До яких перемог приведуть неприємності? До якого краху приведуть перемоги?

Як по правді, Ештон все ще був не до кінця при собі. Він сидів посеред ради. Але вчорашні події були все ще надто свіжими. І відчуття змін у власній душі – надто помітними. Ештон глибоко, але тихо вдихнув, намагаючись зосередитись на довколишніх подіях. Керівник соціального життя знову розповідав про ситуацію з Баристою… І з нового Ештон виловив лише – що дівчину, що вчинила злочин звуть Учениця, що вона вчиться на паралельних підготовчих курсах, де й Кір. От тільки він готується на розвідника, а вона на перукаря. А також те, що в Науковому Центрі підтвердили, що вона каже правду – зізналася у скоєному.

Вона сиділа схиливши голову і втупивши погляд у стіл. Вона була спустошена. Не просто налякана, чи обезнадієна… Навіть моторошно. Бідне дитя…

Всі довкола сверлили її поглядами. Вони не розуміли. Засуджували. Цькували. Поки що не явно – камінням не кидали. Але всі, як один вважали ситуацію великою помилкою, і єдине спільне бажання – стерти це з історії свого ідеального акваріуму. Ештон тихо зітхнув.

Мерін спостерігала за всім з інтересом. Вона ожила. І Ештон був готовий побитися об заклад – сьогодні вона втрутиться. Він з нетерпінням чекав на це.

Кір же… Був на своїй хвилі, так би мовити. Він… Продовжував збивати Ештона з толку кашею своїх внутрішніх переживань і свердлячим поглядом. Але… Ештон мусить визнати, він радіє за малого – що той зміг довести свою невинність, відстояти свою честь. Хоча самого Кіра це, схоже, не хвилює. Його хвилює щось інше, але що – Ештон не розумів. Таке було враження, що він щось хоче видобути з самого Ештона. Цікавий хлопчина. Серед усієї ситуації він єдиний – непричетний. І Ештон цьому радий. Але, раз не причетний – робити йому тут нічого. Ештон не хотів би, аби малий варився у цьому, раз невинний.

Ештон прислухався.

Так, точно. Ештон не хоче. Це можна вважати за його волю? Ештон перевів уважний погляд на Рікона у себе за спиною. А Рікон спантеличений погляд на Ештона. Так. Ештон відчуває. Своє волевиявлення.

《Відчуваєш?》

《Так.》- Відповів Рікон. Спантеличено дивлячись на Ештона.

《Що ж ти відчуваєш?》- Запитав Ештон.

Збоку дивно, мабуть, виглядає їхня розмова – просто два чувака пильно дивляться один одному в очі з не того, не сього.

《Що…》- Рікон завагався. Зробив паузу. – 《Що ти бажаєш вберегти невинного. Його.》- Кинув Рікон на Кіра швидкий погляд.

Ештон усміхнувся.

《Як ти це зробив?》- Нахмурився зосереджено Рікон.

《Ми про це поговоримо. Сьогодні. Ввечері. В бібліотеці. Відміни все. Ми медитуватимемо разом. Нехай Сірін нас постереже.》- Погляд Ештона змінився. Це був наказ. Хоч, як і раніше, без вкладеної волі. Та Рікон знає свого вожака. Не важливо скільки волі в наказі – він його виконає, тому що… З купи причин. Але головне, що він це зробить усвідомлено, без примусу. Рікон кивнув.

《Гаразд.》

Ештон перевів задоволений погляд на Кіра. Що ж. Варто почати з приємної частини.

– Я радий, що ми зустрілися так, як домовлялись минулого разу. – Кір відмер. Він не зрозумів про що Ештон говорить. Тож він пояснив: – Зустрілись тут же. – Усміхнувся Ештон, махнувши невизначено рукою навколо. – Але тепер ти в якості свідка. Молодець. – Ештон і справді так вважав. І знав точно, що Кір розуміє, про що той думає. Але все одно озвучив: – Ти протримався два тижні з хвостиком від спокуси вбити мене. Це зовсім не легко було, я це розумію. – Кивнув Ештон.

Кір зосереджено слухав. Щойно він зрозумів, що пауза затягується, і що тепер його репліка – розгубився, а потім моментально зібрася в купу. Запитав:

– І що далі?

А що далі? Ештон підняв брову:

– Нічого. Тепер ти можеш йти.- Ештон взяв плавно ніж в бар”єр, що, як і минулого разу лежав на столі. І поклав його перед Кіром.

– Серце Шазарії, з усією повагою!!! – Втрутився Керівник соціального життя.- Але чи розумно це, знову довіряти цей амулет Учню!

