До чого призводять незаплановані зустрічі

Вперше Міцуя бачить Хаккая – мокрого з голови до п’ят, волосся кучеряве від вологи, ще й стирчить у різні сторони, наче він якийсь заблукавший панк із загубленими очима – у Дракена в майстерні. На вулиці була справжня буря і Міцуя дякував усім богам, що заїхав по підшипники вчасно – дощ почався через хвилину після того, як за ним закрилися двері.

У Хаккая такої вдачі не було; пощастило ще, що хоча б їхав неподалік.

– Шиба Хаккай, – каже він ледь не тремтячим, нерівним голосом, дивлячись на Міцую на все око – може то від холоду так, а може у нього завжди такий погляд, віданний, наче щенячий.

– Приємно познайомитися, – посміхається Міцуя у відповідь, одночасно з цим тиснучи чужу крижану та трохи вологу руку. – Міцуя Такаші.

Другий раз Міцуя зустрічає Хаккая випадково у магазині – той радісно підходить до нього, здоровкаючись, і довгих п’ять секунд Міцуя витрачає на те, щоб зрозуміти, хто перед ним. Ніякого безладу на голові, охайний хвостик, посмішка зовсім не тремтяча, від вуха до вуха, але погляд – такий самий щенячий, тільки ще більш радісний, ніж при знайомстві, не зіпсований ніякими погодними обставинами. Холод, як виявляється, тут ні до чого.

Третя зустріч відбувається знову завдяки Дракену – Міцуя та Хаккай приходять до нього на перегони. Дракен займає друге призове місце, поступившись якомусь блондину зі шрамом на обличчі, але його це, здається, не сильно засмучує, тож і Міцуя з Хаккаем, які весь час просиділи на трибуні разом, пліч-о-пліч з ще декількоми друзями Дракена, поділивши між собою дієтичну колу та картоплю фрі, теж не втрачають гарного, майже святкового настрою змагань.

– Вау, – четверта зустріч виявляється самою неочікуваною. Міцуя – завжди зібраний, спокійний, синонім до самоконтролю – здивовано відкриває рота і очі його тепер навіть більше, ніж у Хаккая.

Хаккая, який стоїть перед ним у костюмі гриба, смішному, незграбному та абсолютно точно не такому, що вписався би під стать образів до хелловінської вечірки у позаміському будинку.

– Привіт, – тільки і каже він, а щоки залиті червоним – майже точний колір його величезної мухоморної шляпи.

– Вау, – повторює Міцуя, але цього разу щиро посміхаючись, а не від раптового шоку. – І як ти до цього стилістичного рішення прийшов?

– Ну, я сперечався з Майкі і…

– Можеш не продовжувати, – сміється Міцуя не дуже голосно, але чомусь так дзвінко особисто для Хаккая, що той майже не чує музику, яка гупає басом навколо. – Недарма ти під дощ потрапив у нашу першу зустріч, он який вимахав. Хоча такі величезні гриби лишень від радіації бувають, напевно.

І Хаккай теж сміється, мружить свої виразливі очі, та від сміху ледь не падає на бік у своєму святковому вбранні – добре, що чужі жваві пальці хапають його за лікоть.

– Може потанцюємо? – випалює він, наче і не було нічого, наче він у цьому мухоморі найграціозніша людина у світі.

– Тільки якщо ми з тобою теж поб’ємося навзаклад, що ти у цьому ледь не впадеш ще більше десяти разів за вечір.

– На що будемо битися?

– На п’яту зустріч. Тільки заплановану, типу побачення, – і далі любенько посміхається Міцуя, все ще тримаючи Хаккая за лікоть, ніби відчуваючи, що від його пропозиції той дійсно може впасти ще раз, та цього разу його костюм буде ні до чого.

– Згоден, – відповідає все ще краснючий Хаккай та тягне Міцую в сторону, ще ближче до звуків музики, сором’язливо ховаючи обличчя.

До кінця вечора Хаккай майже не падає ще одинадцять разів.