона тремтіла в його обіймах і жадібно хапала ротом холодне осіннє повітря, в одній руці міцно стискаючи чорну парасольку.

– З вами все гаразд? — співчутливо спитав Драко, всміхаючись. Загалом, для першого явлення вона трималася непогано — пригадується, свого часу він ледве не виблював батькові сніданок на черевики.

— Чорт би забрав вашу магію, — пробурчала Асторія, викручуючись із обіймів. Її очі сердито виблискували, і його це дуже тішило. — Ніколи не робіть такого без попередження! Ніколи більше… Ох.

Вона опустила парасольку й озирнулася навколо. Мелфой-менор, звичайно, був не в кращій своїй формі, але все одно вражав. Маєток височів на тлі похмурого осіннього неба, він уважно вдивлявся у свою гостю — з подивом та зацікавленістю. А гостя завмерла перед входом, вивчаючи стрілчасті склепіння вікон та різьблені барельєфи — і явно не знала, що й сказати.

– Ти тут живеш? — зрештою, тільки й змогла вимовити Асторія, забувши про пристойність і звернення на «ви». Драко задоволено всміхнувся — знову ніби з дитинства здійнялося в ньому давнє бажання дивувати та вражати.

– Так. Ходімо всередину! І, гадаю, до «викання» вже можна не повертатися.

Забувши враз усі образи, вона, мов зачарована, піднімалася широкими сходами і роззиралася довкола.

— Я відчуваю її, — прошепотіла Асторія, повернувшись до нього. Її обличчя сяяло, сині очі, здавалося, випромінювали якесь особливе світло. Драко підіграв їй, теж перейшовши на шепіт:

– Кого?

– Магію.

Він замовк. Ніхто за всю історію ніколи не приводив маґлів сюди. Мелфой не мав уявлення – чи може нечарівник відчувати те, що відчуває він сам? Магію, якою маєток дихав.

Вони пройшли до холу, звідти до камінної зали. Асторія мовчала, лише розглядала вражено кожне приміщення. Уважно вивчала кожну люстру, кожен канделябр чи різьблений стілець. Обережно торкалася кінчиками пальців стін, вдивлялася у високі вікна, роздивлялася своє відображення в дзеркалах.

— Я ніби була тут раніше. Наче мені це снилося, — нарешті промовила вона, обминаючи довгий стіл у трапезній. Драко не любив цієї кімнати — надто багато поганих спогадів із нею було пов’язано. Навіть після того, як домовики віддраїли її після повалення Волдеморта, трапезна все одно залишалася найбільш похмурим приміщенням у будинку. Тут було сиро і трохи мерзлякувато. Асторія зупинилася на чолі столу, біля того самого місця, стояла, обхопивши себе руками. Не дивно, що вона почувалась тут незатишно!

— Ходімо далі. Там на тебе чекає сюрприз, — тільки й промовив він, бажаючи якнайшвидше покинути це місце. Вона покірно пішла за ним.

Увійшли до малої вітальні — й Асторія завмерла. Над каміном висів «Натюрморт з павичами» Рембрандта — той самий, про якого він так криво пожартував під час їхньої першої зустрічі. Вона не могла цього пам’ятати, але Драко сподівався, що щось спливе в пам’яті.

— Не може бути… Оригінал? — спитала вона, наближаючись до картини. Складалося враження, що Асторія розмовляє сама із собою. Вона стояла перед безцінним полотном, роззявивши рота, і її очі світилися від захоплення і якогось благоговіння.

— Звісно, оригінал. Це родовий маєток Малфоїв! Хіба могло бути інакше? — пролунав за спиною хрипкий, схожий на каркання, голос. Асторія здригнулася і миттєво розвернулася — Драко лише позаздрив її реакції.

— Воно живе? — приголомшено спитала вона, не зводячи очей з портрета, на якому надувся від такого невігластва Абраксас Мелфой. Драко ледве стримався, щоб не розсміятися.

— Познайомся з моїм дідусем. Він буркотливий і трохи зарозумілий, проте непогано грає в шахи.

– Що за манери, Драко? — прокряхтів старий на портреті, переводячи на нього несхвальний погляд. Густі брови зійшлися на переніссі, коли предок нині здорових Малфоїв помітив маґлівський одяг онука.

— Дуже приємно познайомитися, сер, — пролепетала Асторія, спробувавши зобразити щось на кшталт реверансу. Абраксас скривився:

— Огидний кніксен, любонько! І де вас лише вчили? Невже дівчата благородної крові у ваші дні не знають, як правильно вітати старших?

Драко широко всміхнувся — звісно, хіба міг уявити вельмишановний Абраксас Малфой, що його онук приведе до маєтку дівчину неблагородної крові?