Ештон перевів погляд на Керівника. Ештон мав дике відчуття недоречності. Тобто, так, Керівник має слушність… Але… Інколи… Є речі поза розумінням більшості. Щось правильне, природнє, але таке, що в рамки не вкладається. Таке, що більшість засудить. Але… Ештон відчував і розумів важливість моменту. Кір розумів. Розумів Рікон та Мерін. Мабуть, все? Всі інші не в темі. Навіть Ванесса. Незадоволення Ештона хіба що ложкою не можна було зачерпнути, настільки явним воно було. Варварство втручатись в такий момент. Але штука в тому, що варвар свого невігластва навіть не зрозуміє. Що ж все одно потрібно пояснити для загалу. Якщо не серцевину моменту – це для розуміючих, то хоча б периферію…

– Повелителька припіднесла Учню цей ніж. Підете проти її волі? – А що? Давай з козирів. Ештон не зводячи холодного погляду з Керівника продовжив, повільно кивнувши: – Я розумію, що моя воля для Вас нічого не значить. Але я створив цю річ. І моя думка теж повинна враховуватись. Я вважаю, що… – Ештон перевів пильний погляд на Кіра. Він хоче назвати його на ім”я. І це правильно зараз. Але не за уставом. Та називати його зараз Учнем – верх… Нетактовності? Ай… Це просто дибілізм! І будь Кір шазарійцем – Ештон би змирився з цим. Але в такі моменти люди з Зовнішнього Світу повинні чути свої імена… Що ж. Давай компроміс. – Кароокий достойний. Він довів це сповна.

– Він швидше Чорноокий…- Чомусь встряла Ванесса. Насправді вона вкурила, що тепер це буде його позивним. І саме вона допомогала Ештону з цими кличками. Тому і встряла -її компетенція. Ештона це усміхнуло. Та чхати, насправді, якого там відтінку його очі. Якби на це був розрахунок – Ештон би його назвав пацаном з очима кольору дьогтю. Ахах. Та просто це на одну букву з його справжнім іменем. Може хоч одну струну в душі зачепить?

– Я, думаю, позивний – Кароокоий більше підходить. – Усміхнувся Ештон, все не зводячи погляду з Кіра. Малий уважно слухав. І вникав. Він взагалі спостережливий. А ще… Його почуття вляглися. Зараз він хвилювався. Найбільше з усього. Ештон задоволено усміхнувся – пацан розуміє важливість моменту.

І Ештон відчув його. Тобто не лише біохвилі. Ештон ніби… настроївся на його душу. Це чимось нагадувало його зв’язок з Мерін… Або… Коли договір заключаєш, ніби знаходишся у вакуумі лише з конкретною людиною. Та це зараз було таким правильним, що зовсім не здивувало Ештона. Він подумає про це потім. Кір відірвав погляд від очей Ештона і поглянув на ніж. Подарунок Повелительки. Створений Ештоном. Причина його найбільшого дискомфорту, внутрішньої нестабільності і проблем. Це не лише амулет, що з тренуваннями стане унікальною, смертоносною зброєю, це те, що, можливо стане ключем до низки подій у майбутньому. І хто знає хороших чи ні? До яких перемог приведуть неприємності? До якого краху приведуть перемоги? Та вибір потрібно робити вже. І майбутнього не знає ніхто. Лише якісь жалюгідні крихти інформації, що з”явилися з досвідом. Та Кір не вагався й миті. Він не випустить з рук те, що пов’язує його з цими людьми… І з Ештоном. Він взяв ніж, одночасно підіймаючись. Замахнувся і встромив його собі в руку. І мить пройшла. Особливий зв’язок, що з’єднав їх лиш на мить, зник. Всі притихли. Тиша стала настільки глухою, що було чути мокрий звук, з яким Кір вийняв ніж з своєї долоні. Ештон схвально і задоволено усміхнувся. Розумно.

– Чому ти це зробив? – Запитав він.

– Ви й сам це знаєте. – Тихо сказав Кір. Без бунту чи якихось інших схожих емоцій. Просто констатація факту – пояснення не потрібні.

– Я знаю багато причин, через які цей вчинок можна вважати логічним. Та я хотів би почути чим ти керувався. – М”яко усміхнувся Ештон.

– По перше, я не хочу бажати Вам смерті. – Без заминки і вагань відповів малий. Ештон кивнув.

– Ти не хочеш затьмарювати спогади про наше знаомство. Я розумію. – Підтвердив Ештон. Там багато всього було. І карти, і Мерін, і будиночок, і невдалий замах на Ештона, і розмови, і погоня, і печера, і спільна вечеря біля багаття… І шахи, і Сирія, і, навіть, ніж. Це вагомий момент в його житті. Хто ж захоче залишати на таких спогадах подібний відбиток? Та Кір погодився лише частково, судячи з біохвиль. Що ж… У кожного своє бачення ситуації. Та думають вони явно про однин і той же момент.

– По друге, якщо в ножі буде моя кров, він мене не тягнутиме ні до кого. – Сказав Кір. А навколо була все та ж тиша. Ештон чітко бачив як його кров скапує по руці на землю. Молодець, пацан. Додумався. Ештон знову кивнув.

– Амулет зроблений на основі інстинктів алубі. Ніж при впливі на людину стає частиною її свідомості. А самогубство не в природі алубі. Тож, вважаючи себе частиною того, чия кров занесена в пам”ять ножа, він не вимагатиме вбивства наміченої жертви. – Пояснив Ештон, творець амулету.

– По третє, я вважаю, що частково на мені теж лежить відповідальність за те, що сталося. Я не назвав ніж, хоч Ви мені казали, і не зміг його вберегти від чужих рук. А раз відповідальність моя, то і мені розплачуватися, якщо це ще раз повториться. Навіть, якщо комусь і вдасться поцупити ніж, нападе він на мене на цей раз. – Сказав Кір.

Ештон з гордістю за малого підняв підборіддя. І в погляді було задоволення і повага. Ештону імпонувало те, що Кір здатен нести відповідальність.

– Думаю, ти правий. Частково твоя провина в цьому є, хоч і дуже посередня. Але, навіть якщо так, ти її уже спокутав достатньо. Ти посприяв розслідуванню. Та й покарання: терпіти жагу вбивства два тижні – достатнє. Тож… Можеш йти зі спокійною совістю. – Привітно усміхнувся йому Ештон.

Кір ще якусь мить дивився Ештону в очі, а потім розвернувся до виходу, опустивши очі на підлогу, ніби дивлячись під ноги, шукаючи шлях, просто звичний жест, ступив два швидких кроки і…. Зупинився. Підняв голову гордо, розправив плечі. І неспішно обернувся. Поглянув в очі Ештону, чіпко, з якоюсь визначеною рішучістю. І поклонився. Затримався в поклоні на кілька довгих секунд. І Ештон відчував його емоції, що наче потужні хвилі накочували одна на одну, перекриваючи попередні: рішучість, впевненість, вдячність, надія, дивна радість, біль, гордість, відторгнення, бажання… велике бажання, щемляча туга, сумне прощання.

А тоді випрямився, впіймавши на мить здивований погляд Ештона. Обернувся з відчуттям завершеної справи і рішучим кроком покинув конференцзал.

Ештон лише за якусь мить усвідомив, що проводжав малого розширеними від подиву очима. Що ж. Схоже, йому вперше по-справжньому вклонились – не просто з ввічливості чи по ритуалу, вкладаючи у цей жест якийсь глибокий посил. Дивне відчуття…

Вже за секунду Ештон опанував себе і перевів погляд на Ученицю. А тепер неприємна частина. Тепер Ештон впорається. Кір дав йому достатньо сил на це.

***

Хм. І що робити тепер? Ештон поглянув на Керівника соціальних справ. Той теж був розгублений. Як і всі інші. Вони просто не знали що робити. Ну, Ештон уявляв приблизно порядок дій: визнати її винною, розібратися наскільки її злочин тяжкий і призначити покарання. Якось так. Він би з легкістю організував це все. Але… Не правильно ж їм все класти у рот вже пережоване? Нехай самі розбираються. Треба дати шанс. Тож Ештон з інфантильним виглядом відкинувся на спинку, сперся ліктем об бильце і підпер щоку рукою.

Керівники, зрозумівши, що допомоги не дочекаються, заворушились. Попереглядалися. Намагаючись зважитись якось почати.

– Що ж… В Зовнішньому Світі існують тюрми… Такі місця для ізоляції злочинців… – Невпевнено, дико вагаючись сказав Керівник зовнішніх відносин.

– І коли це ми почали орієнтуватися на Зовнішній Світ? – З докором відізвався Керівник Культури. Ештон непомітно усміхнувся кутиком рота. Чудово. Нехай подумають своєю головою трохи.

– Ну… Ми можемо подивитися в історичних архівах, яким чином раніше чинили зі злочинцями в Шазарії… – Запропонував Керівник інформаційного відділу.

– Дуже просто. Всіх, хто порушував мир в Шазарії, просто виганяли за її межі. – Раптом, як чорт з табакерки, озвалася Мерін. Ха! Ештон знав, що вона братиме участь.

Як завжди після її репліки коротка пауза замики.

– Але це не актуально на даний момент. Шазарія от уже як тисячоліття два дотримується політики ізоляції та секретності по відношенню до Зовнішнього Світу. – Засумнівався Керівник зовнішніх відносин.

– Ну… Можна виселити її на поверхню острова… Все одно там є кілька тубільних племен. – Подав цікаву ідею Керівник соціального життя.