— Не зважай на нього. У портретів досить нудне життя, от і доводиться задовольнятися причіпками до нечастих гостей. Він ще зараз попросить тебе Бетховена на фортепіано зіграти…

– А я можу! — раптом пожвавішала Асторія. – Я музичну школу закінчила за класом фортепіано! Хочете, я зіграю для вас, сер?

Старий, здавалося, ще більше роздувся від такої уваги до своєї особи. З ним давно не розмовляли так шанобливо, і вже точно – вже дуже довго ніхто не хотів йому сподобатися.

— Але якщо посмієте споганити музику Бетховена, на поріг вас більше не пущу! — відповів Абраксас поважно і відразу перейшов до розпоряджень: — Драко, проведи гостю до сусідньої зали. Та візьми ж ти її під лікоть! Постійно вас вчити треба…

Малфой підійшов до Асторії, і вона взяла його під руку, пустотливо всміхаючись.

— Ти не мусиш цього робити, — прошепотів ледве чутно. — Розвага давно мертвих буркунів не входить до твоїх обов’язків.

— Але я справді хочу! Він кумедний, — відповіла вона, теж не підвищуючи голосу, та раптом додала: — І самотній.

Вони пройшли до сусідньої кімнати, де вже багато років припадав пилом старий рояль. Колись давно, ще за доґогвортських часів, батьки намагалися змусити його грати, навіть ментора найняли, ось тільки уроки виявилися абсолютно марними. Десятирічного Драко було простіше змусити навести лад у своїй кімнаті, ніж просидіти кілька годин за будь-яким музичним інструментом. Рояль був забутий. Іноді — з кожним роком дедалі рідше, на ньому грала мати, але коли це траплялося востаннє, навіть згадати важко.

Асторія підлетіла до інструменту легко, наче на крилах. Сіла на зручну лаву, відкинула кришку, ніжно провела пальцями по клавішах, ніби огладжуючи, майже не торкаючись їх. І почала грати.

Вона почала Avec que la marmotte Бетховена – простої та повітряної мелодії. П’єса була зовсім нескладною, але рояль немов знову почав дихати під пальцями Асторії — музика була по-справжньому чарівною. Вона грала, всміхаючись і не відриваючи погляду від клавіш, і раптом у кімнату увірвалося світло: сонячне проміння пробило важкі свинцеві хмари, осяяло кімнату — і дівчину за роялем.

Драко завмер. Забувши, як дихати, він дивився на неї, таку витончену і світлу, і чомусь йому думалося, що в цьому будинку давно вже не було так тепло. Вона була маґлою, звичайнісінькою магглою, але невідомо як стала раптом абсолютно чарівною. Немов фея з давніх казок, наче принцеса з оповідей — вона сиділа перед роялем, ледь розгойдуючись у лад, і лилася мелодія — і здавалося, що Асторія сама зіткана із сонячних променів.

Видіння схлинуло так само раптово, як і накотило — музика замовкла, сонце сховалось за хмари, а на довершення всього в залі лунко пролунав суворий голос матері:

— Може, ти все ж представиш мені свою гостю, Драко?

Його ніби накрило хвилею холоду, а Асторія різко схопилася на ноги. Нарциса стояла у дверях, спокійно спостерігаючи за ними – на її обличчі неможливо було прочитати емоцій, проте Драко знав – вона незадоволена. Мати відчула, визначила безпомилково та остаточно, хто ця дівчина. Вона знала, чому син не представив гостю відразу після того, як вони переступили поріг маєтку.

— Мене звуть Асторія Грінграс, ми з Драко разом… працюємо, — вимовила мимовільна винуватиця становища, перш ніж Мелфой встиг розкрити рота.

– Дівчинка непогано грає, Нарцисо. А ось ти вже давно до мене не заходила, — подав голос із сусідньої зали Абраксас, який потіснив на одному з портретів ще одного предка Мелфоїв — Ніколаса.

— Як ви могли здогадатися, я мати цього невігласа. Ви можете називати мене Нарцисою, — холодно відповіла мама, не звертаючи уваги на репліку портрета. — Бажаєте чаю?

— Ми вип’ємо чаю в бібліотеці, — випереджаючи можливу згоду Асторії, відповів Драко і відразу відчув колючий і обурений погляд матері. Її в бібліотеку не запрошували, і це було верхом непристойності, майже образою, але він ніяк не міг допустити, щоб Асторія з матір’ю сиділи в одній кімнаті і вели болючі світські розмови про погоду.

– Тоді я накажу Діпсі подати вам чай туди, – нарешті повільно відповіла Нарциса, пропалюючи його поглядом. — Приємно було познайомитись, Асторіє. Сподіваюся, ви станете частою гостею у нашому домі.