– Я не впевнений у всій цій ситуації. Але чомусь мені це видається не правильним. Ніби ми пропускаємо дещо важливе… – Раптом озвався Керівник по питанням гуманності. Він озивався настільки рідко, що Ештон навіть забував про його присутність. Взагалі, він займав дивну роль і в раді, і в житті Шазарії впринципі. Як дізнався Ештон ще раніше, такого відділу практично не існує. Це просто група знайомих між собою людей з абсолютно різних сфер і соціальних прошарків Шазарії, об”єднаних між собою Системою певним примхливим чином. Вони регулярно зустрічаються між собою – обговорюють події, аналізують, вирішують що може вважатися прийнятним. В решті ж – живуть звичним життям для кожного з них. Керівник, скажімо, працює в Інформаційному Центрі. По суті, весь цей відділ має схожу роль із самим Ештоном – критичний елемент.

Всі на нього подивилися. Замовкли. А що тут скажеш?

– І що ж це? – Запитав Керівник соціального життя.

Керівник гуманізму просто стенув плечима і поглянув на дівчину. Всі теж поглянули, ніби відповідь у ній. Але дівчина не відреагувала. Сиділа, як і до цього. Ештон стис губи. Йому хотілося зазирнути їй в очі. Він і сам вбив. Тобто не десь на війні. А відносно нещодавно. Того покидька в Сирії. І його самого не судять. Навіть питання такого не виникло. А дівчині дістається. Хоч її жертва навіть не мертва. І де справедливість, питається? Насправді Ештон розумів в чому принципова різниця для Шазарії. Те що зробив він – відбулося не на території Шазарії, не проти шазарійця, на місії. Але… Для самого Ештона обставини відіграють роль посередню. Це сталося. Для Мерін же це все і зовсім порожній звук – для неї вбивство не гріх. Та вона робить поправку на людську природу, закони суспільства, установлені для блага Шазарії. Якийсь не приємний клубок здушив Ештона. Хотілося втрутитись. Та… Не можна.

– Ученице, а що Ви нам скажете? – Запитав все ж Керівник гуманізму.

Вона підняла нарешті голову і поглянула на нього. Вона плакала. Тобто не в цей момент – перед цим. А зараз, мабуть, сліз і не лишилося. Хех…

Дівчина ковтнула. І її погляд повільно став спантеличиним:

– Я? – Вона не розуміла.

– Так. Ви теж шазарійка. І Ви знаєте цю ситуацію краще за нас усіх. Зсередини. Можливо Ви нам щось порадите? – Розумно. Звалити прийняття рішення на когось. Зручно. Звично. Звикли, що є на що орієнтуватися. Або було уже, або воля веде, або Повелителька підкаже. Так, гуманіст всраний? Ештон розізлився. Але тихо видихнув, не привертаючи уваги. Спокійно. Нехай розбираються.

– Що я можу порадити? – Безсило сказала вона. На її очах знову виступили сльози. Вона схлипнула і швидко опустила голову, аби сховати їх. Їй було боляче, сумно, безнадійно. Вона не вірила у щось хороше. Ештон нахмурився. Не любить він таких людей. Дали ж їй шанс поборотися за себе. А вона його впустила. Віддала покірно свою долю в руки інших людей. Ештону жаль її. Але… Як то кажуть, справа потопаючого в руках самого потопаючого. Якщо йому кидають рятівне коло, він повинен вхопитися, а не барахкатись бездумно поруч з ним. Хм… Зрештою люди різні. І справедливість повинна закривати очі на відмінності, правильно? Якщо вона не подобається Ештону, це не значить, що він повинен кинути її і піти собі, вірно? Та й питання, зрештою не лише в ній. Люди повинні навчитися вирішувати аналогічні проблеми. Важливий прецендент сам по собі. Аби в майбутньому й інші могли розраховувати на справедливість по шазарійськи.

– Ви можете. – Не здався Керівник гуманізму. – Поділіться з нами своїм досвідом, аби ми змогли прийняти правильне рішення.

Дівчина підняла на нього очі. Стисла губи. Задумалась.

– Я справді не знаю, що сказати. Всі мої мрії розбиті. Я не знаю, що сказати батькам, що уже про Раду Шазарії казати? – І сльози просто потоком бризнули з її очей. – Я просто йшла своїм шляхом… Просто хотіла спілкуватися з людьми, приносити радість і користь, робити красу. А в результаті… Я вже, мабуть, не зможу бути не те що перукарем… Мабуть, якщо Ви виселите мене, я більше не побачу рідних і друзів. – Вона схлипнула.

– А як щодо самої ситуації? – Запитав Керівник по гуманізмаму.

– Ви про… Те що я зробила?- Тихо запитала вона.

Керівник кивнув. Вона стиснула губи і зблідла. Витерла сльози.

– Я… Майже не пам”ятаю… Тобто, я пам”ятаю, що робила це… Але це ніби і не я зовсім була. – Вона завагалася. – Я… Просто… Я… -Вона нахмурилась. – Ніби не думала. Ніби… – Потерла лоб. І зробила паузу, хмурячись. – Всі спогади змазані. Ніби крізь якусь пелену… – Вона вагалася.