Вона пішла, не чекаючи на відповідь і не удостоївши сина і словом. «Ввічливість — броня леді», — гірко подумав Драко. Йому було соромно перед матір’ю і він почувався ледь не шестирічним, але найгірше — аж ніяк не думав, що їй якось доведеться застосувати ці обладунки для спілкування з ним.

Вони з Асторією піднялися сходами на другий поверх і пройшли до бібліотеки. На маленькому столику на них уже чекав чай і тістечка — Діпсі, мабуть, постаралася впоратися до того, як господар з’явиться.

— Перш ніж ти почнеш ставити свої запитання, я теж маю одне, — почав Драко здалеку, коли вони сіли в м’які та зручні крісла. Асторія перевела на нього зацікавлений погляд. — Ти продала мої реліквії кілька тижнів тому. Хіба у вашому магазині не ведеться документація? Адже мали залишитися записи, якісь контакти…

— Я вже думала про це, — вона серйозно кивнула. У неяскравому освітленні бібліотеки очі Асторії здавались насичено сірими — як його власні. — Але ж наша документація ведеться у формі кодів. Кожній речі надано унікальний ідентифікаційний номер, і саме він записується в книгу обліку, а зовсім не найменування. Ця система зручна для податкового обліку… Можна, звичайно, перелопатити всі коди за ті дні, коли я теоретично могла продати реліквії, але ж ми не знаємо, в якій саме з них це сталося.

Драко розчаровано зітхнув. Шлях виявився набагато складнішим, ніж здавалося спочатку.

— У нас немає іншого вибору, треба використати кожну нагоду. Тож перевірятимемо, — сумно посміхнувся він, роблячи ковток гарячого чорного чаю. – А тепер питай ти – з радістю відповім на всі запитання.

Вони проговорили кілька годин, доки у вікна не зазирнула холодна осіння темрява. Асторія сипала питаннями, наче студентка-відмінниця на лекції з улюбленого предмета. Вона розпитувала в нього про все, що Драко знав про реліквії, закушувала нижню губу, слухаючи і морщила лоба, намагаючись щось згадати. Їй було ніяково — вона гадки не мала, як треба згадувати і хапалася за будь-яку інформацію про магічний світ, яку він тільки міг їй дати. Дізнавшись, що вночі було вбито ще одну жінку, спохмурніла і надовго замовкла, якось задумливо, ніби не помічаючи, що робить, залізла з ногами в крісло. «Мама б такої вільності не витерпіла…» — подумав Драко. Зосереджена та напружена, Асторія уважно гортала древні фоліанти, в яких були згадки про реліквії. Драко усвідомлював — на неї тиснула відповідальність, і щойно цей вантаж став важчим. Драко розумів — вона дуже не хотіла, щоб хтось загинув.

— Ох, уже майже дев’ята година! — схаменулась Асторія, випадково кинувши погляд на годинник. – Мені час додому! У мене ж домашнє завдання ще не готове, а завтра до Академії, і… Ох, ми ж навіть не в Лондоні!

— Я доставлю тебе додому, — відповів він, підводячись із крісла. — Якщо дозволиш, звичайно.

— Це буде так само жахливо, як і дорога сюди? — вона дивилася на нього з недовірою, і Драко тихо засміявся.

— Ще гірше — тепер ти цього чекатимеш. Але ти звикнеш з часом.

Вони явились за два квартали від її будинку. У Лондоні все так само мрячив дощ, і чорна неосяжна парасолька була дуже доречною. Він вирішив її проводити, і вони повільно йшли мокрими вулицями, а цікаві вуличні ліхтарі, здавалося, з цікавістю оберталися їм услід.

Асторія була справжньою, і з нею було тепло. Вони зупинилися біля її будинку і не могли розійтися, обговорюючи особливості створення магічних портретів і переваги звичайних картин. І коли Асторія знову розсміялася у відповідь на його незграбний жарт, Драко з жахом упіймав себе на думці, що не хоче від неї йти.

— У тебе дивний будинок, — раптом вимовила вона, зазирнувши йому в очі. — Він дуже гарний, дуже давній, але водночас якийсь нещасний, гіркий… не знаю. Я не хотіла би там жити.

І від цієї фрази наче вогнем обпалило все всередині. «А тебе ніхто не запрошує там жити! Ти ж маґла, звичайнісінька маґла! — спалахнула в думках гаряча образа. Драко вдихнув глибше холодне осіннє повітря, давлячись злістю на весь світ і якимось незрозумілим почуттям несправедливості.

— Мені вже час, Асторіє. Я зв’яжусь із вами завтра.

Він поспішно явився, залишивши її – збентежену і розгублену. Дощ тихо відстукував ритми осені по куполу чорної парасольки.