– Ви пам”ятаєте, як викрадали ніж? – Запитав Ештон, все ж не втримавшись. Це уже цікаво особисто йому. Опис дівчини ніби ментальний наказ описує. Дуже схожі відчуття. Цікавий момент. Дівчина перевела на нього погляд і дрібно закивала.

– Так. – І трохи впевненіше додала:- Дуже хотілося. Я і не пам”ятаю, щоб хотіла чогось більше… Цей ніж виглядав так привабливо… Спершу я відганяла ці думки від себе. Я розуміла, що річ не моя. Я не хотіла брати чужого. Але… З часом я і думати більше ні про що не могла. І потім вже думала лише про нього. Про те, як це зробити – вкрасти його. Навіть зараз… – Вона зажмурилась і схопилася за виски, ніби від болю. – Я його хочу отримати. Нічого з цим зробити не можу. – Заперечно похитала вона головою.

Ештон уважно на неї подивився і почав вкладати це в голову. Це треба обдумати. Що за хрінь? Треба обдумати… Він таке точно в амулет не вкладав. Та вона не бреше. Це однозначно…

Керівники ж думали про своє. Сушили голову, що його робити. Ештон був занурений у власні роздуми, тому не помітив, як спливло кілька хвилин.

Непевно тишу порушив Керівник зовнішніх справ:

– Поки вона знаходиться поруч з амулетом, ситуація повторюватиметься. Серце Шазарії, нам потрібна Ваша порада. Як зупинити вплив амулету на Ученицю?

Ештон виринув з думок і поглянув в очі Керівнику:

– Щойно Кароокий назве свій ніж і завершить авторизацію, вплив на оточуючих припиниться. – Відповів Ештон.

– Що ж… а до того часу логічно буде ізолювати або ніж, або Ученицю. – Кивнув Керівник зовнішніх справ.

– Розумніше ізолювати ніж. – Не здавався Керівник соціального життя. – Він може впливати ще на когось.

– Кароокий вирішив нести відповідальність за це самотужки. Не думаю, що є необхідність втручатися. – Заперечив Ештон. Керівник соціуму зітхнув. Ештон усміхнувся.

– Ну, тоді лишається ізолювати Ученицю. Я повідомлю Учню, що вона чекатиме, поки пройде авторизація ножа. – Скривився Керівник соціального життя. Він дуууже не хотів вирішувати все саме таким чином. Ештон ще раз усміхнувся. Цікавий він чоловік. Дуже політичний.

– В Науковому Центрі їй знайдеться тимчасовий притулок. – Кивнув Керівник Наукового Центру.

Ештон підняв брови, дивлячись на це все. Просто спустять все похуям? Цікаві розклади. Але вперто не втручався. Хоче поглянути чим закінчиться. Мерін теж уважно спостерігала.

– А після того, як вплив закінчиться? Все ж таки питання в житті шазарійців? – Спохмурнів Керівник соціального життя. Йому була не приємна уся ця ситуація. І він не хотів цим займатися. Біохвилі аж кричали незадоволенням і відторгненням.

– Думаєте, вона й далі становитиме загрозу оточуючим? – Запитав Керівник інформаційного забезпечення.

– Хто знає… – Буркнув він у відповідь. Толково вони мислять. Але хаотично…

Всі знову похмуро замовкли.

– Ну, у нас наразі два варіанта: ізоляція та вигнання…- Підсумував Керівник зовнішніх справ. Дівчина всхлипнула. Всі на неї знову поглянули. О, а де ж категоричність розгубили? Схоже, не лише Ештону її жаль. Він усміхнувся.

– Дівчини шкода. – Озвучив загальні думки Керівник забезпечення життєвих потреб. Ештон рідко його чув, адже рідко був присутнім під час розгляду питань, що його стосуються. – На скільки я розумію, нападати на Баристу було не зовсім її рішенням…

Тут Ештон фиркнув і закотив очі нестримавшись. Всі на нього очікувально поглянули. І Ештон пошкодував, що привернув до себе увагу. Й склав руки на грудях, бажаючи аби про нього знову швидше забули. Як же це складно – сидіти осторонь.

– Серце Шазарії, може все ж підкажете, що не так? – Прямо в лоб кинув фразочку Керівник зовнішніх справ. У нього теж терпець урвався.

Ештон витримав паузу, давши собі хвильку. Можна ж не вирішувати замість них усе. Ештон нахмурився. Він міг би їм все що знає по полицям розкласти, але ж… Тоді все зробить замість них. Він почухав голову. Чорт. Як же складно. Ештон затис пальцями перенісся, закрив очі, схилив голову і тяжко зітхнув. Йопересете. Може погратися в майстра Йоду?

– Задавайте запитання, я дам інформацію. Не хочу скеровувати хід ваших думок. Ви всі думати розучилися. Щойно воля Повелительки перестала розповсюджуватись на якесь питання, ви всі як телята. – Голосно пробубнів Ештон, не міняючи пози. – Я ж правий, Повелителько? Твоя воля не розповсюджується на подібне? – Обернувся Ештон до шатра.

– Ти правий лише частково, коханий. – Почулася відповідь. І ширма відкрилася, демонструючи Повелительку на троні. Поруч з нею було порожнє місце Ештона. Якось це не зовсім правильно… Але Ештону тут, за столом, куди зручніше. Ну, питання не на разі. – Моя воля полягає у деяких настановах, що ведуть до мирного життя. І воля полягає в тому, аби шазарійці не шкодили один одному, якщо узагальнити. Для мене, як для алубі, вбивство апріорі не може розглядатися як шкода кому б там не було. Але люди протрактували мою волю, через призму свого власного світобачення. А покарання за злі вчинки моєю волею, як прийнято в Зовнішньому Світі, не передбачено взагалі. Натомість вигнання дійсно були раніше, як запобіжний засіб від подальших дій, що несуть шкоду. Якби ж мова стосувалася алубі, все закінчилося б викликом. – Усміхнулася вона Ештону. Він кивнув.

Отже підсумуємо. Помста і покарання для Шазарії не властиві апріорі, через вплив Мерін, як носія культури алубі. Шазарійці думають, як не допустити подібне в майбутньому. Але й справді розучилися приймати рішення своїм власним розумом. І логічні вчинки типу утворення судової системи та системи покарань (типу в”язниці, громадських роботи) не актуальні. Натомість вигнання розглядається не як покарання, а як превентивний засіб. Ну, і відбір громадян, звичайно. Так і смертну кару можна розглядати як варіант: немає людини – немає проблем, але це вже зовсім не по Шазарійськи. І тим не більше, якось подібні ситуації потрібно вирішувати. Це факт. Потрібна інстанція, що цим би займалася. А то вирішувати долю кожного злочинця на державному рівні – якось… закруто. Це по-перше. По-друге, вони мають до всього прийти самі, чому – уже ясно. По-третє, потрібні якісь заходи. Науковий Центр не гумовий, все таки. По-четверте, вони навіть не розібралися за що її судять! Які конкретні звинувачення, яка ситуація і так далі! Тобто перед тим, як придумувати покарання, заходи – називайте, як хочете, має бути вирок! По – п”яте, не треба думати, що це останній випадок! Обурення Ештона аж вивалювалось з нього. Ну, кошмар же! Він роздратовано тер собі лоб, схиливши голову. Тоді не витримав і різко підняв погляд, пробігшись по раді поглядом:

– То запитуєте чи ні?! – Суворо нахмурився він. Всі на нього здивовано подивилися, а тоді стали переглядатися.

– Наскільки я розумію, воля Повелительки якимось чином пов”язана з даною ситуацією? – Акуратно поцікавився Керівник Наукового Центру. Вау. Доперло одразу. Ештон з похвалою поглянув на нього і кивнув.

– Так, вірно. Суть в тому, що усі шазарійці слідують волі Повелительки. І, як бачите, це спрацювало таким чином, що злочинності в Шазарії просто не стало. Але, ніж затьмарив волю Повелительки власною. І це призвело до того, що Учениця пішла проти волі Повелительки. І був вчинений злочин, так би мовити. Це по-перше. – безапеляційно кивнув Ештон, даючи зрозуміти, що думку завершив. Керівник науки нахмурився.

– Але це ще не все? – Зауважив він. Ештон зітхнув.

– Ну, а як щодо вас усіх? Ось вам яскравий приклад. Залишились без вказівок зверху і не знаєте з якого боку підійти до проблеми. А уявіть, що окрім відсутності волі з”явився ще й подразнюючий фактор. Тобто, якби хтось із вас опинився б під впливом ножа, де гарантія, що і ви не вчинили б так само? Це вам по-друге і по-третє. – Кивнув Ештон повільно.

– І… Це теж іще не все. – Вкрадливо прижмурився Керівник науки. Ештон цикнув і закотив очі.

– А що всі в Шазарії підвладні волі Повелительки? Та тут же і переселенці, і мої піддані є. Ось недавно сто наложників трофейних було і їхні сім”ї. І. Не думайте, що це останній амулет мною створений. Я, звичайно намагатимусь робити так, щоб через мої творіння не виникало проблем, але суть же не лише в моїх амулетах! А що якщо знову з”явиться щось, що затьмарить волю Повелительки? В когось одного? В групи людей? У всій Шазарії? Що ви робитимете, якщо залишитесь без цієї волі? – Ештон зітхнув, зрозумівши, що зайшов задалеко. І примирливо підняв долоню. – Я не говорю наразі за глобальні речі. А за конкретно цю ситуацію. Дівчина вкрала ніж. – Загнув Ештон один палець. – Нанесла шкоду іншій жительці. – Загнув другий. – Опустимо на секунду деталь, що вона це зробила… під впливом амулету. Уявимо, що ні. Вчинок зроблено. І? Що з цим робити? М? – Скоса поглянув Ештон на раду. Всі уважно слухали. Так, майстр Йода з нього нікудишній. Таки розжовує їм все.

– Отже. Якщо розглядати цю конкретну дівчину, проблема не в тому, що вона нанесла шкоду іншим, а в тому, що вона була під впливом речі, що затьмарила волю Повелительки. Але сама вона має дуже слабку власну волю і не змогла опиратися. Все вірно? – Запитав Керівник Наукового Центру. Ештон перевів на нього уважний погляд. І перемінився в лиці – Ештон задоволено усміхнувся і з повагою в погляді кивнув. Треба буде ближче з ним познайомитись. Толковий мужик. Може і співпраця вийде.

– Але, потрібно зробити поправку на можливі майбутні вчинки, які міститимуть інший контекст. Тобто проблема злочинності в Шазарій відсутня, але хто знає, можливо щось подібне матиме місце в майбутньому і до цього слід підготуватися. Вірно? – Здивував уже Керівник соціального життя. Ештон перевів погляд вже на іншого члена ради. Ні, мабуть, не дарма вони все таки тут сидять. Ештон кивнув і йому.

– А ще потрібно придумати ситему заходів, тому що та що є уже застаріла кілька тисячоліть тому. – Зітхнув Керівник зовнішніх справ. Ештон широко йому всміхнувся і теж кивнув. І з чого він такий гордий ними?

– А ще вам потрібно налагодити певну послідовність. – Вирішив все ж змилуватися Ештон.

– Що Ви маєте на увазі? – Запитав Керівник соціуму.

– От Ви намагалися вирішити що робити з Ученицею. Але не визначили з чим конкретно ви маєте справу. Тобто…. – Ештон зітхнув і кивнув. – Я розумію, що Шазарія не Зовнішній Світ, але там є і толкові речі. От якби подібна ситуація існувала б там, то були б наступні етапи – спочатку допит, спеціальні працівники зібрали б докази, провели б слідство, тобто розібралися б у ситуації. Потім був би суд. Тобто спеціальна людина чи люди вирішували б у чому винна людина. Чи є обтяжувальні чи пом”якшуючі обставини і так далі. І тільки потім вирішували б що з нею робити.

– Тобто потрібно створити центр, що займатиметься злочинністю? – Скептично підняв брови Керівник забезпечення ресурсами. – Заради виняткових ситуацій, що трапляються надзвичайно рідко, створювати цілу установу?

– Ну, вирішувати кожен такий випадок на державному рівні теж марнотратно з точки зору часу верхівки влади. – Розвів руками Ештон. Керівник забезпечення ресурсами кивнув погодившись і задумався, очевидно обмізковуючи, як краще зекономити ресурс.

– Ну, можна просто додатковий відділ створити при якомусь центрі. – Стенув плечима Керівник соціуму.

– Або доручити це вже існуючому. – Кивнув Керівник ресурсами.

– Наприклад, Центру Соціальних Відносин. – Запропонував Керівник культури.

– Або Науковому Центру. – Почухав голову Керівник соціуму.

– Чому? Я думаю, що це більше в Вашій компетенції. – Заперечив Керівник науки.

– Можливо, але у вас вийшло б ефективніше. – Зітхнув Керівник соціуму, явно наступаючи собі на гордість, він визнавав свою… безпомічність. І Ештон поважав це.

– Якщо вже на те пішло… – Втрутився Ештон. – То я думаю, що найкраще з цим впорався б Центр зовнішніх відносин.

– Це вже точно не наша компетенція! – Обурився Керівник зовнішніх справ. Ештон йому кивнув, погоджуючись. Керівник розгубився.

– Так. Я розумію. На Ваших плечах й так багато лежить. Окрім того, зосереджувати усю владу в одних руках не дуже добре. Я говорю лише про готовність стикатися з проблемами. – Керівник аж почервонів, зрозумівши, що його похвалили. Ештон продовжив. – На другому місці Храм Місяця. От хто горя сьорбнув за тисячоліття. – Слухачам стало не приємно. Ештон їм уже достатньо розтовкмачив з чим доводилось стикатися ларам. – Але, я розумію, що подібну владу ларам ніхто не довірить. – Кивнув Ештон. – На третьому місці Науковий Центр. Просто через те, що науковці звикли придумувати неординарні рішення, мати справу з новинками. Вони лабільні і гнучкі. Але. Наука повинна бути нейтральною. Науковий Центр може сприяти ходу незвичних справ, але не займатися їх організацією. Тож залишимо науковцям науку.

– Тоді кому ж це довірити? – Запитав Керівник соціуму. Ештон усміхнувся йому. І перевів погляд на Керівника гуманності. – Як щодо Вас?

– Мене? – Здивуванню його не було меж.

– Так. Я думаю, що саме Ви найбільш підходящий кандидат. По-перше, Ви єдиний зрозуміли, що дієте не зовсім компетентно ще на початку. По-друге, Ваша структура лабільна: вона і існує, і ні, ресурси на ваші потреби виділються суто ситуативно. І на підтримку діяльності не потребує додаткових ресурсів, що відповідає вимогам даної ситуації. По-третє, навіть якщо злочинець з’явиться, Ви діятимете і в його інтересах теж, бажаючи знайти компроміс між його потребами і потребами захистити Шазарію. Не розглядатимете злочинця, як те від чого потрібно позбутися, натомість же шукатимете рішення, яке допоможе уникнути проблем у майбутньому, не нашкодити йому самому більше необхідного, і вчинити гуманно. Звісно ж, Вам потрібно надати якісь можливості з цим пов’язані. Наприклад, силову підтримку Центру зовнішніх справ, підтримку Наукового Центру в усіх питаннях щодо технічної підтримки, Інформаційного Центру, якщо Вам потрібна буде необхідна інформація. І будь-яких інших структур в Шазарії. – Ештон задумався на секунду. І додав:- А ще я Вам в поміч ще одну дівчину толкову пришлю зі своєї свити. Характерницю. Ви її вже бачили. Що скажете?

Керівник гуманності був шокований. Він не очікував, що так влипне. Як і не очікував, що вирішуватиме чиюсь долю. Він звик захищати, а не засуджувати. Окрім того він не звик до такої відповідальності. Він вагався і відверто боявся. Аж за голову взявся. Мерін було весело.

– Та що ж я з її волею зроблю!- Видав він аргумент, ніби з конвульсії. Це була жалюгідна спроба відкараскатись.

– Ви повинні все організувати, винести рішення. А виконавців шукайте. Відмовити Вам ніхто не зможе. А от конкретно з волею можна вдіяти багато. Різні запобіжники існують. Той самий амулет. – Стенув плечима Ештон. – Можете мене змусити створити якийсь конкретний для Учениці, аби вона більше не піддавалася якимось подібним впливам, раз її власна воля така слабка. – Запропонував Ештон.

– Або ж можна накласти на неї договір, що контролюватиме її волю. – Додала неочікувано Мерін.- Це і технічно простіше зробити. Такі технології є в Науковому Центрі.

– Варіант. – Закивав Ештон, похваливши ідею Мерін.

– Я думала, ти заперечуватимеш. – Здивувалася вона.

– Чому? – Підняв брови Ештон.

– Ну, ти ж ярий противник рабства. А даний варіант наближений до цієї перспективи. – Пояснила дружина.

– Ну, є різниця між тим щоб просто використовувати когось чи його положення і тим, аби нести відповідальність за власні вчинки. Так і засудження до ув’язнення можна розглядати як рабство. – Скептично поглянув він на Мерін. Вона насмішкувато пирхнула.

– Тобто рабство, як міра покарання тебе влаштовує? – Задиристо підняла вона брову.

– Ми ж говоримо не про покарання за вчинок, а засіб, що дасть гарантію, аби даний злочинець в майбутньому злочинів більше не вчинив, вірно? Вона зможе жити своїм життям і далі. Просто носитиме договір, що обмежуватиме її дії на щось конкретне. От наприклад, не вкради, не вбий. Нормально ж. Її ніхто не пригноблюватиме, не вказуватиме що робити чи ні. Житиме людина своїм власним життям. – Почухав голову Ештон. – Звісно… Все індивідуально. Потрібно брати в розрахунок і мотиви теж. От якщо людина навмисно вкраде якийсь артефакт і вб’є когось. От той же переселенець, що волі Повелительки не має і паскуда просто по своїй натурі. Ну, це ж зрозуміло, що там окрім таких м’яких заходів, як подібний договір, потрібно щось ще, вірно?

– Ахах. Ти моїх Керіників сьогодні заганяєш. Дай їм осмислити те, що вже є наразі. – Докірливо засміялася вона, блискаючи гострющими зубами. Господи, як же він її кохає!!! Господи… Знову він об це спотикається. Требу буде і про це помедитувати.

– Так, вибач, кохана. Не мордуватиму більше твоїх підданих. – Примирливо усміхнувся він. І з задоволеною посмішкою сів на своєму місці рівно, складаючи руки на грудях. І погляд якось мимольотом впав на Ученицю. Мала дивилася на нього з надією і вдячністю. І у Ештона на серці потепліло.